Краєзнавець та блогер з Мирнограда дослідив дані перепису населення 1897 року на території сучасної Донеччини. За офіційними даними російського царату, до радянської доби тут жили більше українців, ніж росіян, і українська мова переважала.
“Щоб росіян стало набагато більше, радянська влада влаштувала штучні Голодомори 1932-1933 років та 1946-1947 років. Але це буде потім. А до приходу радянської влади “Донбас” був україномовним, і тут жили переважно українці”, — розповідає Вільному радіо автор блогу, голова Мирноградського осередку Донецької обласної організації Національної спілки краєзнавців Сергій Луковенко.
Він ретельно вивчив дані перепису царського уряду 1897 року. За цими даними, у Бахмутському повіті мешкали всього 178 314 чоловіків та 154 164 жінки.
“В Бахмутському повіті рідною мовою українську вважали 92 860 жінок (60,2%) і 88 574 чоловіків (49,8%), а російську — лише 58 371 жінка (37,9%) та 40 818 чоловіків (22,9%)”, — каже дослідник.
В самому Бахмуті ця тенденція теж зберігалась.
“В Бахмуті [нібито “російському” місті] це відповідно 5 683 жінки та 6 211 чоловіків [українців] проти 1 952 і 1627 росіян”, — каже краєзнавець.
Тобто у Бахмуті жили тоді в 4 рази більше українок та втричі більше чоловіків-українців, ніж росіян. За словами Луковенка, це дані перепису по Катеринославській губернії. Саме до цієї губернії з центром у нинішньому місті Дніпро належала більша територія сучасної Донеччини.
“А в Катеринославській губернії загалом рідною мовою вважали: українську — 736 890 людей, а російську — 202 509 людей [майже в 4 рази менше, ніж українську, — ред.] Наприкінці ХІХ — початку ХХ століття ми бачимо, що ні в яке порівняння не може йти відсоток російсько- та українськомовного населення. Росіяни “програють” по всіх позиціях. Нема такої переваги [росіян] у більшості населених пунктів”, — каже дослідник.
Були окремі населені пункти, де проживало більше етнічних росіян.
“Це шахтарські та промислові селища, там 50/50 або незначна перевага росіян. Дуже багато таких, хто поїхав з Росії за копійкою: щоб купити собі корівку. А по селах на Донеччині до Голодоморів російська мова ніде не переважала”, — розповідає Сергій Луковенко.
Це дані з Першого Загального перепису населення Російської імперії за 1897 рік, том 13-й видання Центрального статистичного управління Міністерства внутрішніх справ від 1904 року.
“Це був перший і останній такий перепис в історії імперії. Люди ретельно зробили свою справу: в цьому документі 89 томів тільки основних книг, їх видали з 1899 по 1905 роки — опрацювання даних забрало багато часу.
В ньому сказано, скільки людей тут жили, якого віку [з окремими категоріями до року, до 5-ти та до 100 років], якою мовою розмовляли, до якої нації вони себе відносили, чи були письменними, яким був їхній рід занять, віросповідання тощо”, — пояснює краєзнавець.
За його словами, цінність цих даних саме у їхній неупередженості.
“Вся чеснота цих даних в тому, що це документ царського періоду. Не було сенсу щось підганяти, вигадувати та фальсифікувати”, — каже чоловік.
Дійсно територію Донеччини заселяли переселенцями, і таких хвиль заселення було декілька.
“З 1783 по 1795 роки в Катеринославську губернію переселили 26 762 людини. Так у Бахмутський повіт переселили 4 890 людей: за рахунок цих переселенців населення повіту збільшилось на 13,6%”, — розповідає дослідник.
З 1796 по 1811 роки до Катеринославської губернії уряд переселяв козаків, військових обивателів, казенних селян та кріпаків й зі Смоленської (12%) та Курської (7%) губерній. Але з українських губерній переселенців було набагато більше — близько 76%.
Дослідник наводить приклад, як росіяни створили міф про “російську батьківщину” композитора Сергія Прокоф’єва. Він народився на Донеччині у селі Сонцівка. Село називалося за прізвищем поміщика-росіянина Сонцова, який був прокурором Харкова.
“По усіх російських документах воно проходить як село, де переважали кріпаки з Росії, з Курської губернії. А насправді (я підняв документи) — звідти переселили дві “родини великоросів”, управителя та помічника! А інші були кріпаки з Полтавської губернії. Так створили міф, що тут були [самі лише] росіяни”, — пояснює Сергій Луковенко.
Також, іноді царська статистика називала росіянами етнічних українців.
“Прихильники “руського миру” іноді кажуть: “От у ваше село таке-то переселили російських кріпаків з Курської, Орловської, Білгородської губернії”. Але, коли вивчаєш ревізькі казки цього села, там написано: “Переселили людей малоросійської породи” (тобто етнічних українців!) І читаєш: “Петренко, Василенко, Гайдук” з Псковської або Білгородської губернії, україномовні”, — розповідає дослідник.
Але простежити документально, хто звідки переселився можна — вивчаючи ревізькі казки.
Для довідки:Ревізькі казки — це документи ревізії (перевірки наявності) населення Російської імперії у XVIII — 1-й половині XIX століття, яке мало сплачувати податки. У містах ревізькі казки складали представники міського управління, а в селищах — старости чи поміщики або їхні керуючі.
Тобто це “перепис населення” конкретного населеного пункту, — пояснює Сергій Луковенко.
“Докладно вносили в спеціальну книгу, хто є в кожному домі: голова родини, жінка, діти, батьки. І окремо підраховували, скільки чоловіків та жінок, якого віку та звідки вони тут взялися. Таких ревізьких казок в Російській імперії було 11, і підрахунки проводили приблизно через 11 років”, — розповідає чоловік.
У цих людей були діти, а дані про них вже можна знайти по церковних метричних книгах пізнішого періоду.
“У нас є суто козацьке поселення Гродівка. Основний відсоток населення там — це слобожанські козаки з міста Валки з-під Харкова. Коли вони замислили будувати церкву, то обрали своїх уповноважених (зберігся документ про це, — ред.) Я знайшов їхні прізвища у ревізьких казках міста Валки за 1782 рік: отаман Сердюченко, сотник Павлюк тощо”, — розповідає дослідник.
Були й інші хвилі заселення у ХІХ столітті.
“І знову нас (Донеччину, — ред.) переважно заселяли мешканцями Полтавської, Чернігівської, Херсонської та Таврійської губерній. Були [переселенці з] Курської, Орловської, Калузької та Смоленської губерній, де поселення складалися переважно російськомовного населення, але це окремі населені пункти”, — розповідає Луковенко.
Багато з таких документів вже оцифровані та є у відкритому доступі.
“Мені надавав таку інформацію Центральний державний архів Київської області. Дуже багато документів по Бахмутському повіту у Держархіві Харківської області. І чомусь дуже багато у Херсонському архіві”, — розповідає чоловік.
За роки радянської влади ця статистика значно змінилася: після захоплення радянської влади російськими більшовиками Голодомори на родючих українських чорноземах були кожного десятиліття — у 1920-х, 1930-х та 1940-х. Розкуркулення, примусова колективізація та масові репресії СРСР призвели до зросійщення українського сходу: на місце вбитих місцевих мешканців масово завозили росіян.
Але так було не завжди.
Читайте також: