“Намагався шуткувати, але вони усвідомлювали, що не вийдуть живими”, — так мати згадує свої емоції після розмов із сином, який обороняв Маріуполь. 26-річний Олексій Кісілішин був відомим у місті зоозахисником. З дитинства рятував тварин, а з 2014 — майбутнє України на фронті. Та його життя обірвав російський теракт у колонії Оленівки.
Олексій Кісілішин із Маріуполя змалечку займався улюбленою справою — допомагав тваринам. Коли подорослішав, облаштував вдома власний Центр реабілітації хижих тварин.
“Він з дитинства когось рятував. Брав участь у різних конкурсах, сам придумував казки про тварин. На жаль, не збереглись. Рятував тварин, яких покинули, шукав їм новий дім. У його Центр реабілітації привозили тварин не тільки з Маріуполя. Він співпрацював з Наталією Поповою — це директорка Центру порятунку хижих тварин у Борисполі. Вона йому тварин поїздом відправляла. До нього приїхали дві лисиці. Коли побачила, я думала, що вони помруть, але він їх виходив”, — розповідає Вільному радіо мати Олексія Ганна Кісілішина.
“У нас було таке спільне захоплення — це важка музика. Ходили разом на концерти. Але у своє головне захоплення [порятунком тварин] він затягував всіх людей навколо себе”, — додає друг Олексія Давід Пархоменко.
Часто Олексій долучався до різних проєктів, пов’язаних із тваринами. У майбутньому планував розширити свій притулок.
“Його ще запрошували на телебачення, брав участь у проєктах у Києві. Він розказував про різних тварин, розвіював міфи. У нього були собаки породи кане-корсо. Він тренував їх, брав участь у змаганнях. Перед війною з Києва привіз удавів. У нього завжди були екзотичні тварини — павуки-птахоїди. Дуже багато видів. На жаль, всі тварини, що були в Маріуполі, загинули. Було дуже холодно, уламки, вибухи”, — пригадує Ганна.
На початку російської агресії на сході Олексій Кісілішин вирішив стати на захист країни, але приховав це від родини.
“Це був 14-й рік. Він сказав, що буде вступати на ветеринара, та поїхав до Києва. Коли зателефонувала, почула: “Мам, я тобі не сказав, але я нікуди вступати не буду. Я вже став до лав “Азову”. На цей час йому не було 18. У нього є нагорода за визволення Маріуполя. Він брав участь у боях за Широкине. Коли виїжджала з Маріуполя, я захопила цю нагороду, але довезла тільки до Бердянська. Я її заховала. Зараз чекаю на деокупацію, обов’язково поїду, заберу”, — ділиться мати загиблого військового.
Упродовж перших років служби захисник, як пояснює Ганна, отримав проблеми зі здоров’ям.
“Була контузія. Він їздив лікуватися, бо було безсоння, тремор рук, ПТСР (посттравматичний стресовий розлад, — ред.). Через деякий час він звільнився, вже був цивільним, займався улюбленими справами”, — розповідає жінка.
Але з перших днів повномасштабного вторгнення Олексій знов взяв до рук зброю. Разом із іншими “азовцями” та батьком боронив рідний Маріуполь, а згодом опинився на “Азовсталі” — в оточенні російських військ.
“Розказував, що хлопців, з якими він був на завданні, їхні (російські, — ред.) снайпери вбивали, а по ньому пулі рикошетом десь поряд проскакували, не зачіпали. Легкі поранення були, неважкі. [На “Азовсталі”] він посміхався, намагався шуткувати, але вони усвідомлювали, що звідти не вийдуть живими, готувалися померти там. Знаєте, він так говорив, як прощався, просив у всіх пробачення”, — каже Ганна Кісілішина.
У російський полон Олексій Кісілішин потрапив після виходу із заводу “Азовсталь”. Та мати захисника зізнається: переймалася, що син не виконає наказ і залишиться там.
“Коли ще по Маріуполю пересувались, він з автоматом йшов на танк. Була у нього така якась безстрашність. Коли ми з ним розмовляли, я казала: “Льош, може ви вийдете, а потім вас обміняють?”. Він посміхався та казав: “Ні, такий варіант не розглядається. У полон ми не підемо”. Чесно кажучи, думала, не вийде, тому що він такий принциповий і дуже свободолюбивий”, — розповідає Ганна про сина.
16 травня командири виконали наказ вищого військового командування України — зберегти життя особового складу та скласти зброю. Упродовж чотирьох днів із бомбосховищ заводу вийшли 2 439 військових. Так українські захисники, сподіваючись на подальший обмін, опинились у полоні Росії. Та вже понад рік щонайменше 1900 захисників все ще не вдалося звільнити (з них понад 700 людей — бійці полку “Азов”).Для довідки:86 днів українські військові тримали позиції та захищали Маріуполь від окупантів. На початку травня 2022-го російська армія розпочала штурм заводу “Азовсталь”, де перебували десятки цивільних і військових майже без їжі та боєприпасів.
Торік 25 липня Олексію виповнилося 26 років, але цей день він зустрів у колонії окупованої Оленівки, де росіяни утримували військових і цивільних українців. За три дні оборонець загине під час теракту, а його батька незадовго до цього перевезуть на допит у донецьке СІЗО. Це врятує його життя.
Причиною вибуху, як свідчать висновки міжнародних експертів, була термобарична зброя, яку застосувала Росія. ООН не змогла провести розслідування теракту, запевняючи, що росіяни не пускають туди їхню місію. Пізніше експерти організації заявили, що колонію обстріляли не ракетами HIMARS — саме на цій версії подій наполягають росіяни.Для довідки:У ніч проти 29 липня 2022 року в одному з бараків колонії в Оленівці пролунав вибух. Того дня загинули понад 50 бранців, ще більше ніж 100 дістали поранень.
Про те, що її син загинув, Ганна дізналася зі списків, які виклали росіяни.
“Я не повірила, поки чоловік не вийшов з полону і підтвердив. Я не вірила. Те, як Льоша воював і як його янгол-охоронець оберігав. Я вірила, молилась, але дива не сталось”, — каже жінка.
“Ми [з дружиною] не вірили, чекали якихось підтверджень, поки не почали з’являтись фотографії з тілами наших хлопців. Впізнали Олексія по татуюванню. Це було дуже боляче”, — додає друг Олексія Давід.
Тіло Олексія Україні вдалося повернули у серпні минулого року. Та ще пів року родина жила надією, що він все ж вижив.
“Підтвердження [ДНК-аналізу] отримали через шість місяців. До останнього була надія. Я якось сиділа і до мене прийшло таке розуміння, як сильно його люблю, безумовно. Коли ти поважаєш людину, поважаєш її вибір, вибір її душі. Коли ти бачив, що людина не могла зробити інакше. І це шлях воїна, воїна світла. У цей момент, як я це все зрозуміла, я почала його відпускати. Пройшло 11 місяців, тільки тоді я стала собі говорити — я тебе дуже люблю та пишаюся тобою, я тебе відпускаю”, — зізнається мати “азовця”.
“Для мене Олексій герой. На той час, коли Маріуполь був в оточенні, але не повністю окупований, він намагався щось зробити окрім своїх службових задач. Більшість фото, відео, які він надсилав з “Азовсталі”, — десь якась кішечка, собачка, знайшов, він від себе їжу забрав, щоб їх годувати. У нього любов до тварин перевищувала якісь свої базові потреби. Не сумувати за ним неможливо”, — додає друг загиблого захисника.
Мати Олексія нарікає: син мріяв про народження дитини, але не встиг створити родину.
“У нього була кохана дівчина. Будучи в Оленівці, він зробив їй пропозицію [телефоном]. Дуже хотів сім’ю, дитину. У нього було дуже багато друзів. Він всюди [на фото] посміхається та обіймає тварин. Дуже любив природу, мріяв мандрувати. Я сама вчителька, але Олексій став для мене вчителем. [Завдяки ньому] змогла побачити, що таке рідна земля, Україна, патріотизм. Він завжди робив те, що любив. Не було прибутку майже ніякого від цього. Він показував, що отак от і потрібно жити — робити добру справу та те, що ти насправді любиш”, — каже наостанок Ганна Кісілішина.
Раніше ми розповідали про військового Артема Гондюла, який теж обороняв Маріуполь, потрапив у полон, але вцілів під час теракту в Оленівці.