Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Сергія Агапітова з Вознесенська. Із перших днів відкритого вторгнення хлопець долучився до оборони міста. У вирішальну мить він допоміг стримати російську колону, але загинув за день до свого 23-річчя.
Про Сергія Агапітова Вільному Радіо розповіла його сестра Юлія.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Сергій Агапітов народився 3 березня 1999 року в місті Вознесенськ Миколаївської області. За словами старшої сестри Юлії, із самого дитинства хлопець ріс життєрадісним, щирим і мужнім — останню якість йому прищепив бокс. Цим спортом Сергій почав займатися ще в чотири роки, а підлітком змінив захоплення на авто- й мототехніку.
“Він, мабуть, років із 12 захоплювався технікою. У нього були мопеди, він ремонтував [їх], любив, як у нас бувають, перегони — завжди був присутній на них. Він у нас такий взагалі гарячий, емоційний. От любив він таке — швидкість, азарт”, — згадує сестра.
Закінчивши Вознесенську загальноосвітню школу №2, Сергій поїхав здобувати вищу освіту до Запоріжжя. Та провчився там хлопець лише рік: потім залишив університет і повернувся, бо не зміг бути далеко від дому.
“Мама ще просила, що «Сергію, у тебе повинні бути документи, тобі потрібна вища освіта». Але він не захотів. Сказав: «Я буду вдома», — і все. Він взагалі рідко виїжджав кудись із міста. Як народився, так усе життя й був у Вознесенську”, — розповідає Юлія.
Після повернення до рідного міста Сергій Агапітов пішов працювати. Попри любов до автомобілів, професію він обрав іншу. Спершу був просто помічником на будівництві, але хлопцеві настільки сподобалася робота і він так швидко вчився, що скоро його підвищили до майстра.
У вільний час Сергій розбирався з машиною. Часто міг заправити її, узяти друзів і поїхати до Актовського каньйону проводити час на природі. Особливих зусиль для пошуку компанії хлопцю докладати не треба було.
“У нього з дитинства було багато друзів. Він знаходив спільну мову з усіма. Де б він не був, у який би колектив не потрапляв — він завжди міг знайти підхід до кожної людини. З усіма однокласниками товаришував. У нього не було ворогів чи тих, хто його недолюблював”, — каже сестра.
Коли потрібно, Сергій завжди приходив на допомогу. Тож залишатися осторонь хлопець не зміг і після початку повномасштабного вторгнення.
Першого ж дня відкритої війни Сергій Агапітов намагався записатися до місцевої тероборони, але не вийшло — на базі не було командира. Наступного дня хлопець знову спробував це зробити, але тоді там розвантажували зброю, тож часу на Сергія не було.
Лише з третього разу йому вдалося поговорити з представниками ТРО, проте через вік вони не поспішали записувати 22-річного молодика до своїх лав. Утім, Сергій був налаштований рішуче: оскільки йому не давали боронити рідне місто зброєю, він долучився до його захисту інакше.
“Він допомагав, чим міг: і ночами варив протитанкові їжаки, допомагав людям машиною щось підвезти-відвезти, заправляв каністри, робив «коктейлі Молотова»”, — перелічує Юлія.
Додому Сергій часто повертався вже ближче до ночі. Приходив змучений, особливо коли допомагав вантажити пісок у мішки для барикад, бо ще з роботи на будівництві мав хвору спину. Так тривало до 1 березня — того дня хлопця все ж записали до ТРО і він вийшов на офіційне чергування.
Разом із військовими 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади Сергій Агапітов чергував на блокпосту біля автомобільного мосту через річку Мертвовод, який вів углиб міста. Удень 2 березня туди стала наближатися російська колона. Та попри капітальний брак зброї у бійців ТРО, Сергій залишився на блокпості разом із військовими.
“Близько 13 години він подзвонив батькові й сказав, що з ним усе добре. Потім зателефонував мені. Тоді була думка виїхати кудись із міста, але він сказав: «Все добре, нікуди не виходьте з дому. Ми тут запаковані, ми ворога в місто не пустимо», — згадує настанови брата Юлія.
Менш ніж за годину Сергій загинув. Як пізніше розповіли родині, коли колона в’їхала на околицю міста, оборонці вирішили підірвати міст. Хоч він і був замінований, спершу зробити це не вдалося. Тоді один із військових побіг до мінування, аби підірвати його вручну. Щоб виграти час, Сергій вирішив відволікти окупантів.
Маючи лише гранату й “коктейль Молотова”, хлопець побіг через приватний двір у напрямку пішохідного мосту, який знаходився поруч із замінованим. Сергій намагався підірвати російську техніку, але його помітили раніше — захисник загинув від влучання з танку.
Про смерть Сергія його родина дізналася лише через день. 3 березня хлопцю мало виповнитися 23 роки, але привітати його ніхто не зміг: телефон був поза зоною. Тоді рідні почали шукати Сергія, і 4 березня їм подзвонили зі звісткою з ТРО. Мати хлопця поїхала до місця трагедії, аби перевірити інформацію, — там жінка й знайшла рештки тіла сина.
Поховали Сергія у його рідному Вознесенську. Як він і обіцяв, росіяни вглиб міста зайти не змогли.
Щоб ушанувати вчинок захисника, рідні просять надати йому звання Героя України посмертно. Підтримати їх можна, підписавши петицію.
Вічна пам’ять.