Друга світова війна для Донеччини: спогади ветерана з Бахмута та висновки історика

Діана Шароді
2019-05-09 11:21

image

Як відбувалися події часів Другої світової війни ми ще можемо почути зі спогадів тих, хто боровся за мир. З тим, хто пройшов війну, і бачив на власні очі смерть та жахіття воєнних часів ми поспілкувалися особисто.

 

Друга світова війна прийшла на Донеччину в 1941 році. В жовтні німці захопили Донецьк. Східні регіони України привертали увагу нацистів своєю вагомістю в інфраструктурному та економічному плані, кажуть історики.

“Однак жителі Донбасу розгорнули рішучу боротьбу з ворогом. Вони не бажали працювати на окупантів, демонтували шахти, заводи, механізми. Земля горіла під ногами фашистів”, — розповідає науковий співробітник Бахмутського краєзнавчого музею Оксана Шамова.

Відтиснули війська вермахту лише в 1943 році. Про ті часи згадує ветеран війни, колишній боєць стрілецької дивізії Микола Костіков, який зараз живе у Бахмуті. Сьогодні йому 95 років, а з війною чоловік зустрівся ще вісімнадцятирічним юнаком.

“Призвали мене в армію в січні 1943-го року прямо з 10-го класу. Я не закінчив 10 класів училища, де готували офіцерів. Але не вийшло довчитися. Орловсько-Курська дуга в 1943 році, німці наступали, і нас туди вкинули на захист”, – згадує ветеран.

Друга світова війна для Донеччини: спогади ветерана з Бахмута та висновки історика

Микола Костіков потрапив воювати у битві на Курській дузі. Вона – одна з наймасштабніших битв часів Другої світової на території Радянського союзу. Костіков тоді разом із ще близько 2 млн військових та солдатів визволяв Донеччину, тепер вже рідний для нього край.

Таких як Микола Федорович з Донбасу пішло воювати на війну десятки тисяч. Загалом Інститут національної пам’яті наводять такі цифри: майже 7 мільйонів солдат в семи арміях — такий фронт виставила Україна в боротьбі проти нацизму. Кожен другий з них загинув, а чверть від загальної кількості отримали різні каліцтва.

“Звільнення України від нацистів під час Другої світової війни відбувалося в період з січня 1943 року по жовтень 1944 й рік збройними силами СРСР. У цей час на території країни було проведено 15 наступальних операцій. Це 11 стратегічних і 4 фронтові. Найбільш значущими з цих операцій були Білгородсько-Харківська, Донбаська, Битва за Дніпро, Дніпровсько-Карпатська, Львівсько-Сандомирська та Східно-Карпатська. Остання почалася 8 вересня і закінчилася 28 жовтня вигнанням останніх з’єднань гітлерівців з території України”, — говорить науковий співробітник Бахмутського краєзнавчого музею Оксана Шамова.

Після зміцнення позицій Радянського союзу, Червона армія пішла в наступ. Він і залишився в спогадах ветерана з Бахмута.

“А потім, після Курської дуги пішли по Білорусі звільняти. Воювали під Мінськом. Десь там мене перший раз поранило. У госпіталі був. Потім знову взяли, потрапив в мінометну роту. Воював аж до лютого 1945 року”, – розповідає Микола Костіков.

Поранень за весь час перебування на війні у Миколи Федоровича було три. Після останнього війна для нього перервалася. Півроку довелося провести у госпіталі.  

“Під нинішнім Калінінградом мене знову поранило сильно, і війна моя закінчилася. У госпіталь відправили і лікувався я до липня. Після поранень ось я, інвалід війни 1-ї групи. Ось, пробив ногу, наскрізь. 6 місяців лежав. Потім руку, лікоть. Осколком. І третє, це вважається саме легке поранення. Навіть в госпіталь не потрапив. Око прибило осколком і брудом, мороженим грунтом”, — розповідає Микола Костіков.

В тому ж госпіталі Микола Федорович зустрів і День перемоги – 9 травня 1945 року.

8 травня в світі та 9 травня на пострадянському просторі вважається Днем перемоги у Другій світовій війні. Хоча бої з Японією тривали до вересня, але головний агресор – Німеччина – підписала капітуляцію.

Серед єдиних теплих спогадів про ті часи, які гріють душу ось уже не перший десяток років — побратими Миколи Федоровича.  Саме про них, а не бої, і воліє більше розповідати сьогодні.

“Друзі, товариші, дуже хороші хлопці. Навіть пісня є (наспівує, — ред.) : “где же вы теперь, друзья-однополчане, боевые спутники мои?”. Після демобілізації я з одним спілкувався. Він сам з-під Смоленська. Листувалися. А потім все закінчилося. Я не їздив туди вже більше, запрошували на ювілей визволення Білорусі в Мінську. Рана була ще. Так що не поїхали”.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Поділитись публікацією

Ця публікація створена за підтримки Європейського Фонду за Демократію (EED). Зміст публікації не обов'язково відображає думку EED і є предметом виключної відповідальності авторів


Спонсор

Останні новини

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: