У Донецьку більше немає “Амсторів” — їх замінила мережа “Молоко”, а на полицях супермаркетів переважають російські та білоруські товари. Темні вулиці після 17-ї години, чоловічі компанії в ресторанах та “зменшення обстрілів”, — так описує повсякденне життя одна з мешканок загарбаного Росією у 2014 році міста.
Записали та переповіли монолог фахівців громадської організації “Донбас SOS”. Вони понад 10 років тримають зв’язок із людьми, що опинилися в окупації, та допомагає їм у розв’язанні життєвих питань — евакуація та отримання українських документів, консультації про можливість навчання для молоді на вільній території України та підтримки для пенсіонерів.
“Зрозуміло, що отримати об’єктивну інформацію про життя українців в окупації з пропагандистських ЗМІ теж неможливо. Тому по той бік лінії фронту для нас здебільшого панує інформаційна тиша — ми не знаємо, як ці умови змінюють людей, які формують запити, що відчувається як тригери чи стимули.
Знання про побутові зміни дуже важливі. Безсумнівно, якщо ми налаштовані на повернення не тільки територій, а й населення, для успішної реінтеграції маємо бути озброєні цією інформацією”, — кажуть в організації.
Першу розповідь вони підготували зі свідчень жінки, яка залишається в окупованому Донецьку. Далі — її слова від першої особи.
Великих супермаркетів у Донецьку багато. Здається, “Обжори”, як були, так і працюють. А замість “Амсторів” тепер магазини з назвою “Молоко”. Мабуть, це найбільша мережа зараз у місті, бо “Молоком” стали не тільки “Амстори”, а й інші магазини по всіх районах міста.
Думаю, це якось пов’язано з нашим “Геркулесом” — бо оформлення трохи схоже за стилем. Там якийсь дитячий малюнок з корівкою. Це вигідний маркетинговий хід, бо у Донецьку завжди любили продукцію “Геркулеса” — морозиво, заморозку, молочку.
Зараз в цих супермаркетах теж є вироби місцевих підприємств — пельмені, масло, йогурти. М’ясні продукти з Єнакієвого, мука з Оленівки, олія, крупи від фірми “Врожай” — теж, здається, місцева.
Є кондитерка з “Конті”, але навряд чи її дуже багато, більше російської. А морозиво дуже смачне з Луганська — моя літня мама просить завжди їй приносити його з магазину. Але багато продуктів у “Молоці” російські та білоруські: наприклад, цукерки, кукурудза чи горошок в банці. Беру “Краснодарочку” на святкові салати, вона трохи схожа на “Бонюрель”, яку купували колись.
Молочку я вже звикла купувати білоруську — смачніше російської, хоча й дорожче. Взагалі, масло зараз сильно здорожчало, тому, якщо чесно, я купую те, яке по акції.
Раніше кава була з Польщі чи Німеччини, зараз майже вся — російська. Як і чай, хоча, якщо пошукати, можна знайти цейлонський, який, звісно більш якісний.
У невеликі магазинчики, де, мабуть, підприємці самі формують замовлення у виробників, я потрапляю не часто. Але у дворі, буває, ставлять на цілий день прилавок з м’ясом — жінка торгує.
Або з Тельманового дідусь з власним молоком чи сметаною приїздить — ті, хто його давно знають, ходять до його машини та купують.
У ресторани, де гуляють з музикою та спиртними напоями, я не ходжу. Але вони є, як і тематичні, і сімейні. Зараз Донецьк — доволі темне місто, майже не світять ліхтарі, хіба що в центрі трохи, тому вечорі не багато охочих відпочивати.
Нещодавно сестра запросила до кав’ярні — каже, десь на 17. Я спочатку навіть не погоджувалася, бо це вже темрява — у цей час тільки вдома сидіти! Але вона якось вмовила, і на диво, навіть ходив громадський транспорт. Пішли ми з нею та онуком у грузинський ресторан, людей — багато, вільних столиків майже не було.
Здається, там літня пара з родиною святкувала якусь річницю. Можливо, вони грузини принаймні схожі. Години дві ми там посиділи: замовляли хінкалі, порцію люля-кебаб взяли на всіх — спробувати. А потім я додому по темряві йшла пішки — центр міста, а окрім мене нікого. Тільки де-не-де машина проїде. Здається, відвикли люди вже від нічного життя, яке в Донецьку раніше було дуже жваве.
Взагалі, місць, де поїсти та відпочити наразі вистачає. Є старі, є ті, що відкрилися на місці старих, є зовсім нові. Багато різних піцерій — сімейних закладів.
Зараз гроші у Донецьку “крутяться” — особливо, якщо й працювати, й отримувати пенсію, як я, наприклад. Коли вдома води не було кілька місяців, було зручніше колег на День народження запрошувати в якісь такі заклади — бо без води вдома не приготуєш нормально, а потім ще вимити посуд… А так тобі подарують якусь суму, і на ці гроші можна всім й посидіти.
З’явилося багато закладів, я б сказала, спрямованих на чоловіків. Не можу пояснити, але оформлення, оздоблення, меню — такі, чоловічі ресторани. Ні, там, звісно, усі можуть їсти, але багато компаній чоловіків — у цивільному чи військовій формі.
Наприклад, біля театру є “Гусі-лєбєді”, ми туди якось заходили, це от дуже “чоловічий” заклад. Там кілька військових щось святкували компанією. Звісно, є паби — наприклад, ми якось були в “Бочці”, яка розташована у підвалі. Зручно, бо не треба бігти кудись, коли обстріл. Там більярд, пиво, тому багато чоловіків теж.
На ринку традиційно великі ятки з овочами та фруктами тримають люди з Кавказу. Не думаю, що вони приїхали тільки зараз, здається, так було завжди. Але щоб бабусі-дідусі свій товар з городу продавали, тепер бачу дуже рідко. Хіба що в сезон яблука поспіють чи грушки.
Хто торгує м’ясом чи молочкою на ринках, я не знаю. Чи то свій товар люди продають, чи то перекупники. Ще відкривають маленькі магазинчики, наприклад, з рибою: власниця возить її з Новоазовська чи Криму, можливо. Але вона все знає про рибу, тому бізнес, мабуть, вигідний.
У 2022 році з’явилася мережа магазинів “Бердянські ковбаси”, і хоча там продають продукцію різних виробників, сама поява їх, мабуть, несла певний символізм.
Фруктів влітку, в принципі, достатньо — у сезон полуниці, наприклад, на ринку завжди кричать “кримська”, “краснодарська” чи “херсонська”. Ну, тобто, певний час кричали про “херсонську”. А потім якось вже ні: цього літа навіть кавунів не було “херсонських”, тільки з Росії, та й були вони не дуже дешеві — може, не дуже вродило там.
В мене тварини, тому я відчуваю ще такі зміни — зникли майже усі європейські товари. Наприклад, я завжди купувала спеціальну німецьку пасту для виведення з котячого шлунку вовни, зараз її немає. Якийсь час зникли усі імпортні якісні корми, потім з’явилися — деякі російського виробництва, але тієї ж марки.
Але якщо пошукати, можна знайти турецькі чи навіть польські вироби — якось люди завозять і продають. Мабуть, це найбільш відчутний недолік саме у сфері шопінгу, бо все інше не сприймається як суттєвий дефіцит чи недолік.
Тобто, у Донецьку, великому місті, теоретично жити можна — продукти є, навіть з обстрілів зараз стало менше. Думаю, навіть безпечніше, ніж десь в Росії. Не кажучи вже про те, що росіяни намагаються створити певну штучну ідилію у ключових містах, як Донецьк чи Маріуполь.
Коли я чую в розповідях українських чиновників чи блогерів, що у Донецьку суцільний холод та голод, мені дивно: це неправда, і саме таким чином російську пропаганду для тих, хто тут залишився, не переб’єш. Але як треба по-інакшому, я не знаю.