ЗСУ — це тисячі людей та безліч історій. Ми шануємо сміливців, які захищали та захищають Донбас від окупантів, та вітаємо їх з Днем збройних сил України. Вільне радіо розповідає історію танкіста, для якого служба почалася ще у 2009 році та має обов’язково завершитися перемогою.
Журналісти, які працюють на передовій, добре знають правило спілкування з військовими на камеру чи під запис: поки бригада на Донбасі, жодних прізвищ чи назв підрозділів. Це задля безпеки. Тому мій співрозмовник — просто Роман, танкіст, командир взводу.
Романові 32 і третину життя він у війську. Армійська історія цього хлопця з Володимир-Волинського розпочалася ще у 2009 році. Вибір був для нього очевидний — у Збройних силах батько Романа відслужив 25 років, дідусь був офіцером. Коли у 2014 році мирна країна раптом стала воюючою, не було й думки службу полишити.
“Якщо всі по домівкам розбіжуться — яка ж це армія? Звісно, у 2014 році було важко. У нашому батальйоні мало було саме професійних військових, багато мобілізованих. Вчили їх, вчились самі, вдосконалювались. Та вже тоді з танками були “на ти”, могли дати гідну відсіч. Особисто я зрозумів, що це більше ніж навчання, коли всю бригаду підняли і вивели у Дніпропетровську область. Потім була Волноваха і стало зрозуміло, що треба воювати і виконувати свої обов’язки, задля чого ми і пришли в армію”, — згадує Роман.
Його бойовий шлях пройшов по гарячих точках початку АТО — Мар’їнка, Красногорівка, Докучаєвськ, Оленівка. Тоді, додає, у його бригаді сформувалася батальйонно-тактична група військових, які добровільно вирішили не відходити на полігон, а залишитись на Донбасі. 4 сотні бійців, усі одне одного знають і б’ються пліч-о-пліч. Танки тоді на місці не стояли, постійно були в русі.
“Коли ти стоїш в посадці, вона така метрів п’ять шириною, там практично сховатися нереально. Люди, які розуміються у військовій справі, знають приблизно, скільки там може бути людей. Обстріляти таку посадку з міномета — взагалі немає питань. Там бомбили капітально і кожен день. В кожного була своя Савур Могила, скажемо так”, — каже військовий.
Він 7-й рік на війні, але постійно вчиться. Власним прикладом як командир взводу навчає і підлеглих. До Романа дослухаються навіть ті, хто йому у батьки годиться.
“Потрібно постійно працювати над собою. Просто вміти вистрілити або завести танк, це нічого не означає. Машина дуже складна, є багато нюансів. Одне діло, коли на навчаннях щось зламалось, в тебе є час полагодити, порадитись. А зовсім інша справа, коли це в бойових умовах, і ти маєш ухвалювати рішення тут і зараз. Бути командиром танка — велика відповідальність, це така машина, на яку сподівається і піхота. Це така сила, але, якщо не навчений, то просто транспорт”, — пояснює армієць.
І таке ставлення до служби дається взнаки. Підрозділ Романа тричі перемагав у конкурсі на кращий танковий взвод України у 2013, 2016 та 2017 роках. А в 2017 та 2018 роках представляли Україну на міжнародних танкових змаганнях “Сильна Європа”.
Початок бойових дій фактично співпав для Романа з початком сімейного життя. Він одружився зі своєю нареченою, а за три місяці розпочалася війна. Коли народилась донечка Єва, її батько вже був на полігоні. І побачити новонароджену військового відпустили. Але тільки на один день.
“Я прибіг в роддом, а лікарка мені сказала помитися, а потім приходити. Я ж прямо з полігона, чумазий, до жінки, до дитини. Такий ось гумор. Але мені тоді було не смішно. Так вечір побув і знову на полігон. А другий раз вже її побачив, коли доньці було півроку”, — розповідає армієць.
Тепер вдома на Романа чекає вже шестирічна Єва та трирічний Тимур. Поки війна не завершена, батька малі частіше бачать на екрані телефону, аніж поряд.
“Єва вже все знає, розуміє. Навіть всім розказує, що тато живе в танку, — посміхається Роман. — Звісно, сумую. Зараз трохи легше, можна по інтернету зідзвонитись. 14-15 важче було. Знаєте, як воно по телефону. А по відео-зв’язку поговориш, і на душі легше. Бо з тим як часто ми дома буваєм, діти можуть і підзабути”.
.
Роман каже: 6 грудня особливо пишається тим, що він військовий. Собі та усім, хто вірний присязі, у цей день бажає перемоги та здоров’я.
“Це важко пояснити тим, хто не знає усе з середини. У нас робочі дні, ходимо іноді замазані, щось лагодимо. А 6 грудня навіть у погляді з’являється така гордість. Свято святом, але не треба забувати, для чого ми тут і виконувати своє завдання. Як в нас кажуть: вперед-вперед, чорний берет”, — усміхається військовий.
Танки зараз відведені, але танкісти не сидять без діла. Тренуються, навчаються, слідкують за бойовими машинами, які недарма звуть “залізним кулаком” української армії.
Читайте також: