“Це біль, який не згасне”: як родини військових, які стали жертвами теракту в Оленівці, рік борються за справедливість
“193 людини завели в барак, щоб вбити, заживо спалити. Чому ми не знаємо, де вони, в якому стані?” — з такими думками вже рівно рік живуть родини українських бійців, яких Росія хотіла стратити в колонії Оленівки. Цьогоріч близькі загиблих почали отримувати результати ДНК-експертиз решток їхніх тіл. Більшість із тих, хто зумів пережити теракт, все ще у полоні. Рідні бранців згуртувалися, аби прискорити їхнє повернення та не дозволити суспільству забути про цей злочин.
Про роботу громадської організації Olenivka Families Community Вільне радіо розпитало у чотирьох її представниць.
Евакуація — полон
З перших днів відкритої війни обороняли Маріуполь у лавах полку “Азов”, потрапили у полон після виходу з “Азовсталі”, а згодом стали жертвами російського теракту в колонії Оленівки. Така доля спіткала 193 українських військових.
“Мені подзвонили з військової частини і сказали, що мого чоловіка евакуювали з “Азовсталі”, але на непідконтрольну територію України. Пізніше з новин я дізналася, що це полон. Декілька днів не могла повірити, бо мені ж сказали, що це саме евакуація”, — ділиться Анастасія Гондюл, дружина 40-річного військовополоненого Артема.
“Я спочатку не повірила, бо росіяни й раніше розповідали про те, що наші військові нібито здалися в полон, що Маріуполь вже російський і т.д. 19 травня на відео з колонії в Оленівці я впізнала свого Сергія. І тоді вже, звичайно, зрозуміла, що він у полоні. Почала, як і інші рідні, звертатись до всіх державних органів і міжнародних організацій. Але крім трьох відео у росЗМІ, більше ніякої інформації не маю”, — каже Марія Алєксєєвич, дружина 28-річного військовополоненого Сергія.
“Що це буде полон — це були наші здогадки. Ми не розуміли, що буде далі. Була надія, що через короткий термін вони повернуться в Україну (на підконтрольну її частину, — ред.)”, — додає Анна Лобова, дружина 32-річного військовополоненого Олега.
16 травня командири виконали наказ вищого військового командування України — зберегти життя особового складу та скласти зброю. Упродовж чотирьох днів з бомбосховищ заводу вийшли 2 439 військових. Так українські захисники, сподіваючись на подальший обмін, опинились у полоні Росії. Та вже понад рік щонайменше 1900 захисників все ще не вдалося звільнити (з них понад 700 людей — бійці полку “Азов”).
У полон до російської армії дехто з захисників потрапив уже з пораненнями.
“Я отримала довідку з військової частини, що чоловік був поранений у Маріуполі. Там було написано, що вони не можуть дати детальну характеристику, лише, що під час бойових дій”, — зазначає Анна Лобова.
“У чоловіка було уламкове поранення у таз, але його (уламок, — ред.) не витягли. Рану обробили, зашили у шпиталі на “Азовсталі”, але без рентгену неможливо було прооперувати”, — каже Анастасія Гондюл.
“У Сергія у квітні [2022-го] було поранення ноги. Тільки нещодавно я дізналась від побратимів чоловіка, яких звільнили з полону, що в нього куля застрягла у кістці ноги. Її не змогли витягнути на “Азовсталі”, тому він, скоріше за все, досі ходить з кулею”, — нарікає Марія Алєксєєвич.
“Росія зазначила мого чоловіка в обох списках — загиблих і поранених”
Декому з родичів полонених вдавалося побачити своїх близьких у російських сюжетах із Оленівської колонії. Та більшість змогли дізнатися про долю своїх захисників лише після теракту.
Причиною вибуху, як свідчать висновки міжнародних експертів, була термобарична зброя, яку застосувала Росія. ООН не змогла провести розслідування теракту, запевняючи, що росіяни не пускають туди їхню місію. Пізніше експерти організації заявили, що колонію обстріляли не ракетами HIMARS — саме на цій версії подій наполягають росіяни.
“Про теракт в Оленівці ми дізналися вранці 29 липня, а ввечері російська сторона оприлюднила два списки — загиблих і поранених. Їх туди завели за попередньо складеними списками, усіх 193 людини завели в барак, щоб вбити, заживо спалити. Мій чоловік вижив і був у списку поранених”, — зазначає Анастасія Гондюл.
“Росія зазначила мого чоловіка в обох списках. У кінці ще було написано, що двох постраждалих не довезли до лікарні. Досить довгий термін ми не розуміли, про кого йде мова”, — розповідає Анна Лобова.
Торік після трагедії в Оленівці Україна відкрила низку кримінальних проваджень, а 11 жовтня змогла повернути тіла всіх загиблих. ДНК-аналізи, аби встановити імена вбитих Росією, все ще тривають.
“Тльки зараз родини отримують результати, тільки зараз віддають тіла для поховання. Вже пройшов рік, як трапився цей злочин, це масове вбивство беззбройних військових. Наша країна цей злочин досі не визнала терактом. Місію ООН не допустили до колонії”, — нарікає Марія Алєксєєвич.
“Мій брат був у списках загиблих одразу. Першого підтвердження ДНК-аналізу ми не отримували. Нам зателефонували 14 червня і сказали, що є збіг, тіло можна забирати. З братом змогли поговорити тільки 25 лютого [2022 року] і все, знали тільки, що він є у списках. До останнього не вірили. Та і зараз не віримо…” — розповідає Олександра Богомаз, сестра загиблого 25-річного військового Віталія Зінчука.
“Настя, зі мною все гаразд, я майже цілий”
Більшість українських військових, яким вдалося пережити теракт у колонії Оленівки, все ще у російському полоні. Весь цей час рідні не припиняють хвилюватися за їхнє здоров’я.
“1 грудня був обмін, у який потрапив хлопець із ЗСУ. Він був у лікарні та бачив мого чоловіка. Олег встиг йому передати, щоб той сповістив родину про те, що він живий. Тоді я і дізналася, що чоловік вижив”, — згадує Анна.
“Коханого показали в російських новинах. У нього брали інтерв’ю з донецької лікарні після теракту. Він сказав: “Настя, зі мною все гаразд, я майже цілий. Головне — живий, тримаюсь, мене годують. Я дуже чекаю на обмін. Люблю, цілую”. Він дуже схуд, одні кістки, голова його, а тіло наче у підлітка. Я не знаю ні його стан, ні яке поранення було, ні де його утримують, ні куди його вивезли” — розповідає дружина полоненого військового Артема Гондюла.
“У нього зараз дві ноги поранено. Голова та обличчя трішки були в зеленці. Я так думаю, що уламки зачепили. Можливо, й інші поранення є”, — каже дружина полоненого військового Сергія Алєксєєвича.
“17 серпня побачила відео поранених з лікарні та свого чоловіка. Тільки тоді дізналася, що він живий. Страшенно схуд, голос і погляд дуже втомлений. Перераховував, що у нього осколкові поранення по тілу, осколкове поранення голови та поранення руки”, — згадує дружина полоненого військового Олега Лобова.
Тиша та бездіяльність змусила рідних об’єднатись
Рідні загиблих і постраждалих в Оленівці військових борються за повернення вцілілих захисників Маріуполя. Для цього створили громадську організацію Olenivka Families Community.
“Бездіяльність міжнародних організацій, на які ми покладали великі надії, тиша нашої влади. Ми зрозуміли, що нам треба починати щось робити самостійно, починати говорити про себе. У січні цього року об’єднались у спільноту, змогли розшукати майже 140 родин, чиї рідні загинули чи постраждали в Оленівці. 6 липня ми вже офіційно зареєстрували громадську організацію”, — пояснює ініціаторка громадської організації Анна Лобова.
“Чому наших рідних не повертають? Чому ми не знаємо, де вони, в якому стані? Хіба наша країна не має бути зацікавлена в тому, щоб повернути всіх поранених військовополонених? Ми вже представляємо інтереси своїх рідних на офіційному рівні. Тепер нас не будуть сприймати просто як незадоволених рідних”, — додає представниця громадської організації Анастасія Гондюл.
Рідні не припиняють звертатись по допомогу до держави та міжнародних організацій. Також долучаються до акцій на підтримку захисників і провели декілька власних.
“Намагались просити місію ООН відновити розслідування, але, на жаль, там ми безсилі. Червоний Хрест нам на зустрічі дав відповідь, що вони не виступали ніякими гарантами, були просто наглядачами, щоб зафіксувати вихід військових у полон. На даний момент їх не пускають і все. Стосовно держави багато питань, тому що це військові, які виходили у полон за їхнім наказом. І стосовно розслідування теж багато питань”, — зазначає Анна Лобова.
“Вдома чекає дитина, яка забуває батьків голос”
Громадська організація Olenivka Families Community розшукала й закордонних фахівців, які допомогли б їм домогтися справедливості.
“Звичайно, повернення наших військових — це першочергове завдання. Які ще й стануть важливими свідками, допоможуть завершити це розслідування, довести його до логічного кінця та покарати винних. Нам зараз допомагає закордонна правова організація в пошуку тих, хто був тоді наглядачем в колонії. Намагаються встановити їхні імена”, — зазначає ініціаторка громадської організації.
- Ватажка Оленівської колонії та його помічника підозрюють у катуванні полонених бійців ЗСУ: що відомо
Крім цього, рідні прагнуть робити все, аби суспільство не забувало про цей злочин Росії.
“У мене у рюкзаку лежить плакат. І в Женеву я їздила з плакатами, стояли під офісами ООН, Червоного Хреста. Записуємо звернення на всіх акціях. Я хочу, щоб люди розуміли весь масштаб трагедії, що трапилась. Хочу, щоб наше суспільство проникнулось нашим болем і підтримувало родини всіх людей, які постраждали того дня. Щоб підтримували розголосом, долучалися до репостів, долучалися до акцій, мітингів, підписувались на всі наші сторінки”, — ділиться дружина полоненого захисника Анастасія.
Спільне горе об’єднало колись чужих людей і тепер, каже ініціаторка громадської організації, вони відчувають себе великою родиною.
- Полон очікування та тиші: як дружина бійця з Маріуполя, якого тримають росіяни, бореться за коханого
“Мами, дружини, доньки, які втратили того дня рідну людину, надихають нас щось робити далі. У них навіть, напевно, більше енергії, ніж у тих, хто ще чекає. Всім болить, але наш ступінь болю все ж таки різний. Ми допомагаємо один одному та підтримуємо. Словами Лесі Українки: “Без надії таки сподіватись”. Частина людей ще не знає результатів ДНК-експертизи, вони в очікуванні. Ми сподіваємось, щоб у тих списках були ще помилки, і ще є хтось вціліли”, — зазначає Анна Лобова.
“Кожен обмін ти просто вмираєш. Потім кілька днів збираєш себе по частинах, щоб заново продовжувати боротьбу. Мій чоловік двічі поранений, дві контузії, уламок. Весь час знаходишся у стані емоційних гойдалок. Робиш все, що в твоїх силах, навіть за межами твоїх сил, але результату немає. Результат буде тоді, коли я побачу, що мого чоловіка повернули. Вдома чекає дитина, яка забуває батьків голос”, — ділиться Анастасія.
“Наша донечка народилась за місяць до [повномасштабної] війни. Можна сказати, що вона й не знає, хто такий тато. Він її забрав з лікарні, але далі відправився на службу”, — додає Анна.
Рідні загиблих і поранених просять запровадити День скорботи у пам’ять про трагедію в Оленівці
Жінка нарікає: після трагедії в Оленівці в Україні не вводили день жалоби за загиблими. Тому громадська організація створила петицію, у якій просить започаткувати на державному рівні Дні скорботи та вшанування пам’яті захисників, страчених росіянами.
“Оленівка — це біль, який не згасне. Попереду нам є над чим працювати. Це й меморіал для військових. Будемо також створювати петицію, щоб надали їм звання “Герой України”. Це такі найближчі наші дії, але розформувати [спільноту], коли дочекаємось повернення полонених, і на цьому все — ні, такої задачі в нас не було від початку створення”, — підкреслила Анна Лобова.
Раніше ми розповідали про військового Сергія Алєксєєвича, який зумів вижити під час теракту в колонії Оленівки. Тепер рідні в очікуванні повернення захисника, але нічого не знають про його подальшу долю.
16