Навесні 2014 року в Донецьку відбулися декілька акцій за єдність України. 5 березня, на наймасовішу з них, вийшли близько 10 тисяч людей, аби показати любов до своєї країни та зруйнувати наратив про “проросійський” Донецьк. Одночасно в місті проходили й антиукраїнські мітинги з сепаратистськими гаслами. За свідченнями донеччан, серед мітингувальників були люди, завезені з Росії.
13 березня пролилася перша кров: у натовпі вбили активіста Дмитра Чернявського з Бахмутського району. Сьогодні минає 10 років від того дня, і ми згадуємо один із проявів українського спротиву.
Більше про події 13 березня 2014 року та про те, що відбувалося напередодні, Вільному радіо розповів активіст Артур Шевцов. На той момент він обіймав посаду голови Донецької міської організації ВО “Свобода”. Далі — його пряма мова.
У Донецьку ще з кінця осені 2013-го, як і по всій Україні, відбувалися акції Євромайдану. Перші люди вийшли на вулиці міста 21 листопада. Це тривало всі ці місяці. Наша організація, як і багато інших, була безпосереднім учасником, організатором.
Останню акцію Донецький Євромайдан провів 23 лютого, коли вже було зрозуміло, що президент Янукович втік. Ми вважали, що ми свою роботу, свою роль у Донецьку виконали. Ми вистояли. І ми, відповідно, слідкували за подіями в Криму.
Навпроти Донецької обласної ради та Донецької обласної державної адміністрації (дві установи в одній будівлі) є будинок, де всі ці роки, якщо не десятиліття, розташовувалася громадська приймальня “Партії регіонів”. Біля неї 23 лютого 2014 року зібралися декілька сотень людей: переважно молоді хлопці та чоловіки, такої характерної зовнішності, багато з них бритоголові, одягнені в основному в усе чорне. У багатьох із них пов’язана георгіївська стрічка.
Чесно, тоді це виглядало дещо дивно. Тому що ці приступи “побєдобєсія” на вулицях Донецька завжди відбувалися 9 травня та напередодні, а не взимку. Принаймні я такого не пригадую. А тут прям це все почало з’являтись активно. Більше того, до учасників цього мітингу вийшов голова обласної державної адміністрації пан Андрій Шишацький. Він їх всіх привітав із Днем захисника Вітчизни, а це і День радянської армії. Це все виглядало як якась ахінея.
Але до нас він не підійшов, хоча наш мітинг проходив одночасно з цим і поряд.
Натовп цей поводив себе достатньо агресивно. Хоч між нами була відстань, метрів ну 150-200, був кордон міліції. В якийсь момент до мене підбігає тодішній керівник Донецького обласного управління міліції, пан Романов, і каже: “Дивіться, вони там зараз намагаються прорватися до вас. Ми їх там ще якийсь час постримуємо, але ви давайте пошвидше завершуйте, щоб не доходило до бійки”. От уявіть, це голова обласної міліції прибігає й таке говорить.
Ми розійшлися спокійно. Тиждень до 1 березня в Донецьку нічого не відбувалося. Донецьк неначе завмер, очікуючи, що буде далі.
1 березня, можна сказати, вже відбувся перший саме проросійський мітинг. Попередні подібні мітинги проходили у форматі антимайдану, їх проводила місцева влада, яка вдавала, що вона до цього непричетна. Але там не лунали проросійські гасла, там не було російських прапорів. А 1 березня вже все це було, були й відверто сепаратистські гасла.
За чисельністю цей мітинг був такий, що, я маю сказати, ми були дещо здивовані. Мітинг був дійсно людним. Ніхто не очікував, що проросійські активісти зможуть зібрати в такій кількості людей. Тому, звісно, ми та інші активісти Донецька почали цікавитись, а хто ці люди.
Відповідь, насправді, знайшли достатньо швидко: банально звозили централізовано з області, з якихось шахт, підприємств. Тобто ти приходиш на зміну, а тобі кажуть: “Треба на мітингу постояти, покричати”. Тебе катають, годують, нічого не робиш, ще й гроші платять. Краса.
А перший тиждень-півтора перед 13 березня ми дійсно почали фіксувати на вулицях міста достатньо дивних людей. От стоїть людина біля драматичного театру в центрі Донецька та запитує: “Где у вас здесь площадь Ленина”, яка, власне, знаходиться прямо через дорогу, і там же величезний пам’ятник Іллічу. Але коли ти запитуєш: “Откуда ты?”, відповідали: “С Донецка”. Ми розуміли, що це люди, завезені з Росії. Їх видавала говірка, як у жителів Ростова-на-Дону чи Воронежа. А стрілки їхніх годинників були переведені на годину вперед.
Ще була ситуація. На одному із закладів міста групка людей помітила помаранчево-чорний прапор. Ну нікому в місті не потрібно пояснювати, що це донецький футбольний клуб “Шахтар”. Прапор цей висів достатньо високо. Що зробили ці чудіки? Один із них заліз на телефонну будку, зірвав, кинув цей прапор вниз, вони починають його топтати. А журналіст, який саме проходив повз і знімав, запитав: “Що ви робите?”, то вони: “Это же бандеровский флаг”.
Стало зрозуміло, що з цими проросійськими мітингами треба щось робити. Почали організовувати українські мітинги. 4 березня, а потім 5 березня. Декілька моїх партійців постраждали тоді, одному пробили голову.
13 березня на площі Леніна зібралося близько тисячі донеччан. Після попередніх сутичок на акціях усі розуміли можливу небезпеку, тому вирішили організувати “самооборону”. Я та Дмитро Чернявський долучилися до неї теж.
Перед мітингом ми позначали себе, щоб відрізнятися: на руку намотували помаранчевий скотч. Пам’ятаю, що Дмитро стояв переді мною. Йому намотали скотч, а на мене і тих, хто був далі, не вистачило. Ми отримали такі робітничі помаранчеві рукавиці.
Бронежилетів у нас не було. Але Дмитро прийшов зі своїм. Коли ми на початку зібралися своєю “свободівською” групкою, Дмитро запропонував віддати свій бронежилет однопартійцю. Він казав: “Щось важкий, не буду його одягати”. Я подумав, що я потім запитаю, де він його взяв, бо тоді не до того було. Ну хто ж міг подумати, що так станеться…
Навпроти нас був проросійський мітинг із місцевих і завезених росіян. Нас розділяв кордон міліції. Але в нас все одно що тільки не летіло: яйця, пляшки, цегла. Як потім з’ясувалося, до них під’їхала ціла машина з цеглою.
І от в цей момент міліцейський кордон несподівано кудись зник. Тепер нас нічого не розділяло, тільки два ряди учасників самооборони — це декілька сотень людей. Вже оголошено про завершення мітингу, люди починають розходитись, а учасники проросійського мітингу просто кидаються на нас всією гурбою, вони були оскаженілі. Чоловік, літня людина, дівчина, дитина — вони нападали на всіх. Починається протистояння, бійка.
Самооборона нічого не могла зробити. Ми просто опинилися в оточенні. І якось так стається, що наша шеренга починає зсуватися в бік до проїжджої частини, вздовж вулиці. Хтось із міліції крикнув до “самоборонівців”: “Сідайте в автобус, ми вас вивеземо”. Але пізніше міліція сказала, що вони не змогли виїхати, тому що їм пробили колеса.
Потім проросійський цей натовп розбив вікна в автобусах, вони почали кидати всередину димові шашки й шумові гранати, пускати сльозогінний газ. Людям довелося вийти до них.
В одній із сутичок Дмитра вдарили ножем у живіт. Я не був тоді поряд. Збоку побачив наслідки всього цього побоїща, почав продзвонювати своїх. Дмитро не брав слухавку.
В якийсь момент з’являється міліція, яка намагається відтіснити проросійських активістів. Утворилося таке напівколо. Міліція ледь стримує увесь той натовп. Вже і самі вони отримували по голові. Як вдалося вгамувати всіх тих проросійських активістів, я вже сам, чесно кажучи, не дуже пригадую. Пам’ятаю, що “швидка” не могла одразу проїхати. Знову ж таки це година пік, величезний затор утворився.
Вже близько 12-ї ночі доходить інформація про трьох чи п’ятьох загиблих. Але не було зрозуміло, хто загинув. Їду з іншими “свободівцями”, людей двадцять, до Ворошилівського райвідділку міліції. Сидить черговий, ми попросили його показати документи загиблого. Виносять ксерокопію паспорта — там зовсім інша людина. Потім виносять ще одну ксерокопію паспорта та журналістського посвідчення. Це були документи Дмитра. Виявилося, що “швидка” не встигла довезти його до лікарні.
Якісь кострубаті всі дії міліції були. Наче просто активно вдавали, що щось розслідують. Приїхали до Дмитра додому в Донецьку, де він жив, з обшуком. Вилучили оргтехніку з усіма збереженими відео та фотографіями ще до майданних наших акцій. Техніка ця потім зникла десь. Декілька днів були затримки активістів, відвозили їх на допити. Потім оголосили в розшук самого Дмитра. З розшуку його прибрали тільки тоді, коли ми підняли галас, звернулися до журналістів.
Але вбивць так і не знайшли. На початку називали двох підозрюваних. Один чоловік нібито з Покровська, з футбольних “ультрасів” (фанатів, — ред.). Хоча на цій фотографії якийсь 50-річний мужик, не дуже він схожий на “ультраса”.
Можливо, загиблих було й більше. Ходили такі чутки. Скільки загалом людей постраждало, я не берусь навіть припускати. Величезна кількість, десятки людей. Знаю, що постраждалих відвозили в декілька лікарень з різними переломами, забоями.
28 квітня 2014 року в Донецьку відбувся останній мітинг за єдність України, який теж переріс у побоїще. Постраждали десятки людей.Для довідки:Тодішня заступниця голови Донецької ОДА Олена Петряєва на брифінгу повідомляла про 26 постраждалих під час нападу проросійських активістів на площі Леніна 13 березня.
Нагадаємо, 21 квітня 2014 року мешканця Горлівки Володимира Рибака до смерті закатували бойовики т.з. “ДНР” за його проукраїнську позицію та участь у місцевих мітингах.