“Я не шукаю співчуття”: історія далекобійника з Луганщини, який втратив ноги після російського обстрілу (ФОТО, ВІДЕО)
Відкрита війна з Росією докорінно змінила життя далекобійника Дмитра Цвєткова з Лисичанська. 24 лютого він потрапив під обстріл росіян і залишився без обох ніг. Пізніше російські снаряди зруйнували його домівку. Однак чоловік не падає духом. Перемагаючи біль, Дмитро допомагає дружині господарювати. Нині сім’я Цвєткових облаштовує тимчасову оселю на Вінниччині та готується до зими.
Про те, як залишився без ніг і без рідної оселі та як вчиться жити на візку в умовах війни, Дмитро Цвєтков розповів журналістам Вільного радіо. Далі — від першої особи.
До війни з Росією у мене була робота, приватний будинок, а головне — здоров’я. Ми з дружиною та сином жили в Лисичанську, в районі скляного заводу. Працював я на Харківській фірмі далекобійником. Тож перший день війни з Росією, 24 лютого, застав у рейсі. Саме тоді докорінно змінилося моє життя.
“Мізинці на ногах ламалися мов курячі кістки. Я нічим не міг відігріти свої ноги”
Все сталося в районі Айдара. Я вигрузив вантаж, поставив фуру на стоянку й чекав на нову погрузку. Щоб якось скоротити час, вирішив перепочити. Зняв взуття, поклав ноги на дужку кабіни та заснув. Почалися обстріли. Окупанти гатили по заправці, неподалік якої стояла моя машина. В кабіні вилетіло скло. Я відключився.
Коли прийшов до тями, п’ят не відчував. Спробував їх розтерти — нічого не виходило. Мізинці на ногах ламалися мов курячі кістки. Я нічим не міг відігріти свої ноги. Мені було так зле, що я знову знепритомнів.
Минула доба після обстрілу. Повз мою фуру проходила дівчина. Вона заглянула в кабіну й побачила мене. Я лежав з обмороженими ногами. Дівчина зрозуміла, що потрібна термінова допомога, і викликала військових. Ті відправили мене у шпиталь, який знаходився в Лисичанській лікарні імені Титова.
“Врятувати ноги було неможливо, довелося погодитися на ампутацію”
Коли мене туди доставили, мій тиск зашкалював до 280. Той день я пам’ятаю фрагментарно, як то кажуть, фотографіями. До мене зайшов хірург і сказав: “Ви ж бачите, рятувати вже нічого”. Довелося підписати згоду на ампутацію. Ноги мені відрізали майже по коліна.
Зізнаюся, після операції я не зміг користуватися судном. Зразу познімав з ніг шини й повзав на колінах до туалету. Військові, які лікувалися в шпиталі, віддали мені свої наколінники. І тепер вони постійно захищають мої коліна, адже мені багато чого доводиться робити без інвалідного візка.
У шпиталі я лежав майже місяць, виписався 20 березня. Незадовго до цього сестра взяла у знайомих інвалідний візок. Коли товариш прийшов мене забирати, я вже міг самотужки спуститися в ліфті на 1-й поверх. Виписки мені ніякої не дали, адже на той час росіяни розбомбили адміністративну будівлю лікарні. Щоправда, в сам шпиталь, поки я там лежав, прильотів не було.
“Газ нам замінила буржуйка, яка збереглася ще з 2014 року”
В той час обстрілювали саме околиці Лисичанська. Мешканців міста закликали евакуюватися до Дніпра. Я був згоден виїхати, але моя Наталя (дружина, — ред.) не хотіла покидати рідну домівку. Сподівалася, що все минеться. У 4-й школі нам давали гуманітарну допомогу, тож харчі у нас були.
Та вже за 3 тижні після виписки з лікарні у нас вдома не стало світла, газу та води.
Лисичанськ після російських обстрілів
Я попросив у знайомих акумулятор, щоб можна було заряджати телефони. Газ нам замінила буржуйка, яка збереглася в господарстві ще з 2014 року. Тоді окупантів з міста швидко прогнали, а світла та газу не було з місяць. От я і змайстрував буржуйку. Тепер вона знову стала нам в пригоді.
Я пиляв дрова для топки. Жінка з сином носили воду з ярка. Однак магазини не працювали, і я не міг купити цигарки. Тоді сідав на візок і катався туди-сюди, щоб попросити у військових сигарету. Крім цигарок вони ділилися зі мною продуктами, давали свої сухпайки. Так ми й виживали.
“Як чуйка якась з’явилась — на колінах пострибав за сім’єю в погріб”
Коли потепліло, я вирішив робити щось з водою. Дізнався, що у сусідів колодязь глибиною 8 метрів. Взяв ручний бур, яким копають ями під стовпчики, і почав бурити землю за хатою. Коли вже не міг витягти бур самотужки, погукав на допомогу сина. З ним ми добурилися до води. За годину нам вдалося набрати літрів 5. І тоді буром я уперся у сланець. Вирішили копати колодязь.
Я подивився на годинник. Було о пів на восьму вечора. І тут на наше подвір’я прилетів перший снаряд. Слава Богу, в цей момент ми були за хатою. Не знаю, чи в орків (російських окупантів, — ред.) міномет збився, чи вони гатили із чогось потужного. Коли стріляли до цього, в бетонних парканах залишалися дірки. В цей приліт у нас навіть стовпчики позносило.
Жінка з сином заметушились. Я кричу: “Швидко в погріб”. Сам після лікарні ніколи туди не спускався, а зараз як чуйка якась з’явилась. На колінах пострибав за сім’єю в підвал. Спускаюся і кричу: “Ковдру на себе”. Наш погріб знаходиться під кухнею і зроблений літерою “Г”. Прилетів другий снаряд — за кухнею приземлився. Третій — прямо перед погрібом. Нас стало засипати. Наостанок у двір прилетів ще й четвертий снаряд.
Зруйнована оселя родини Дмитра Цвєткова після 4 російських ударів
Цей обстріл став останньою краплею нашого терпіння. Ми вирішили терміново виїхати. У школі домовилися, що наступного дня нас евакуюють іноземні волонтери, французи начебто. Однак вони так і не приїхали — потрапили під обстріл. Тоді нас вивезли військові волонтери.
“Дрова рубаю прямо з візка — до зими готуюся”
Спочатку ми приїхали в Бахмут, звідти нас перевезли в Краматорськ. Там ми переночували та поїхали в Покровськ, де пересіли на евакуаційний потяг. Так ми потрапили на Вінниччину. Наша сусідка підказала, куди звернутися, щоб знайти тимчасове житло. О 8 годині вечора ми зателефонували до працівників Журбинецької сільради, а вже за годину отримали ключі від хати.
Чесно кажучи, нове житло мало дуже неприглядний вигляд. Тут, мабуть, років 5 ніхто не жив і років 10 нічого не робив. На подвір’ї все заросло, прийшло в занепад, у хаті — безлад. А що робити? Жити ж десь треба. Однак люди в Журбинцях дуже хороші. Щойно ми сюди поселилися, місцеві почали носити нам продукти. Тож поки ми не отримали перші переселенські гроші, харчі не купували.
Люди несли нам і яйця, і картоплю, і кабачки. Щоправда, ніхто не запитав, чи є у нас сковорідка (сміється, — ред.). Ми знайшли тут якусь стареньку. Я її вичистив. Крім сковороди, дав ладу всьому посуду, який від бабусі (колишньої господарки хати, — ред.) залишився. А дружина розгребла все в хаті та на подвір’ї, повибілювала, розчистила город.
Місцеві віряни привезли мені з Польщі інвалідний візок з акумулятором. На звичайному візку я нікуди не міг виїжджати, адже тут грунтова дорога і два підйоми. Якщо самотужки спуститися можна, то назад його треба поперед себе пхати. Тепер же я можу їздити по воду. Колодязь метрів за 300 від нас знаходиться. Однією рукою я тару з водою тримаю, а другою за допомогою джойстика керую візком.
А ще ми з дружиною назбирали на паркетницю (ручну циркулярну пилку, — ред.). Тож усе зайве надворі я випиляв, а тепер рубаю дрова прямо з візка — готуюся до зими.
Дмитро заготовляє дрова на зиму
А щоб їздити подвір’ям було зручно, Наталя зробила мені невелику дорогу.
Наталя Цвєткова робить дорогу для свого чоловіка на візку
“Через біль у ногах протези я не можу отримати”
Потихеньку звикаємо до нового житла та самотужки наводимо навкруги порядок. Я не люблю, коли хтось за мене щось робить. Навіть коли залишився без ніг, намагаюся про це не думати. Щоправда, біль весь час нагадує про мою ситуацію. Лише місяць я більш-менш нормально пожив, коли з Франції мені прислали знеболювальні ліки “Лірика”. А коли вони закінчилися, знову те саме. Та й протези через біль я не можу отримати.
Вже тут, на Вінниччині, я лежав у лікарні. У мене досі не пройшли свищі. Оглядали мої ноги і у Вінницькому інституті травматології. Лікар сказав, що їх мало обрізали. Щоб вони не боліли, треба відрізати ще сантиметрів 10. Коли рани загояться, можна буде ставити протези. Однак на операцію лікарі інституту мене не взяли. Спочатку треба оформити інвалідність.
Наразі я вже обійшов у Вінниці медичну комісію та отримав довідку про довічне призначення 2-ї групи інвалідності. Коли заключення ЛКК дійде до пенсійного фонду і я зможу офіційно оформити свою інвалідність та отримати посвідчення — невідомо.
Ми з дружиною не опускаємо руки. Ми щасливі, що Всевишній зберіг нам життя і вся моя сім’я в зборі. У нас є дах над головою. Нам не потрібне співчуття і ми ні від кого нічого не просимо. Самі подолаємо всі перепони, якими б вони не були. Ми продовжуємо жити та з нетерпінням чекаємо на українську перемогу. Як тільки все закінчиться, ми обов’язково повернемося додому і будемо відбудовувати свою рідну домівку. Адже у нас вже є досвід відновлювати безлюдне житло.
Жити повноцінно Дмитро продовжує навіть в інвалідному візку
* * *
Нагадаємо, ми також розповідали історію переселенки Світлани Сухорутченко з Новодружеська, що на Луганщині. Відкрита війна з Росією змусила жінку з двома чоловіками на візках, сином та батьком, виїхати з рідної домівки на Волинь. Про її життя під обстрілами та в евакуації, нові знайомства та старі проблеми читайте тут.
Читайте також:
87Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
