Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Сьогодні згадаємо військового Юрія Люшина із Рівненщини. Ще підлітком він вступив до військового училища, а у 18 років розпочав службу. Після початку відкритої війни він добровільно перевівся з тилової частини до Словʼянська, пережив тяжке поранення та після реабілітації повернувся до побратимів. Удома на Юрія чекали дружина Ольга та трирічна донька Емілія. У липні 2026 року родина готувалася провести разом його відпустку. Чоловік повернувся додому “на щиті”.
Історію життя і загибелі Юрія Люшина журналістам Вільного Радіо розповіла його дружина Ольга.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Юрій Люшин народився 19 квітня 2002 року в селі Хотин Рівненської області. Він був найстаршою дитиною в родині, мав двох молодших братів і сестру. Навчався у школі в рідному селі, а після восьмого класу вступив до військового училища в Камʼянці-Подільському.
З майбутньою дружиною Ольгою Юрій познайомився влітку 2018 року, коли переходив до 11 класу. Вони жили в сусідніх селах: він — у Хотині, вона — в Моквині. Юрій іноді приходив до кафе в селі Ольги, де бачив дівчину, але зрештою їхнє знайомство зав’язалося в інстаграмі.
Спочатку вони листувалися, згодом зустрілися, а приблизно через пʼять тижнів почали зустрічатися.
Через навчання Юрій рідко бував удома. Приїжджав переважно на канікули або коли хворів, тож відстань супроводжувала їхні з Ольгою стосунки майже від самого початку.
Після випуску Юрій вступив до військового закладу освіти у Львові. Його зарахували, однак хлопець забрав документи та близько року залишався вдома. Коли ж Юрієві виповнилося 18, він, за словами Ольги, чекав на повістку.
“Він дуже сильно чекав на ту повістку, бо хотів знову йти на службу”, — згадує Ольга.
Спочатку хлопець пішов на строкову службу та пройшов військовий вишкіл, а в жовтні 2020 року підписав контракт.
Перші роки контрактної служби Юрій провів у військовій частині в Рівному. Після початку повномасштабного вторгнення, згадує Ольга, чоловік хотів потрапити до бойового підрозділу. Спочатку говорив про Маріуполь та “Азов”, а згодом разом із кількома військовими вирішив перевестися до Словʼянська на Донеччині.
Восени 2022 року Юрій опинився у 18 Словʼянській бригаді Національної гвардії України. Серед побратимів мав позивний Єнот.
19 січня 2023 року, приблизно через кілька місяців після переведення, Юрій зазнав тяжкого поранення неподалік Кремінної, де тоді тривали бої в Серебрянському лісі.
“Тоді дуже важко було. Хлопці, його побратими, говорили, що взагалі думали, що він не виживе. Бо Юра, як його несли хлопці, то просив навіть, щоб його добили, бо він не міг вже відчувати той біль”, — розповідає дружина.
Поранення було настільки тяжким, що перші три дні військовий перебував у реанімації. Коли його стан стабілізували, Юрія перевезли до лікарні у Вінниці. Туди до нього приїхала Ольга, яка на той час була вагітною, і десять днів залишалася поруч.
Далі була реабілітація, яка тривала близько пів року. Ольга згадує: ще під час відновлення Юрій шукав можливості повернутися на фронт. Розглядав, зокрема, службу у 3 окремій штурмовій бригаді, однак через наслідки тяжкого поранення його туди не брали.
Рідним Юрій говорив, що може звільнитися зі служби. Водночас, згадує дружина, купував собі броню, каску та інше спорядження.
“Він просто тоді свідомо знав, що піде воювати”, — згадує той період Ольга.
Приблизно через пів року після поранення Юрій повернувся до служби у роті спеціального призначення стрілецького батальйону 18 Словʼянської бригади НГУ.
Пізніше він діставав і менш тяжкі осколкові поранення. За словами дружини, пережив також отруєння невідомою хімічною речовиною, після якого мав проблеми з легенями. Коли навесні 2026 року приїжджав додому на лікування, не хотів проходити військово-лікарську комісію, бо переживав, що його можуть списати.
“Він говорив: «Я ще побуду. Я там потрібен, там хлопці»”, — згадує дружина.
Юрій Люшин був молодшим сержантом і служив водієм-оператором БПЛА роти безпілотних систем. За відданість військовій справі його нагородили медаллю “За військову службу Україні” та відзнакою Президента України “За оборону України”.
Ще до повномасштабного вторгнення, у 2020 році, Юрій освідчився Ользі. Однак звичного весілля у пари так і не було. Коли Ольга вже чекала на дитину, пара планувала офіційно зареєструвати шлюб.
Але у призначений день Юрій не зміг приїхати, бо перебував на бойовому завданні. Він зателефонував Ользі та попросив оформити шлюб без нього. Командир підтвердив згоду Юрія, й жінка сама пішла до РАЦСу.
Натомість на народженні доньки Юрій зміг бути поруч. На той час після поранення він перебував удома й разом із дружиною побачив перші хвилини життя Емілії.
“Я тоді і за нього переймалася, бо він після поранення, але і раділа водночас, що він вдома і зможе побачити всі ці перші миті”, — ділиться Ольга.
На народження дівчинки Юрій чекав з особливим трепетом. Коли Ольга завагітніла, він жартував, що через трьох хлопців у його родині в них, напевно, теж народиться син. Насправді ж сподівався саме на доньку.
“Емілька — це взагалі татова любов. Він дуже її любив. Приїжджав додому у відпустку — вона біля нього хвостиком бігала постійно”, — згадує дружина.
Під час відпусток Юрій брав на себе майже всі щоденні справи з донькою: годував її, одягав, купав, грався з нею. Перший тиждень після повернення батька Емілія майже не відходила від нього.
У родини навіть зʼявилася своя традиція. Під час кожної відпустки один день Юрій повністю проводив із донькою, а Ольга могла зустрітися з подругами, сходити в кіно чи просто відпочити.
“Він у такий день ні разу до мене не дзвонив, чи вона там плаче, чи ні. Просто сидів із нею — вони гралися собі”, — говорить Ольга.
Юрій не любив фотографуватися та зніматися на відео. Тому дружина іноді непомітно записувала його з донькою. Тепер ці домашні записи вона збирає для Емілії.
“Ці спогади — найкращі, бо я їх бачу справжніми. І Емілька побачить їх у майбутньому. Я для неї їх зберу. Буде знати, що її тато дуже сильно любив”, — каже Ольга.
Юрій любив ходити на риболовлю та збирати гриби. Коли Емілія підросла, хотів розділяти ці захоплення з нею. Під час останньої телефонної розмови з родиною він уже планував, що робитиме з донькою у відпустці.
“Він сказав: «Емілька, йдемо на рибалку». А вона: «Ні, тату, я була з тобою маленькою, я ходила». Він каже: «Ну то що? Підемо ще раз»”, — згадує Ольга.
Родина чекала Юрія додому в липні 2026 року. Це мала бути перша за тривалий час відпустка разом. Окрім риболовлі, батько хотів повести Емілію до дитячої кімнати та зоопарку. 7 липня Юрій повідомив дружині, що його мають вивести з позиції та замінити іншим військовим. Вийти він мав під ранок, а 10 липня офіційно починалася його відпустка.
Того ж вечора, 7 липня 2026 року, Юрій Люшин загинув під час виконання бойового завдання в Миколаївці Донецької області. Військовий збивав російський безпілотник, коли інший дрон завдав прямого удару по позиціях.
Про загибель чоловіка Ользі повідомили наступного дня. Того ранку вона ще не знала, що сталося. Першою про Юрія заговорила Емілія.
“Ми прокинулися вранці, ми не знали, що він загинув. І вона першим ділом сказала: «Мам, чого тато не приїхав?» Я кажу: «Донь, тато скоро приїде». А потім я дізналася, що він загинув. Оце я запам’ятаю, мабуть, на все життя»”, — говорить Ольга.
На час загибелі тата Емілії було три роки.
Ольга розповідає, що доньці поки не пояснюють усіх обставин загибелі батька. Дівчинка знає, що тато “на небі”, але часом продовжує говорити, що він на роботі й повернеться.
Після загибелі Юрія вона певний час узагалі не згадувала про нього. Знову почала говорити про батька після того, як на 40-й день Ольга привела її на могилу. Одного разу Емілія взяла фотографію Юрія й запитала маму, чи побачить її тато, якщо вона довше буде стояти біля його могили. А коли бачить незвичайне кольорове небо, каже, що це малює їй тато.
Ольга розповідає, що в Емілії проявляється дедалі більше татових рис. Як і Юрій, вона цікавиться природою та любить шукати гриби.
“Я дивлюся: характером вона його. І любить те, що він любив. Були в лісі — вона ті грибочки так шукала. І думаю, як його не вистачає. Їм було б цікаво зараз”, — говорить Ольга.
11 липня Юрія Люшина поховали на кладовищі в рідному Хотині. У військового залишилися дружина Ольга, донька Емілія, батьки, двоє братів та сестра.
Після загибелі Юрія рідні створили петицію з проханням надати йому звання Героя України посмертно.
Світла памʼять захисникові.