Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Віталій Гакало з Тернопільщини. Хлопець з дитинства мріяв стати лікарем, а з початком повномасштабної війни почав рятувати поранених українських військових. Він працював на найважчих напрямках фронту, навчав інших медиків і водночас здобував вищу медичну освіту. Побратими називали його Професором за постійне прагнення до знань.
Історію життя і загибелі Віталія Гакали журналістам Вільного Радіо розповів його брат Ігор.
Віталій Гакало народився 10 серпня 2001 року в селі Заруддя Тернопільської області. Тут минули його дитячі та шкільні роки.
“Ми з Віталієм разом провели все дитинство. Разом ходили до школи, грали у футбол, проводили багато часу разом. Згодом ми обоє вступили навчатися в одне місто, тому й надалі були поруч”, — згадує Ігор.
Ще в дитинстві Віталій вирішив, що хоче стати медиком. Із роками це бажання не змінилося. Після школи він вступив до Кременецького медичного коледжу, який закінчив у 2020 році. Невдовзі почав працювати фельдшером невідкладних станів у Центрі екстреної медичної допомоги та медицини катастроф на Тернопільській підстанції №3.
На той час Віталію було лише 19 років. Він уже працював за обраним фахом, але хотів здобути вищу медичну освіту. У 2022 році хлопець вступив на спеціальність “Медицина” до Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського. Навчання поєднував із роботою на швидкій допомозі.
Згодом Віталій визначився і з майбутньою спеціалізацією — хотів стати травматологом. За словами брата, він багато часу приділяв навчанню.
“Медицина була його справжнім покликанням. Він із дитинства мріяв допомагати людям, а згодом поставив собі за мету стати травматологом і наполегливо йшов до цієї мрії”, — розповідає Ігор.
Невдовзі його медичні знання знадобилися не лише в цивільному житті.
На початку повномасштабного вторгнення Віталію було 20 років. Він уже мав досвід роботи фельдшером і вирішив використати його для допомоги українським військовим.
У травні 2022 року хлопець долучився до бригад екстреної медичної допомоги, які супроводжували евакуацію поранених захисників “Азовсталі” в Маріуполі. А 26 листопада того ж року Віталій приєднався до Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова (ПДМШ). Разом з іншими медиками-добровольцями він вирушив на Донеччину. Працював у районах Часового Яру, Бахмута, Соледара та на Лиманському напрямку.
Поїздки на фронт доводилося поєднувати з університетом. Віталій не хотів залишати навчання, тому використовував перерви між ротаціями, щоб складати іспити та виконувати завдання. А щойно зʼявлялася можливість — повертався до роботи з пораненими.
“Закрив сесію — і вночі вже їхав у Київ на місце базування, а звідти на Донеччину”, — так Віталій сам описував одну зі своїх поїздок.
Він пишався тим, що попри постійні виїзди не мав академічних заборгованостей. На фронті молодий медик виконував різну роботу: евакуював поранених із небезпечних ділянок, супроводжував їх під час транспортування, допомагав на стабілізаційних пунктах і в польових госпіталях.
Іноді кількість поранених була настільки великою, що медикам доводилося приймати до 20 людей за годину. Під час однієї з ротацій Віталій також пережив обстріл лікарні з реактивних систем залпового вогню “Ураган”.
У 2023 році на Лиманському напрямку він разом з екіпажем за один місяць евакуював близько 200 військових із важкими та середньої тяжкості пораненнями.
Згодом Віталій долучився до медичного добровольчого батальйону “Госпітальєри”. Його побратим із позивним Кевін згадував, як вони вперше зустрілися на стабілізаційному пункті в Лимані.
“Віталій якраз завершував ротацію в ПДМШ і починав свій шлях у лавах “Госпітальєрів”. Ми тоді привезли йому першу чорно-жовту футболку нашого батальйону. Він прийшов до нас зовсім юним, майже дитиною за віком, але вже сформованим, серйозним фахівцем”, — розповідав Кевін.
Попри вік, Віталій уже міг навчати інших. Він показував колегам складні медичні маніпуляції, пояснював особливості роботи з пораненими та допомагав готувати екіпажі “Госпітальєрів”.
На війні Віталій не відмовився від мрії стати лікарем. Навпаки, побачене й пережите спонукало його ще більше вчитися.
Коли видавалися вільні години, то він приділяв їх навчанню. Побратими помічали цю звичку й почали жартома називати його Професором. У 2023 році це прізвисько стало його позивним.
“Віталій був дуже цілеспрямованою людиною, яка постійно прагнула навчатися та розвиватися. Навіть у вільний час він читав підручники, слухав лекції та поглиблював свої знання”, — згадує Ігор.
Улітку 2024 року Віталій почав працювати у міжнародній мобільній медичній організації MMR. Разом із командою допомагав пораненим на Донеччині, Запоріжжі, Сумщині та Дніпропетровщині.
За цей час він набув досвіду роботи зі складними бойовими травмами. Брав участь у хірургічних та анестезіологічних маніпуляціях, допомагав військовим із тяжкими пораненнями грудної клітини, живота та голови.
Якось на невеликий стабілізаційний пункт привезли військового з тяжким пораненням руки. Через сильну кровотечу медики не могли безпечно зняти турнікет. Віталій зміг перевʼязати пошкоджену судину. Завдяки цьому вдалося не лише зупинити кровотечу, а й зберегти бійцю руку.
Та Віталій не обмежувався роботою безпосередньо з пораненими. Коли повертався додому з ротацій, готував презентації, виступав на конференціях і розповідав про військову медицину. Закликав інших долучатися до допомоги фронту, а дітей і підлітків знайомив з основами тактичної медицини.
Про те, наскільки важливою для Віталія була медицина, згадувала й комунікаційниця та депутатка Полтавської міськради Юлія Костенко-Пуха. Вона розповіла, що познайомилася з ним ще на початку його добровольчої роботи у 2022 році. Тоді Віталій лише набирався досвіду на стабілізаційних пунктах і під час евакуацій, а згодом став бойовим медиком 67-ї бригади.
“Медицина — це те, що вмію робити найкраще”, — так, за спогадами Юлії, говорив сам Віталій.
Вона переконана, що хлопець мав усі шанси реалізувати свою мрію та досягти значних успіхів у медицині.
“І ти мав стати доктором медичних наук. Справжнім професором. Може, одним із наймолодших. Бо в тебе для цього було все — розум, талант, характер і вже такий досвід, якого вистачило б на кілька життів”, — написала Костенко-Пуха.
Інші колеги також бачили в ньому не лише здібного медика, а й майбутнього науковця.
“Ми втратили не просто талановитого лікаря, а дуже доброго, світлого і надійного друга”, — говорила засновниця та командирка “Госпітальєрів” Яна Зінкевич після його загибелі.
У ПДМШ також згадували, наскільки серйозно Віталій ставився до своєї професії.
“Він по-справжньому любив медицину і дуже мріяв стати добрим лікарем — тим, кому довіряють і хто завжди готовий прийти на допомогу”, — написали його колеги.
З роками брати стали рідше бачитись, але не втратили близькості. Хоча Ігор переїхав за кордон, та вони з Віталієм часто телефонували одне одному.
“Ми досить часто спілкувалися телефоном. Найчастіше говорили про звичайне цивільне життя, повсякденні справи, ділилися новинами. Не завжди наші розмови стосувалися війни чи служби. Більше говорили про життя, про те, що відбувається навколо, та про наші майбутні зустрічі”, — згадує Ігор.
Про небезпечні ситуації, поранених і побратимів Віталій розповідав йому небагато. Тому для Ігоря їхні розмови залишалися передусім спілкуванням двох братів, які, попри відстань, продовжували бути частиною життя одне одного.
“Для мене він був людиною, з якою повʼязана значна частина мого життя, дитинства та найтепліших спогадів”, — говорить Ігор.
У 2024 році Віталій допомагав пораненим на Покровському напрямку, а у 2025-му працював також на Курському.
У жовтні 2025 року він вирішив офіційно долучитися до Збройних сил України та підписав контракт із 67-ю окремою механізованою бригадою. Служив фельдшером евакуаційного відділення медичної роти у званні молодшого сержанта.
У 2025 році його визнали лауреатом відзнаки “Людина року — 2025” на Тернопільщині. Того ж року Віталій став переможцем регіонального конкурсу “Серце медицини” в межах відзнаки “Орден Святого Пантелеймона”. Командування “Госпітальєрів” нагородило його медаллю “За збережене життя”.
Віталій також став першим серед студентів, хто отримав стипендію імені Сергія Коновала — за мужність, громадянську позицію та відданість Україні.
26 липня 2026 року молодший сержант Віталій Гакало загинув під час виконання бойового завдання на Дніпропетровщині. Йому було 24 роки. До 25-річчя залишалося 15 днів.
7 серпня Тернопільська міська рада посмертно присвоїла йому звання “Почесний громадянин міста Тернополя”. А брат загиблого Олександр Гакало, ветеран війни, подав петицію до президента з проханням присвоїти Віталію звання Героя України посмертно.
Для брата Ігоря важливо, щоб за всіма розповідями про врятованих військових, професійними досягненнями та нагородами люди не забували, яким Віталій був у звичайному житті.
“Я хочу, щоб люди памʼятали Віталія не лише як військового медика, а насамперед як людину, яка присвятила своє життя допомозі іншим. Він був мужнім, цілеспрямованим, щирим і відданим своїй справі. Він рятував життя українських захисників, постійно навчався та передавав свої знання іншим. Для нього медицина була не просто професією, а покликанням”, — говорить Ігор.
А для самого Ігоря спогади про брата повертають його до дитинства в Зарудді: “Для мене він назавжди залишиться тим Віталієм, з яким ми разом росли, ходили до школи та грали у футбол”.
Світла пам’ять захисникові.