Ще донедавна Лиман, що на півночі Донеччини, жив тихим життям, а тепер його безжально нищать окупанти. Містяни мусили швидко вирішити, чи готові вони покинути рідну домівку й шукати порятунок подалі від війни. Мешканка Лимана Карина розповіла, наскільки важко їй далось це рішення та як вона зараз облаштовує свій побут.
Карині 23 роки. До відкритої війни вона працювала вчителькою початкових класів у Лимані. Як і багато українців, дівчина вела спокійне життя й будувала плани на майбутнє. У вересні вони з нареченим хотіли побратися. Але 24 лютого всі плани перетворилися на спогади.
Той ранок дівчина пам’ятає в деталях:
“Нареченого викликали вночі на роботу, а я прокинулась від вибухів ракет. Не одразу зрозумівши, що відбувається, я подзвонила коханому, а він повідомив про початок війни. У паніці зібрала всі документи й побігла до магазину купляти все необхідне для тривожної валізи”, — згадує Карина.
Їхати з Лимана вона спочатку відмовлялася — не хотіла залишати нареченого. Не подіяли навіть вмовляння мами. Дівчина намагалася, наскільки це можливо, підтримувати своє звичне життя: ходила на роботу двічі на тиждень, де багато хто займався волонтерством. Хтось плів маскувальні сітки, а інші збирали гуманітарну допомогу для місцевих.
Та бої все ближче підступали до міста, тож одного дня коханий Карини дав команду збирати речі.
“19 квітня ми приїхали у Слов’янськ, але пробули там лише один день, бо мама сказала, що там небезпечно. Тому наступного дня ми повернулися до Лимана за рідними та поїхали у безпечний регіон. Мій тато залишився вдома, тому покидати рідну домівку було дуже тяжко. Їхали зі сльозами на очах”, — розповідає Карина.
Проїхавши понад 20 блокпостів, Карина та її рідні прибули до Сум, де родичі допомогли їм з житлом. Вже наступного дня стало зрозуміло, наскільки вчасною була евакуація: на Лиман почали падати перші ракети та бомби.
Одразу після прибуття Карина та її сім’я встали на облік як переселенці. Вже незабаром вони мають отримати виплати, а спочатку не вистачало ані грошей, ані базових речей. Тож дівчина почала шукати, де можна отримати допомогу.
“В інстаграмі випадково знайшла місцеву волонтерку, яка доправила нас в гуманітарний штаб, де видають допомогу для таких, як ми. Нас прийняли з добром та любов’ю, видали продукти, овочі, плед, теплу ковдру. Ми з мамою стояли та плакали — настільки нам було соромно просити про допомогу”, — пригадує переселенка.
Карина і досі працює дистанційно, а її мама зараз шукає роботу. У вільний час дівчина бігає у парку та гуляє з песиком на ім’я Стіч. Чотирилапий друг з’явився в її родині вже під час активної фази війни. Карина називає його “маленьким антистресом”, бо він допомагає відволіктися від сумних думок.
Донедавна в осадженому місті залишався батько дівчини, і вона сильно за нього переживала. Але йому все ж вдалося прорватися до рідних.
“Ми благали його виїжджати, але він спочатку не хотів. Потім ситуація в місті почала загострюватись, а тато живе у приватному секторі, і в його хаті немає підвалу. Сховище було тільки через дорогу в сусідів. Він бігав до них і вдень, і вночі, розповідав нам про випадки, коли посеред ночі під час обстрілів вибігав на вулицю, ставав на колені та молився Богові. Два рази його майже не вбило ударною хвилею”, — говорить Карина.
Коли обстріли в місті стали майже нескінченими, тато все ж наважився покинути рідний дім. Перевізника знайшли не з першого разу, до того ж у день евакуації окупанти підірвали важливий міст, який є виїздом з Лимана. Родичі вже не вірили, що батько зможе виїхати, але трапилось диво:
“У нас у всіх стався шок, бо нікого в місто не пускали, а лише випускали. Але через певний час мамі зателефонував водій, з яким вона домовлялась про евакуацію тата, і сказав, щоб вона швидко розповіла дорогу до нашого дому (він не місцевий і навігатор не працює). І коли вона його телефоном “довела” до татової хати й почула, як водій сказав “хутчіш у машину”, вона почала плакати. Слава Богу, тато приїхав до нас і він живий”, — каже дівчина.
Зараз ситуація у Лимані вкрай складна: магазини не працюють, багато будинків розбиті вщент. Такі руйнування не обійшли осторонь і сім’ю Карини:
“У моєї бабусі розбитий будинок, а в моїй квартирі та у квартирі батьків немає вікон. Багато людей залишилися в місті, хоча я не розумію, чому вони ще не виїхали. Напевне, через своє майно. Знайому моїх батьків вбило просто у сховищі, і це дуже страшно. Ми спілкувалися з багатьма очевидцями, які розповідали про поховання людей у вирвах від снарядів, про весь жах війни у Лиманській громаді”, — розповідає Карина.
Вона каже: усім, хто ще залишається в Лимані та інших “гарячих точках”, слід серйозно замислитись про евакуацію. Перейматися про гроші не варто: майже скрізь є достатньо волонтерських організацій, які зможуть зустріти та нагодувати. На деякий час можна оселитися в школі або садочку, де зараз приймають переселенців — це все ж краще, ніж жити під постійними обстрілами. А волонтери допоможуть підшукати житло на довгострокову оренду. Головне, що треба знати — вас точно не покинуть у біді, завершує свою розповідь Карина.
***
Якщо ви плануєте евакуюватись автівкою, почитайте, що варто і не варто брати з собою в таку вимушену подорож. А в цьому матеріалі розповідаємо, як “умістити життя” в одну валізу, якщо збираєтесь їхати потягом.
Під час евакуації вам можуть стати у пригоді контакти по громадах сходу, які зібрали наші журналісти.
Вирішивши їхати, не кидайте своїх чотирилапих друзів. Якщо у вас немає переноски для кота чи невеликої собаки — розповідаємо, як зробити її власноруч.
Читайте також: