image

“Я прожив чесне життя”: монолог бахмутянина, який народився до утворення СРСР


"Я прожив чесне життя"


монолог бахмутянина, який народився до утворення СРСР
"Я прожив чесне життя"
монолог бахмутянина, який народився до утворення СРСР
Історія життя Миколи Самуїловича Вольвача розпочалася 100 років тому. На його вік припали становлення та розпад держави, голод і війна, оголошення незалежності та сучасні роки. Учасник війни та досвідчений молдавський криміналіст своїм домом вважає Бахмут, бо тут виріс і тут проводить старість. Три дні ми говорили з Миколою Вольвачем, аби почути всю його історію, його бачення визначних подій двох століть.

Микола Вольвач все свідоме життя був партійним діячем. І досі він багато і схвально говорить про Радянський Союз. Вважає ті роки найкращими для себе. Вважає логічною перекваліфікацію батька зі священника, бо віра не визнавалася. Говорить про Голодомор 1932-33 років як важкий період після неврожаю. Згадує гарантоване працевлаштування після навчання та безкоштовне житло від держави.

І це погляд на історію зсередини.

Ми говоримо з чоловіком, який прожив всі ті віхи історії, про які ми читаємо у підручниках. Будував в цей час кар'єру, створив сім'ю, знайшов дім. І така розповідь від першої особи трохи допоможе порівняти минуле з теперішнім. Як наче не ми розпитували тепер вже сторічного бахмутянина, а ви зазирнули послухати його розповідь про себе. А тоді вже додати власні думки, коментарі, уточнення. Погодитися або засудити.

Найважливіші роки життя

1921 – народився у селі Юрківка в Запорізькій області

1922 – родина переїхала у Бахмут

1928–1939 – навчався у школі ім. Тімірязєва

1939 (вересень) – вступив у гірничий технікум (Донецьк)

1939 (листопад) – був призваний в армію

1941 (червень) – перший бій на березі Білого моря

1941 – перше тяжке поранення

1942 – познайомився з майбутньою дружиною Євдокією Андріївною

1944 – одружився з Євдокією Андріївною

1945 (квітень) – був поранений всьоме і востаннє

1945 (серпень) – народилася перша донька Олена

1946 – вступив у Харківський юридичний інститут

1949 – народився син Володимир

1950 – закінчив інститут і почав працювати в Одеському науково-дослідницькому інституті судової експертизи

1956 – народилася друга донька Ніна

1962 – переїхав у Молдавську РСР, де очолив новостворену криміналістичну лабораторію

1979 – вийшов на пенсію та ще 9 років працював інструктором з пожежної безпеки на заводі

1986 – померла дружина

1991 – повернувся в тодішній Артемівськ, де живе й понині
У тексті траплятимуться виділені слова. Клікайте на них, якщо хочете отримати більш розгорнуту інформацію про ті чи інші події.
Початок сторічної історії
Я народився 31 січня 1921 року в селі Юрківка Запорізької області, а через рік моя родина переїхала в Бахмут. Ми тоді жили у будинку біля взуттєвого цеху, який згодом став великою фабрикою. Звідти переїхали у свій будинок.

Мій тато був священнослужителем у Свято-Троїцькому соборі, на місці якого нині стоїть торговельний центр "Астрон". У Радянському Союзі служителі культу стали непотрібні, тому батько влаштувався на електростанцію, а згодом став головним ревізором на залізниці. А мама закінчила два чи три класи гімназії та пішла працювати бухгалтером.

У нашій сім'ї було троє дітей – усі хлопчики. Я був середнім. Старшого брата звали Євген, а молодшого – Олег.
Наприкінці 1922 року був ухвалений "в основному" Договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. До складу новоутвореної держави увійшли чотири союзні республіки, які до цього були незалежними: Російська, Українська, Білоруська та Закавказька (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

Договір, а разом із ним і Декларацію про утворення СРСР планували ввести в дію протягом кількох місяців, але зробили це лише влітку 1923 року. Ці документи лягли в основу нової держави, а наступного року їх об'єднали в один документ - Конституцію СРСР.

Тобто, Микола Вольвач народився раніше, ніж з'явився Радянський Союз.
Заперечення релігії, або атеїзм, активно підтримували в СРСР, хоча офіційною ідеологією Союзу це не було.

Атеїстичний рух у державі почався у 1929 році. Упродовж наступного десятиріччя органи державної влади переслідували та заарештовували представників духовенства.

Окрім цього, набула поширення пропаганда атеїзму. В ті часи виходили друком періодичні видання "Антирелігійник", "Войовничий атеїзм", "Юний безбожник" тощо.

Активісти організації "Спілка безбожників" мали низку державних пільг, додаткових можливостей для освіти, безкоштовні путівки на відпочинок.
Подружжя Вольвачів із синами. Вгорі ліворуч Олег, праворуч Микола. Знизу ліворуч Євген.
Моє дитинство було коротким, але я добре його запам'ятав. Коли мені було 2 з половиною рочки, мама пішла на базар. У той день ластівки літали низько, і я заліз на підвіконня, щоб на них подивитися. Сиджу і думаю: "От би зараз спіймати пташку". Відчинив віконце, кинувся за однією з ластівок і полетів головою вниз. Відтоді у мене є шрам на лобі. Це була знаменна дата. Я не плакав, але запам'ятав цей день на все життя.
Зі школи – на потяг
У 1928 році старший брат повів мене у перший клас школи імені Тімірязєва. Зараз це управління освіти, а тоді там вчили дітей. Пригадую, що я був вражений величчю цієї будівлі.
Я швидко подружився з однокласниками. У нас утворилася компанія з кількох бешкетників. Однією з наших улюблених розваг було застрибнути на товарний вагон на повному ходу. Зараз моторошно це згадувати, а тоді ми вихвалялися одне перед одним своєю спритністю. Зазвичай на станції Артемівськ-2 поїзди пригальмовували, але швидкість все одно була 40-50 км/год. І ми любили хапатися за поручні та їхати так якийсь час. На щастя, жодного разу ми не впали, але мій товариш колись ледь не зірвався. Він схопився за поручень, повис і не міг піднятися. А я встиг витягти його на відкритий залізничний майданчик. Якби я цього не зробив, цей хлопчик загинув би під колесами.



"Однією з наших улюблених розваг було застрибнути на товарний вагон на повному ходу. Зараз моторошно це згадувати, а тоді ми вихвалялися одне перед одним своєю спритністю"
А одного разу ми доїхали до Микитівки. Поїзд зупинився, ми зістрибнули. Бачимо: несуть на носилках чоловіка, який потрапив під потяг. Це було настільки страшне видовище, що ми моментально "вилікувалися" від цього безглуздого заняття.
Вчився я сумлінно, але сталося так, що у восьмому класі залишився на два роки. Єлизавета Григорівна – не забуду її ніколи – залишила мене, бо я не міг на скелеті розрізнити плече та плечові кістки. Плечові кістки ось вони, а плече – ось. Але ж і тут є кістка! Вчительку це обурило і вона сказала, що залишить мене на другий рік. Я думав, вона пожартувала, а виявилось, що казала всерйоз.
"Плечові кістки ось вони, а плече – ось"
Вимоги до знань раніше були серйозніші, а от одягалися ми простіше. Дивлюся на сучасних школярів, усі так гарно вбрані. А у мене є світлина з десятого класу, де я стою в костюмі. Насправді ж це спецодяг мого батька. Йому на роботі видали піджак і брюки простого крою. У них мене й сфотографували, а іншого шкільного одягу в мене не було.
Микола Вольвач у 10 класі
Вишневі кісточки та кукурудзяний хліб
У тридцяті роки на наші землі прийшов голод. Це було лихо, яке я відчув на собі. Пам'ятаю, як я ходив у магазин: займаю чергу сьогодні, щоб завтра отримати всього лиш 500 грамів хліба, та ще й такого поганого, з кукурудзяного борошна. А що це для родини з п'ятьох людей?..

Щоранку я ходив збирати кісточки з вишні чи абрикос. Клав кісточку на камінь, іншим каменем розбивав і їв ці зернятка. Їсти хотілося весь час.

Померлих на вулицях я не бачив. Вони були, це факт, але я хлопчиною не звертав на це уваги. А в селах було ще гірше.
У 1932-1933 роках обширні території Союзу, зокрема всю Українську республіку, охопив масовий голод.

На думку більшості істориків, він був спричинений політикою примусових хлібозаготівель, яку впроваджувала комуністична влада.

Від голоду в Україні, більш відомого як Голодомор, померли від 3 до 3,5 мільйонів людей. А в усьому СРСР голод забрав до 7 мільйонів життів.

У 2006 році український парламент офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу. Таку позицію наразі підтримують 23 держави світу. Росії серед них немає.
Голод – страшна річ. Людина йде на роботу і має працювати на повну, а сил немає. Якщо ти не наївся, ти нічого не зможеш зробити, а замість цього будеш думати, як поповнити втрачену енергію.

І ніхто не знав, що робити. Ну не вродило. Природа вчинила недобросовісно, якщо можна так казати. Гроші є, а купити на них немає що.

Інша справа – влада. Я глибоко переконаний, що соціалістична система організації суспільства найуспішніша. Але на керівних посадах у нас були геть непідходящі люди. Вони отримали владу, а правильно розпорядитися нею не могли, бо не мали досвіду. І отримати цей досвід не було де, бо все будувалося з нуля.

Звичка на все життя
Ніщо не триває вічно. Голод скінчився, і життя стало налагоджуватися. Я підростав, ставав сильнішим. Мені, як і багатьом юнакам, подобався спорт. Я любив легку атлетику і часто посідав перші місця на змаганнях.

Одного разу зі мною сталася кумедна історія. Я хотів зробити "сонце" на турніку, як слід розгойдався, зробив один оберт… і зірвався. Причому в цей момент моє тіло було у горизонтальному положенні. А навпроти турніка була стіна з фанери. І я полетів туди ногами вперед, пробив цю стіну і застряг по груди. Хлопці мене тягнуть, а фанера виправляється й тисне на мене. Кричу: "Що ви робите, мені боляче!" Ледь-ледь витягли, і "сонце" я більше не крутив.

Я був дуже вправним хлопцем. Міг пропустити своє тіло крізь щілину між сидінням та спинкою стільця, а потім зробити стійку на руках.

Забігаючи наперед, скажу, що спорт став моєю хорошою звичкою на все життя.
Найтяжчі роки
Початок війни
У 1939 році я закінчив школу та вступив у гірничий технікум у Донецьку, але не провчився там і трьох місяців – призвали в армію та одразу ж направили в Архангельський військовий округ. Там я пройшов полкову школу та в червні 1940 року отримав звання командира відділення. Після цього мене направили до 426 стрілецького полку 88 стрілецької дивізії, яка також розташовувалася під Архангельськом.

22 червня 1941 року мій взвод прямував до порту, щоб відправитись на військові вчення. І тут пролунало слово "війна". У цей день розпочався найтяжчий період мого життя.

З дитинства мені подобалась військова дисципліна. Я тоді не знав, що це таке, але заглядався на військових, які крокували вулицями рідного міста. Я теж хотів служити, але уявити не міг, яке випробовування готує для мене життя.
1 вересня 1939 року німецькі війська під керівництвом Адольфа Гітлера розпочали наступ на Польщу, оточивши країну з трьох напрямків. Через 2 дні у відповідь на гітлерівську агресію Великобританія та Франція оголосили Німеччині війну. Ці події стали початком Другої світової війни.
У цей день німецька артилерія та авіація завдали першого удару по радянських військах. За кілька годин під бомбардування потрапили всі міста в західних областях СРСР, а також Київ, Одеса, Севастополь, Мінськ та Мурманськ. Головною ціллю були аеродроми, лінії комунікацій, залізничні вузли, склади з боєприпасами тощо.

Цей наступ став початком німецько-радянської війни, яку в низці пострадянських країн називають Великою Вітчизняною.

У 2015 році Верховна Рада України ухвалила закон, який заборонив вживати в офіційних документах термін "Велика Вітчизняна війна". Прийнятним замість нього тепер вважається лише термін "Друга світова війна".
Через день після проголошення війни ми вже будували укріплення на березі Білого моря. Німці прибули на важких кораблях та підводних човнах, аби висадитися на північних землях. Було складно, але ми змогли їх відігнати.
Весь час у боях
У серпні мене направили у піхотне училище. Навчання там має тривати не менше ніж рік, але не під час війни. Вже за 25 днів я випустився, здобувши звання старшого сержанта. А у жовтні мене призначили заступником командира кулеметної роти та відправили на Карельський фронт.

Саме там, під станцією Масельською, відбувся мій перший справжній бій. І там 6 грудня 1941 року я отримав перше тяжке поранення – мені роздробило стопу лівої ноги. До лютого я лікувався, а коли одужав, мене відправили у резерв. Та вже за кілька днів мені надали звання старшого лейтенанта й посаду начальника штаба мінометного батальйону.

Дивізія, до якої мене направили, також була резервом. А це означає, що ми весь час були у боях. На початку 1942 року ми воювали на Волховському фронті поблизу міста Чудово.
Микола Вольвач описує події радянсько-фінської війни. Хоча офіційно вона закінчилася у березні 1940 року, Фінляндія мала намір повернути втрачені території. Тому з 1941 по 1944 війна фактично продовжувалася. У фінських історіографічних джерелах її так і називають - "війна-продовження". А у російськомовних джерелах ці події згадують як радянсько-фінський фронт Великої Вітчизняної війни.

Під станцією Масельською є меморіальний комплекс, присвячений загиблим у тих боях.
Один з фронтів німецько-радянської війни, був створений у грудні 1941 року.

Війська Волховського фронту вели позиційні бої проти німецької армії, зіграли важливу роль у прориві блокади Ленінграда, а згодом - у повному звільненні міста.
А наприкінці 1943 року нашу дивізію перекинули в район українського міста Ковель. Там я вже командував стрілецьким батальйоном. Рано вранці я повів бійців в атаку. Перед нами стояла задача взяти німців у кільце. Ми прорвали передній край, але далі просунутися не могли – у ворога було більше людей і техніки. Вони міцно зайняли позиції, а в небі вже літали їхні літаки з медикаментами, патронами та одягом. Тож бої були запеклими. Одного разу ми навіть мусили кинути окопи та відступити за маленькі карпатські річки з крижаною водою. Було дуже тяжко, але ми не збиралися здаватися. Врешті ця операція завершилася нашим успіхом.
Ковель - місто на Волинщині. Воєнні дії під Ковелем згадуються при розгляді або Поліської, або Білоруської наступальних операцій.
Ті, хто дарував надію
Піхоті на війні діставалося найбільше. Саме вона завершувала всі бої. Вважалося, що перемогу здобували ті, чиї піхотинці першими ступили на поле бою. Артилерія стріляє ззаду, літаки – з повітря, а танки без піхоти не підуть. Тому для мене було вкрай важливо виборювати перемогу. Але солдат я все одно намагався берегти. Їх у моєму підпорядкуванні було 500-600, і я відчував відповідальність за їхні долі. Тому кожна моя команда була виваженою.

Та все одно багато наших людей загинули. Не можу сказати про Ковель, але достеменно знаю, що на Волховському фронті з 1200 бійців нашої дивізії живими залишилися лише чверть.



"Вважалося, що перемогу здобували ті, чиї піхотинці першими ступили на поле бою. Артилерія стріляє ззаду, літаки – з повітря, а танки без піхоти не підуть"
Багато ми натерпілися. Аби підтримати нас, з тилу приїздили групи з піснями й танцями. Одного разу навіть бачив відому співачку Клавдію Шульженко. Виступи артистів зазвичай були недовгими, бо німці швидко реагували на звуки музики. Але й цього вистачало, щоб додати нам трохи сил.

Також мене підтримувала моя фронтова подруга Євдокія Андріївна. Ми познайомилися на Волховському фронті, але бачитись доводилося раз на кілька місяців.
Та наші почуття від того не згасали, і у 1944 році ми з Євдокією побралися. Розписалися нашвидкоруч: я отримав дозвіл командира дивізії, після чого нам видали малесенький папірець – довідку про шлюб.
Бій у Польщі
У таких містах, як Артемівськ, довго битися не доводилось. За кам'яними стінами та металевими воротами можна було легко сховатися. Водночас знаходитися у житловому кварталі під час обстрілу було небезпечно. Без допомоги вибратися звідти живим було дуже важко. Так у мене вийшло під містом Швец, що на західному березі Вісли. Мій батальйон форсував ріку й одразу ж пішов в атаку. Спочатку німці не чинили супротиву, але в мене був відкритий правий фланг. Мали б допомогти сусіди, та вони затрималися. Це дозволило противнику піти в наступ, а ми мусили відійти.
Микола Вольвач згадує події Вісло-Одерської стратегічної наступальної операції, яка розгорталася на початку 1945 року.

У ході цієї операції радянська армія звільнила від німецьких військ частину Польщі на захід від Вісли, а також захопила плацдарм на лівому березі Одера, який потім використовували під час наступу на Берлін.
Німці наблизилися до нас впритул – стояли буквально у 15-20 метрах. Позаду в нас вода, Вісла. Що нам робити? Довелося підняти в атаку моїх солдат, але я наказав їм кричати, доки горлянка не трісне. Ворог злякався і відступив. Кажу кулеметнику: "Відкривай вогонь". Тільки-но вигукнув – і його вбили. Довелося самому вперше лягти за кулемет. Використав усі патрони, але бій ми виграли. Ініціатива потроху почала переходити в наші руки.
Незвичне поранення
26 квітня 1945 року я був поранений всьоме. Це сталося під німецьким містом Пренцлау. Історія цього поранення досить незвична. Була ніч, ми прямували до міста. Я сидів на возі, притулившись до щита станкового кулемета, і вивчав мапу з ліхтарем. І тут боковим зором помічаю якийсь спалах. Ледве встиг повернути голову і відчув надзвичайно сильний удар у праве плече. Падаю на асфальтовану дорогу, як мішок. Хтось кричить: "Комбата вбили". А далі нічого не пам'ятаю.
Потім я намагався пригадати ту ніч, і спокою не давала одна деталь: вибуху не було. Праворуч і ліворуч від мене йшли солдати, а поруч сидів візник. Але нікого, окрім мене, не зачепило. Я досі не знаю, що саме це було, але припускаю, що мене могло вразити блискавкою. Вона вдарила у кулемет, а його 18-кілограмовий щит відірвався і вдарив мене.
Місто в 90 км від Берліна, у часи війни один із найголовніших німецьких опорних пунктів оборони. У Пренцлау зосереджувалися важливі залізничні та автомобільні шляхи.
Війні кінець!
Залишок війни я провів у госпіталі. Так вийшло, що там працювала і Євдокія Андріївна. Коли лікарі побачили мою руку, без роздумів вирішили її відрізати. Але дружина благала хірурга: "Будь ласка, не робіть цього, залиште руку, а там подивимось". І її послухали. Рука, звісно, працювала вже не так, як раніше, але якби не Євдокія Андріївна, її б взагалі не було.

Одного ранку поблизу госпіталя здійнялася страшенна стрілянина. Чесне слово, хоч вуха затикай. Ми подумали, що німецькі літаки над нами летять і стріляють. Люди повибігали налякані, мене вже винесли з другого поверху надвір – готувались евакуювати. А потім пролунало: "Війні кінець!"

Виписали мене у вересні 1945 року, а за місяць до цього народилася наша з Євдокією Андріївною перша дитина – Олена. Потім у нас з'явилося ще двоє дітей: Володя у 1949 році та Ніна – у 1956.


За участь у війні мене нагородили п'ятьма бойовими орденами: двома "Червоного Прапора" та по одному ордену "Червоної Зірки", "Вітчизняної війни I ступеня" та "Богдана Хмельницького". Крім них, я маю ще безліч медалей.

Моя дружина пройшла війну з першого до останнього дня. Її нагородили орденом "Вітчизняної війни II ступеня", двома медалями та іншими пам'ятними відзнаками.
Після війни Євдокія Андріївна працювала медсестрою-акушеркою у пологовому будинку. На 66 році життя вона померла від інсульту – далися взнаки дві контузії, отримані на фронті.
На жаль, людство чомусь і досі ніяк не втямить, що війни ніколи не були й не стануть засобом розв'язання суперечок. Навпаки, людина вигадує все страшнішу зброю та техніку. Якщо вийшло зробити такі речі, то чому ж не вистачає розуму, щоб їх не використовувати? Для чого природа дала людині мозок? Думати, міркувати, вирішувати, спілкуватися – не для того, щоб винаходити різні способи знищення одне одного. Люди літають у космос, а хіба на землі не залишилось невирішених проблем? На мою думку, необхідно ліквідувати всі види озброєння та жити в мирі.


"Людство чомусь і досі не може втямити, що війни ніколи не були й не стануть засобом розв'язання суперечок"
Життя після війни
Харків – Одеса – Кишинів
Після операції я ще 4 місяці ходив із зафіксованою рукою. А коли кістки зрослися, я став думати, що робити далі. Треба було здобути освіту. Гірнича справа була вже не під силу. Як сказав мій друг: "Там треба руками працювати, робити креслення, ти не впораєшся". І запропонував мені піти з ним в юридичний інститут. Я погодився, і з 1946 по 1950 рік вчився у Харкові.

Раніше випускникам вишів не треба було шукати роботу – держава гарантувала працевлаштування. Мене направили в Одеський науково-дослідницький інститут судової експертизи. Я хотів служити в органах при Міністерстві закордонних справ, але мені не пощастило. Так я почав свій шлях криміналіста.

Робота була складна, але дуже цікава. Я викладався на повну, працював до глибокого вечора. Колеги жартували: "Все ніяк не можеш зірватися з дошки пошани, як ти там тримаєшся?". Легко, бо мені подобалось.

Мені, як учаснику та інваліду війни, виділили житло. Але яке… Це був куток на 14 квадратних метрів на одній з центральних вулиць Одеси. Там не було ані води, ані газу, ані світла. Крізь двері можна було побачити все, що відбувається всередині. Мені, воїну, з моїми орденами, медалями, заслугами, з дружиною та двома дітьми, надали це, щоб я зробив із цього щось придатне для житла. Я не розумію такого ставлення.

По роботі мені часто доводилось обслуговувати Молдавію (з 1991 р. - Молдова, - ред.), бо в них не було своєї криміналістичної лабораторії. Я багато їздив туди й справив враження грамотного спеціаліста. Тому коли у 1962 році там вирішили створити власну лабораторію, мені запропонували її очолити. Згодом моя сім'я отримала трикімнатну квартиру, де ми жили до розпаду СРСР.

Криміналістом у Молдавії я працював ще 17 років. Мене там і досі не забули: на сторічний ювілей надіслали привітання й почесну грамоту від Національного центру судових експертиз.
Дослідницька робота
За роки роботи я написав 13 наукових праць, які виходили друком у криміналістичній збірці. Не так давно дзвонить чоловік моєї правнучки й питає: "Знайшов в інтернеті статтю за авторством Миколи Вольвача. Це часом не Ви?". Я, а як же.

Історія була така: людину вбили із застосуванням будівельного пістолета, а мені доручили з'ясувати, як так вийшло. Коли цей інструмент розробляли, особливу увагу приділили безпеці. Наголошувалося, що ним нікого не можна вбити. Я ж розібрав його на деталі, подивився, як він працює. Провів кілька експериментів, які показали, що дюбель з пістолета може пробити дерев'яну дошку та бетонну стіну за нею, але інструмент треба дуже міцно притиснути до поверхні. Для цього потрібно щось тверде, а не людське тіло.
Виявилося, що двоє робочих не поділили житло. У новобудах декілька квартир завжди розподіляли між будівельниками. І ось одному дали квартиру, а іншому не дісталося. Він обурився і замислив помсту. Зайшов у квартиру, став біля дверей і коли власник помешкання заходив, той вистрілив у двері.

Ось така робота судового експерта. Треба знати все, розбиратися у будь-якій сфері. Дали завдання – знайди відповідь, а якщо схибиш, будеш відповідати перед законом.



"Дали завдання – знайди відповідь, а якщо схибиш, будеш відповідати перед законом"
Повернення додому
У 58 років я став пенсіонером, але відпочивати не хотів. Тому влаштувався інструктором з пожежної безпеки. Робота спокійніша, ніж попередня, і я добре з нею справлявся. На цій посаді я працював ще 12 років.

Моя молодша донька була слідчою в молдавській міліції. І коли розпався Радянський Союз, вона мусила покинути роботу, бо не знала молдовської. Їй сказали: "Або вивчайте мову, або їдьте". Мені на дверях малювали хрести. Ці мітки означали, що мене можна ігнорувати, адже я був членом партії.

Я сприйняв це як насмішку та вирішив поїхати. А куди? Можна куди завгодно, але в Артемівську залишилася рідня. Я обміняв трикімнатну квартиру в Молдавії на двокімнатну тут і переїхав сюди у 1991 році.
Навіть живучи в іншій республіці, я часто приїздив у рідне місто і спостерігав, як воно змінювалося і кращало. А ще раніше, у роки мого дитинства, воно було наполовину меншим. Наприклад, за станцією "Артемівськ-2" знаходився один ряд будівель, а за ними був пустир. А зараз на цьому місці виріс цілий квартал багатоповерхових будинків. Автомобільних мостів над залізницею теж не було – самі пагорби. Словом, було містечко, а стало місто.
Нинішнє життя
Поки здоров'я дозволяло, я був солістом у місцевому хорі ветеранів. Наш репертуар в основному складався з воєнних пісень. Мені подобалось, я б і досі співав, але легені вже не ті. Бажання є, а можливості немає. А тут ще й пам'ять почала зраджувати, й мені тяжко.
У мене є автомобіль, держава подарувала у 2013 році. Але їздити вже не можу – лікарі заборонили, бо в мене поганий зір. Та й реакція вже не така, як раніше. Тому машина стоїть у гаражі.

Ще кілька років тому я виходив на вулицю. Гуляв, розмовляв з людьми. А зараз я ледь ходжу, і, ясна річ, спуститися з п'ятого поверху вже не зможу, а ліфта в нашому під'їзді немає. Вже навіть не згадаю, коли я востаннє був надворі.

Живу, як дощовий черв'як, без спілкування.

Серед розваг у мене залишилися телевізор і газети. Книжок не читаю – там надто дрібні літери. А газету зі збільшувальним склом ще якось прочитати можу. А більше нічого й не роблю. Нудьга, як під замком.

Єдина втіха – це мої родичі. Вони відвідують мене, телефонують. Інколи спілкуємося через відеозв'язок. У мене 7 онуків та 12 правнуків. Милуюся дітками, я від них у захваті.
Розпорядок дня

09:00–11:00 – підйом

11:00–13:00 – розминка, ранкові процедури

13:00 – сніданок

13:30–17:00 – читання

17:00 – обід

17:30–22:00 – перегляд телепрограм

22:00–23:00 – підготовка до сну

23:00 – відбій
Секрет довголіття. Чи є він?
Чесно кажучи, я і сам не знаю, як дожив до ста років. Швидше за все, мені допомогла любов до фізкультури. Я досі щоранку роблю руханку. Спочатку, не встаючи з ліжка, виконую вправи для ніг. А потім підводжуся і розминаю руки, шию. Таким чином, охоплюю всі групи м'язів. Це дозволяє мені триматися у формі.

Все життя я був прихильником фізичної праці. Самотужки виготовляв меблі, робив ремонт у квартирі, збудував 2 гаражі, посадив чимало дерев. А 2 роки тому змайстрував стілець із дитячого візочка. Вийшов зручний, але важкуватий.
Навіть не знаю, чому я став для всіх таким цікавим. Ну дожив до ста, і що? Я і сам дивуюся, як у мене це вийшло.

З дев'яти мільярдів людей, які живуть на землі, я – лише крихітна цяточка. Та все ж я твердо знаю одне: я прожив чесно, без жалю до самого себе. Я виклав усі свої здібності – фізичні та розумові. І я спокійний, бо не був зайвою людиною у світі.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Читайте нас в Telegram DONрегіон
Підписуйтесь на наш Instagram Вільне радіо

Якщо Ви дочитали цей матеріал до кінця, сподіваємось, він був корисним для Вас

Ми дуже цінуємо те, що Ви з нами!

Запрошуємо Вас стати патроном Вільного радіо та підтримати нашу редакцію.

Якісна незалежна журналістика потребує багато зусиль та ресурсів, і саме Ви можете допомогти нам робити це чесно і кожного дня!

Щомісячна підтримка
Допомогти одноразово
Поділитись публікацією

Ця публікація створена за підтримки Європейського Фонду за Демократію (EED). Зміст публікації не обов'язково відображає думку EED і є предметом виключної відповідальності авторів


Спонсор

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: