“Не варто боятися, всіх влаштують та нагодують”. Переселенка зі Слов’янська — про свою історію евакуації
Після відкритого вторгнення Росії мільйони українців постали перед серйозним вибором: залишатися під обстрілами або рятуватися від них. Однією з тих, хто вирішив будувати життя на новому місці, стала мешканка Слов’янська Катерина. Про свій досвід вона розповіла нашим журналістам.
Катерині 29 років, вона юристка. До масштабного вторгнення дівчина разом із п’ятирічною донечкою Евеліною та чоловіком жила у Слов’янську.
24-го лютого вся її родина прокинулась від вибухів. Чоловіка одразу викликали до військової частини, а Катерина ще довго не могла оговтатись.
“Я не розуміла, за що ми повинні все це пережити? За що всі ці страждання моїй країні? Я була у Слов’янську в 2014 році, але це була не та війна, ракети не літали над будинками, бомби не скидали. Тепер в країні була паніка, всі кудись їхали, а ракети летіли по всіх містах. Тому спочатку я не збиралась нікуди їхати, бо здавалося, що на той час в країні не було жодного безпечного місця. Я залишилась одна зі своєю донькою у місті”, — згадує Катерина.
Деякий час вони жили під звуки обстрілів і сирен. Але дівчина усвідомлювала: є великий ризик, що одного дня снаряд прилетить у їхню оселю. До того ж, навіть якби вони не постраждали фізично, війна могла б серйозно позначитись на психіці дитини.
Переломним моментом, який змусив дівчину наважитись на евакуацію, стали моторошні кадри зі звільнених міст на Київщині.
“На початку квітня ми вирушили евакуаційним потягом з Краматорська до Закарпаття, де проживають родичі чоловіка. На щастя, дорога видалась вдалою, але було важко спати, оскільки на одне місце лягало 3 людини. З речей брали тільки документи та речі першої потреби, бо я вірила, що скоро все закінчиться та ми повернемося додому”, — розповідає Катерина.
Поволі вона звикається з думкою, що повертатися ще зарано — лінія фронту все ближче сунеться до Слов’янська. Втім Катерина вірить у перемогу України та з нетерпінням чекає на дзвінок зі словами: “Війна закінчилася, можна їхати додому”.
Зараз вона разом з донечкою живе у родичів, тож за житло сплачувати не потрібно. Катя визнає, що переселенці можуть зіткнутися з високими цінами на проживання. Але є й інші безкоштовні варіанти.
“Вартість кімнати у хостелі за добу складає приблизно від 1000 грн, але переселенців також приймають та виділяють спальне місце у дитячих садках”, — каже дівчина.
Державних виплат вона поки не отримала, але паралельно оформила допомогу від ООН — гроші надійшли за 2 дні після подання заявки.
З їжею та базовими речами допомагають гуманітарні штаби, яких тут багато. Об’єм допомоги може бути не надто великим, але це краще, ніж нічого, каже Катя. До того ж у місцевих школах можна отримати безкоштовний обід.
Поки що дівчина не оформила доньку в дитсадок, тож не може стати до роботи. Але з часом сподівається знову надавати юридичні консультації вже у дистанційному форматі.
Як і вдома на Донеччині, Катерина вирішила брати активну участь у житті громади, аби робити її кращою.
“Познайомилася з представниками місцевої влади та державних установ. Мені дуже не сподобалося, що по території громади є сміття, весь берег гірської річки у пакетах та пляшках, тому це питання я ставила місцевим службовцям”, — говорить переселенка.
Багато хто, почитавши про “затишшя” на фронті та не дочекавшись всебічної допомоги, вирішує повертатися додому під обстріли, каже дівчина. Вистачає й тих, хто досі не хоче евакуюватися.
“Багато людей залишаються, щоб доглядати стареньких батьків, у когось не вистачає коштів, хтось боїться покинути дім. Я ні в якому разі не засуджую нікого, це власний вибір кожної людини. У кожного різний поріг страху: хтось боїться будь-якого вибуху та впадає у стан паніки, а комусь нормально жити і під звуками обстрілів”, — каже Катерина.
Проте, спираючись на свій досвід, вона продовжує закликати людей їхати подалі від війни. Насамперед варто подумати про дітей, які стають заручниками ситуації. Крім того, спокійне місто в будь-який момент може перетворитися на “гарячу точку”, й тоді евакуюватись буде вже неможливо.
“На мій погляд, в першу чергу необхідно підтримати морально кожну матусю, яка не наважується виїхати з дітьми в небезпечний регіон, та надавати цю підтримку весь час — телефонними розмовами, через месенджери. Щоб жінка не почувалася самотньою та знала, що їй хтось обов’язково надасть пораду у важкій ситуації. По-друге, заспокоїти жінку, що їй нададуть житло, їжу, одяг для дітей. Необов’язково покидати країну — перечекати можна й там, де ти почуватимешся як вдома”, — стверджує Катерина.
Найкращим варіантом, на її думку, є спілкування з родичами та друзями, які вже виїхали та влаштувались на новому місці.
“Наприклад, мої друзі своєю сім’єю поїхали до Львова. Їм надали кімнату у гуртожитку, безоплатне харчування щоденно, фрукти та солодощі кожного дня дають дітям, педагоги займаються з дітьми безоплатно. Сім’я дуже задоволена ставленням та допомогою. Дитині навіть одяг добрий надали. Тому не варто боятися, всіх влаштують та нагодують”, — каже наостанок дівчина.
***
Очільники Донецької та Луганської областей регулярно закликають людей чимшвидше виїжджати в безпечніші регіони. Наші журналісти зібрали контакти по громадах сходу, які стануть у пригоді під час евакуації.
Якщо ви збираєтесь їхати автівкою, почитайте, що варто і не варто брати з собою в таку вимушену подорож. А в цьому матеріалі розповідаємо, як “умістити життя” в одну валізу, якщо евакуюєтесь залізницею.
Читайте також:
111Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
