Підтверджені випадки COVID-19 на 02.07.2020:

45 887

В Україні
(1185 померли, 20053 одужали)

571

На підконтрольній Донеччині
(9 померли, 219 одужали)

1194

На непідконтрольній Донеччині
(73 помер, 507 одужали)
*неофіційно, дані бойовиків

СПЕЦТЕМА

Дві історії всиновлення Як одні сироти з Бахмута стали французами, а інша — шукає своє місце в Україні

Наталя Жукова
2020-06-01 16:06

image
Фото з відкритих джерел

Нині на Донеччині близько 5 тисяч сиріт. До 2017 і в Бахмуті існував будинок немовляти, де постійно жили десятки дітей, позбавлених батьківського піклування. Їх всиновлювали як українські батьки, так й іноземці.  Були ті, хто так знайшли свою родину, був і невдалий досвід. В нашому тексті 2 такі протилежні історії. Ми дізналися як склалися долі 3 вже дорослих дітей та запитали їх про ставлення до всиновлення. 

 

Леся

Лесі скоро 21, вона живе в Торецьку. Але на її сторінці у Facebook  —  чоловіче ім’я та прізвище рідного батька, у графі “професія” стоїть поліцейський МВС, у графі “освіта” — Львівський державний університет внутрішніх справ та Університет Південної Каліфорнії. А місцем проживання “хлопця” вказаний Київ. Дівчина розповіла свою історію від першої особи.    

Дитячий будинок у мене асоціюється, мабуть, просто зі школою. Місцем тимчасового мешкання. Я була в Бахмуті в будинку немовляти, у Слов’янську в центрі соціальної реабілітації для дітей, в Торецьку в центрі тимчасового перебування та у Часів-Ярі у школі-інтернаті. Вісімнадцятиріччя я вже справляла в Торецькому професійному ліцеї. 

діти дитбудинок
Леся (справа) в Артемівському будинку немовляти. Фото: Вільне радіо

 

Прав дітей дотримувались не в усіх закладах. Бувало рукоприкладство. Бувало, що приїжджали спонсори, й ті, хто там працював, могли забирати подарунки або карати цим. Більшість подарунків дітям не діставалась, а вони розподілялись між працівниками. Якщо це була якась цінна річ, типу одяг, іграшки, солодощі. В останній школі такого здебільшого не було, там все було як в родині, для дітей старалися. 

Деякі діти батьків, позбавлених батьківських прав, не розуміли слова, то приходилось руками “доносити” їм. Могли прийти п’яні, крадіжки бували. Не скажу, що це вплинуло на мене в поганий бік. Це давало мені стимул змінитися на краще. Там був свій уклад, який змінив мене в кращий бік. Дух сильніше ставав. Виховання, правильне ставлення до дорослих, сприйняття навколишнього з правильного боку. 

Як мене удочерили, я не пам’ятаю. Але можу сказати, що мені було забагато любові з боку прийомної матері. І можливо мені було важко сприйняти її як мати. Було таке відчуття, що це не моя людина. Нічого поганого про прийомну мати я не можу сказати. Просто так треба було. Не зійшлися характерами, тому, мабуть, так було краще та правильніше для мене та для неї. 

дівчинка бадмінтон
День народження з прийомною матусею. Фото: Вільне радіо

 

Коли ми “розійшлися” з нею, в мене все стало по-іншому. Друзів з’явилося дуже багато. Вона хотіла мене своєю любов’ю скути, а мені треба було бачити все навколо, все пізнавати  —  в мене того не було. А після того, як вона від мене, скажімо так, відмовилась, стало все по-іншому. Мені було тоді років 14 або 15. Мені відкрився світ. Зараз мене все влаштовує. Просто мені треба було, щоб мені давали більше простору, а у мене його не було. 

Прийомній матері немає у чому дорікати, ми все обговорили й “розійшлися” мирно. У мене тоді був суд, і мене питали, чи хочу я, щоб вона мене відвідувала. У мене була дуже велика образа в її бік, в тому плані що зрадили, тому що тільки почалась прихильність до неї, й отак ось трапилось. Але мені не дали зациклитись на цьому. Я була не проти, щоб вона мене відвідувала. Я знала, якби мене щось не влаштовувало, до мене б їй перекрили всілякий доступ. Зараз ми з нею спілкуємося, але все одно з її боку відчуваю якийсь тиск, вона намагається мене перебудувати. Я не хочу змінюватися, мене все влаштовує. 

 

Київ дівчина
В столиці. Фото: Facebook сторінка Лесі

 

У мене є рідня, яка мене теж підтримує. У мене є дві сестри та два брати. Мене знайшла молодша з сестер у 2018 році, вона старша за мене. Я тоді навчалася в училищі, а вона розшукала мене через програму “Жди меня”, але нічого не вийшло. Тоді вони шукали мене по якихось базах через знайомих її чоловіка. Вони подали запит в Часів-Ярську школу, і там підтвердили про мене. Мені подзвонила соціальний педагог та сказала, що мене розшукує така людина, та поставила мені запитання, відповіді на які знала тільки я: скільки нас було в родині, як звали мого батька та як звали наймолодшу дитину, яка померла. Мені це все було відомо відтоді коли одного разу усиновительки не було вдома, мені вдалося прочитати ці документи. Ходили чутки по вулиці серед сусідів, що мене удочерили. Мені захотілось це перевірити, і довелося залізти до неї у документи. Тоді мені було років 10. Скоріш шок був, і одразу якась віддаленість. Гадаю прийомні батьки приблизно в цьому віці самі мають розповідати про це дитині, але м’яко. Щоб коли вони це дізнавалися, не було ніяких проблем. 

Після цього скоріш недовіра була, до всіх. До тих пір, поки зі мною не попрацювала психолог у Слов’янську, коли мені було років 14-15. Вона просто розмовляла зі мною та м’яко підводила мене до цієї розмови. Після цього мене розслабило, “попустило”, не було ніякої агресії.     

Зараз у мене прізвище прийомної матері, але я буду міняти на прізвище мого батька. Тому що він був у мене авторитетом. У мене не вийшло з ним зустрітися. За словами сестри, батько просив її мене знайти. Він помер за рік до зустрічі зі мною. В нього було якесь онкологічне захворювання. Він жив у Єнакієвому. Його свідоцтво про смерть у мене лежить в документах. З рідною мамою я не знаю що сталося. Сестри не розповідають, тому що я не прошу про неї розповідати. Мені й про батька не особливо хотілося чути. Якось боляче, мабуть, дізнаватися про це… 

дівчата
З сестрою. Фото: Facebook Лесі

 

Серед сестер та братів я наймолодша, 1999 року народження. Найстаршому близько 35-ти. Одна сестра мешкає в Одесі, друга  —  в Єнакієвому, один брат за кордоном, а другий  —  точно не пам’ятаю де саме. Одна з сестер, Каріна, рідна мені по обох батьках, а всі інші  —  рідні лише по матері. Каріна теж з 2 до 15 років виховувалась у дитбудинку, у Єнакієвому. Як мені дядько казав, мати не справлялася, не вистачало грошей на забезпечення. Тому Каріну забрали в дитбудинок, а інших трьох забрав дядя. Він теж мешкав в Єнакієвому, я зустрічалась з ним та його жінкою, тіткою Олею — сестрою мого батька. А мене по документах з Єнакіївської лікарні одразу відправили в інше місто, а потім в Бахмут. 

Після 18 років я мешкала в гуртожитку училища, де я два роки вчилася на маляра-штукатура. Зараз мене від військомату хочуть відправити вчитися на психолога. Я теж хочу цього, пройшла “учебку”. Був запит з мого боку, там сказали, що допоможуть мені. Там є пільгові місця, ми їздили туди, дивилися. Сьогодні мають приїхати співробітники відділу Бахмутської міськради у справах неповнолітніх дивитися зі мною квартиру. Я в списках на придбання квартири. Будуть вже фактично укладати договір про купівлю та продаж квартири. Про сімейне життя не задумуюсь, поки впевнено не стою на ногах. 

дівчина військова форма
У військовій формі. Фото: Facebook Лесі

 

Я пишаюся, що мені вдалося вступити на (військову,  —  ред.) службу. У мене підписаний контракт лежить. Я обійшла медкомісію, в тому числі Слов’янську психічну лікарню, щоб підтвердили, що я нормальна людина. Я пройшла “учебку” в Івано-Франківську три місяці, потім сказали чекати, розподіл буде. Якщо це не вийде, поїду в Дніпро до знайомої. Зараз чиню електроніку. 

Одній жити морально важко. Бувають такі моменти, коли все провалюється, вивалюється з рук, проблеми починаються з роботою, з забезпеченням, з грошима —  просто не вистачає підтримки.

 

ІСТОРІЯ ФРАНЦУЗЬКИХ НАДІ ТА САШІ

Надя та Саша близнюки. Цього року їм виповнилося 20 років. Зараз вони мешкають недалеко від столиці Франції. На їхніх сторінках у Facebook у розділі “Звідки” значиться “Добропілля, Донецька область”. 18 років тому вони назавжди покинули стіни Артемівського будинку немовляти. Розповісти свою історію вони погодилися разом з батьками.

Надя-Шарлотт

Донецька область в Україні  —  це частина мого життя. Я знаю, що Україна знаходиться у Східній Європі, межує з Польщею та Росією. І що Добропілля — недалеко від Артемівська (з 2016 року Бахмута, — ред.). Але я звісно не знаю як там живуть люди. Бачила деякі світлини, які робили мої батьки, але то було давно, і як там зараз живуть  — не знаю. 

дівчина кінь
Надя-Шарлотт з конем. Фото з сімейного архіву

 

Звісно я розумію, що, мабуть, моє теперішнє життя дуже відрізняється від того, яке б могло в мене бути в Україні. У Франції я живу з люблячими батьками, можу мати такі захоплення та освіту, які мені подобаються. Коли почну сама заробляти, я б хотіла відвідати Україну, аби побачити країну, в якій народилася. І я дуже пишаюся тим, що народилася в Україні.  

Від мене ніколи не приховували факт всиновлення. Це ніколи не було секретом — всі фото та відео нашої історії були доступні нам з раннього віку. З документів про всиновлення мені відомі імена біологічних батьків. 

У мене є два головних хобі: з 10 років я займаюсь верховою їздою, а також тварини — ці два захоплення завжди будуть частиною мого життя. Найголовніше для мене  — пройти навчання, яке я хочу, а ще гарно проводити час з друзями та собаками. Через рік я стану помічником ветеринара. Ця професія зачарувала мене з трьох років. Хочу допомагати не тільки котам та собакам, а й свійським та екзотичним тваринам. 

 

Саша-Максим

хлопець в окулярах
Саша-Максим. Фото з сімейного архіву

 

Обидві країни —  Франція та Україна  —  частини мого життя, і в мене немає причин приховувати це. Мені відомо: умови життя для людей в Україні важкі, виходячи з тривалої та болісної історії країни та пов’язаних з цим труднощів розвитку. Так, це велика удача зростати у Франції, але я не можу робити ніяких порівнянь. Я відвідаю Бахмут наступного року.

Вірю, що мої батьки завжди щиро та повно розповідали мені про моє походження. Про біологічних батьків я ніколи не цікавився; я вдячний своїм батькам. В мене є доступ до всіх документів щодо мого всиновлення, але я ніколи їх не читав, окрім імен біологічних батьків. 

Я дуже люблю історію, книги та фільми, захоплююсь відео іграми, японськими коміксами та бадмінтоном. Що мене турбує? Голод у світі, економічна та соціальна стратегія найсильніших країн до країн, що розвиваються, та вимирання дикої природи. Щодо кар’єри, ще не впевнений, але мені б сподобалося бути психологом.

Тато

Перш за все, ми хочемо подякувати Україні за те, що дозволили нам всиновити Надю та Сашу. Це сталося в тодішньому Артемівську (Бахмуті, — ред.) у 2002 році. Ми обрали Україну, оскільки мали колег, які всиновили там дитину раніше. 

Як тільки ми зустріли Сашу та Надю в будинку немовляти, то одразу знали: вони можуть бути нашими дітьми. Я завжди буду пам’ятати той перший візит, коли ми побачили світловолосих близнюків, усміхнених та щасливих бути в наших обіймах. Це був дуже сильний момент. 

мати з дитиною
Надя на руках у мами на дворі Артемівського будинку немовляти. Фото з сімейного архіву

 

Наш шлях до всиновлення був болісним  —  тяжким, тривалим та дорогим процесом. Але попри це він залишиться чудовим періодом нашого життя. Це був довгий шлях до успіху: спочатку близько 10 місяців з французькою адміністрацією, а потім з українською. До того як остаточно переконатися, що ми зможемо всиновити цих дітей, впродовж року ми здійснили багато подорожей з Франції до України. Кожна така подорож тривала близько 27 годин в літаку, поїзді з Києва до Артемівська та в автівках. 

Але найскладніше було чекати наших близнюків протягом року та плекати надію, що одного дня українська сторона все ж підпише акт про всиновлення. Можете собі уявити наскільки важко було залишати дітей в будинку немовляти наприкінці кожного такого візиту в Артемівськ, сподіваючись побачити їх знову. 

діти в дитбудинку
Надя та Саша (відповідно зліва та справа) у дворі Артемівського будинку немовляти. Фото з сімейного архіву

 

В Артемівську ми зустрілися з людьми, які так би мовити “всиновили нас”, допомагаючи та підтримуючи нас. Хочемо подякувати всім людям, які тоді працювали в тому будинку немовляти. Усі вони були дуже привітні з нами.

Якщо казати про ті часи, згадується різниця між Францією та Україною в частині обладнання, транспорту, способу та рівня життя. Але подорожуючи впродовж року між двома країнами, ми бачили зміни та покращення, хоча й повільні.

родина з дітьми в парку
В центральному сквері Артемівська перед від’їздом назавжди. Фото з сімейного архіву

 

Після того як ми повернулися у Францію з дітьми, у нас було чимало важких моментів, але не можна сказати, що це було через усиновлення. Це було життя батьків з гіперактивними дітьми, які мали проблеми з увагою та мали труднощі з навчанням в школі. Від нашої держави ніякої особливої підтримки не передбачалось. В нас є групи батьків, які всиновили дітей в Україні, але ми ніколи з ними не контактували, оскільки не було ніяких особливих труднощів щодо самого всиновлення. Більш корисними для нас були б зустрічі, присвячені гіперактивним дітям.

Раз на рік ми мали відправляти в українське посольство звіт про них та про те як вони ростуть в новому домі. Про біологічних батьків наших дітей ми знаємо тільки імена та кількість дітей, яких вони мали на той момент. Більше новин не було. Але завдяки тим людям у нас з’явився шанс мати двох гарних дітей, до того ж близнюків.  

Сказати, щоб наше життя докорінно змінилося саме після всиновлення дітей, ми не можемо. Це було так само, якби ми їх народили. Звичайно поява близнюків змінила наше життя, оскільки обидва були гіперактивними. А ми з дружиною дуже спокійні, і для нас це було основною зміною в житті  —  намагатися уповільняти їх. Ми дуже близькі з ними, і ніколи не жалкували про всиновлення.

підлітки брат та сестра
Надя та Саша зараз. Фото з сімейного архіву

 

В ЄС батьки вирішують казати дітям про всиновлення чи ні. З нашого боку вагань з цього приводу не було. Для нас було очевидно, що ми маємо поділитися цією дивовижною історією з дітьми.

Для довідки:
За інформацією очільника Донеччини Павла Кириленка, нині на підконтрольній уряду частині регіону мешкає 300 162 дитини. З них понад 5 тисяч  —  сироти та діти, позбавлені батьківського піклування. Майже 4,5 тисячі таких дітей живуть в будинках сімейних форм виховання і зараз мають нову сім’ю та турботливих батьків.

Понад 3 500 дітей зростають у сім’ях опікунів. 436 дітей мешкає в 64 дитячих будинках сімейного типу. 170 родини прийняли до себе та опікуються 305 дітьми. 

За останні два роки в області створили 30 дитячих будинків сімейного типу для 197 дітей та з’явилися 35 прийомних сімей, де зараз виховують 87 дітлахів.

У 2019 році та за 5 місяців нинішнього року всиновили 162 дитини, з них половину (83) — громадяни України.

Читайте також:

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Поділитись публікацією

Ця публікація створена за підтримки Європейського Фонду за Демократію (EED). Зміст публікації не обов'язково відображає думку EED і є предметом виключної відповідальності авторів


Спонсор

Останні новини

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: