Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Олександра Пігаля. У 2018 році чоловік підписав контракт із Державною прикордонною службу. Із того часу він не раз обстоював українські кордони на передовій, зокрема стримуючу росіян на Донеччині.
Про Олександра Пігаля Вільному Радіо розповіла його дружина Євгенія.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Олександр Пігаль народився 12 червня 1998 року в селі Удрицьк на Рівненщині. За словами дружини Євгенії, він ріс веселим, допитливим і спраглим до уваги. Розповідав, що якось, ще сидячи в манежі, обірвав частину шпалерів у хаті, бо батьки були зайняті й не могли приділити йому час. Але, подорослішавши, із задоволенням сам допомагав їм у справах.
“Чоловік розповідав, що всього, що він умів, його навчив тато. Збирати гриби було їхнім спільним хобі. Дрова на зиму теж заготовляв із татом. Сашко змалку був роботящим хлопцем: ще маленьким, класі так у четвертому, уже допомагав батьку, чим міг. А ще вони їздили на риболовлю й збирали лікарські трави на чай в лісі”, — перелічує жінка.
Хлопець ходив до місцевої школи. Хоч вчився гарно, у старших класах любив посидіти за задніми партами, щоб трохи побайдикувати. Пізніше він хотів вступити на механіка, але натомість обрав спеціальність столяра — її здобував у вищому професійному училищі в Сарнах.
Згодом столярна справа теж стала одним із його захоплень. Про це і зараз нагадує зроблений ним кухонний стіл. Та все ж життя Олександр повʼязав із військом. У 2018 році він підписав пʼятирічний контракт із Девʼятим Житомирським прикордонним загоном. Оскільки рідне село хлопця знаходиться недалеко від кордону з Білоруссю, тоді службу він сприймав радше за звичайну роботу. Утім, батько Олександра був іншої думки.
“Він був дуже проти того, щоб Сашко йшов служити. Це ж уже було російське вторгнення на сході, йшли бойові дії, і він казав: «Сину, вже й тут буде війна. Воно тобі не треба. Ти молодий, поживи ще, а потім, як захочеш, підеш служити». Саша розповідав, що тато прям сварився на нього. Навіть кілька днів із ним потім не говорив”, — згадує Євгенія.
Сприйняття служби в Олександра Пігаля змінилося 2019 року. Тоді за кілька днів до Дня народження хлопця від онкозахворювання помер його батько. Прикордонник важко переносив цю втрату, і, як він пізніше розповідав дружині, саме служба допомогла йому її пережити.
Того ж року Олександр подав рапорт, щоб поїхати на схід. Захисник виконував бойові завдання в зоні Операції обʼєднаних сил, а після виходу з позицій жив у Краматорську й займався спортом в тренажерному залі.
Наприкінці року Олександр повернувся додому. З того часу він продовжував служити на кордоні з Білоруссю, але робив це в різних областях. У 2021 році знову опинився на Рівненщині, де під час зустрічі з друзями познайомився із майбутньою дружиною Євгенією. Дівчина спілкувалася з іншою компанією, де Олександр знав чи не всіх — молодь була із сусіднього села. А от Євгенію чомусь зустрів уперше.
“Ми познайомилися в жовтні 2021 року, і він одразу проявив до мене зацікавленість. Але після того дня ми не спілкувалися. Уже на Різдво зустрілися в нашому місцевому кафе, він підписався на мене в соціальних мережах і став постійно писати. З того часу ми вже постійно були разом. Це було 7 січня 2022 року”, — розповідає дружина захисника.
Закохані бачилися кожні вихідні до самого початку повномасштабного вторгнення. Його Олександр зустрів на службі й потім ще місяць лишався там укріплювати кордон із Білоруссю. Згодом військовий також патрулював наближені села. На передову він вперше вирушив у 2024 році. На той момент у нього вже два роки як мав закінчитися контракт.
У травні 2024 року Олександр Пігаль поїхав на ротацію в Харківську область, де пробув до кінця літа. Після неї продовжив служити на Житомирщині. У той період він багато часу проводив із коханою, а в листопаді під час спільної поїздки в Буковель зробив їй пропозицію. Але за тиждень прикордонник знову вирушив на схід — цього разу на Донеччину.
Із кінця листопада 2024-го до середини липня 2025-го Олександр боронив Курдюмівку в Торецькій громаді, Дружківку й Костянтинівку. З останньої навіть привіз додому кота, якого назвав Доні на честь рідного регіону улюбленця. Поки військового не вивели назад на Житомирщину, він встиг двічі побувати вдома й під час однієї такої поїздки 24 травня 2025 року одружився. У червні ж Олександр дізнався, що скоро стане батьком.
“Я зрозуміла, що вагітна, на другий місяць. Розказала Саші по відео, і він був дуже задоволений. Саша дуже сильно любив діток. У нього похресники є, і він дуже гарно до них ставився. І взагалі, якщо просто бачив якусь маму з дитиною, казав: «Яка гарна дитинка!». Постійно говорив, що вже й собі б хотів. І, коли в середині липня він приїхав із ротації, постійно ходив зі мною на всі жіночі консультації, всі УЗД”, — каже Євгенія.
Спершу подружжя очікувало на появу хлопчика, але на 30-му тижні вагітності виявилося, що в них усе ж буде дівчинка. Перед пологами дружини Олександр мав заступати в наряд, і, каже жінка, все просив доцю дочекатися його. Через кілька годин після початку чергування чоловіка Євгенія стала народжувати, але Олександр встиг приїхати й був із нею на пологах. Потім усіляко піклувався про дружину й дочку Меланію в лікарні.
“Ми чотири дні були разом у палаті. Я важко відновлювалася, тож Саша і вдень, і вночі сам вставав до донечки. За цей час я вперше одягнула її вже на виписку — до цього це робив він. Також їздив до квартири й готував мені молочне, привозив горішки й різні смаколики. Потім йому дали ще шість днів побути вдома, то він теж з усім допомагав. Перший раз із Меланкою пішов гуляти саме він”, — розповідає дружина захисника.
Коли доньці подружжя було трохи більше місяця, у березні 2026 року Олександра Пігаля знову викликали на передову. Як згадує дружина, йому було дуже важко залишати сімʼю: він боявся більше ніколи її не побачити. Тоді захисника направили на Добропільський напрямок керувати дронами.
“У Житомирі зимою він вчився на НРК (наземно-роботизований комплекс, — ред.), і я досі не розумію, чого його засунули в дронщики. У нього спершу не виходило літати, і він дуже засмучувався через це. Два дрони він загубив. У перші дні його змушували бігти забирати дрон через голе поле, бо той кудись не туди залетів і впав. Але потім він почав вчитися на практиці. Не лягав спати, а дивився, як хлопці керують. Уже скоро й сам навчився літати й дуже впевнено себе почував”, — ділиться Євгенія.
Востаннє приїхати додому Олександру вдалося в липні. Дружина згадує, що на фронт він повертався спокійним. Олександр казав їй, що може, його взагалі не відправлять на позиції, але цього не сталося. Виходити звідти прикордонник мав 5 серпня — натомість 5 серпня його ховали. 31 липня військовий загинув поблизу Степів через атаку російської ДРГ.
Поховали Олександра в рідному селі.
Аби вшанувати памʼять військового, сімʼя просить надати йому звання Героя України. Підтримати їх можна, підписавши петицію за посиланням.
Вічна памʼять.