Як Маріуполь відбудовували після Другої світової та що місцеві розповідають про повоєнні часи (ФОТО)
Замість уроків допомагали дорослим розбирати руїни. Такі спогади залишилися в 97-річної Надії Левченко, яка школяркою застала Другу світову у Маріуполі. 81 рік тому війна майже знищила місто. Та після звільнення від німецьких загарбників сюди поверталися люди, підприємства заново запускали виробництво, а будинки, понівечені вогнем, поступово відбудовували. Наче фенікс, місто зуміло відродитися, та на це знадобилося чимало років. Як відновлювали Маріуполь, що про окупацію та післявоєнні часи згадують мешканці, й які є ідеї із відновлення міста після деокупації від російської армії — розповідаємо далі.
Що місцеві пам’ятають про нацистську окупацію Маріуполя
Батька забрали німці, мати залишилася сама з чотирма дітьми, двоє з них не пережили скрутних років війни. Така доля спіткала родину маріупольчанки Надії Левченко під час Другої світової. Зараз їй 97 років. Сучасна війна змусила жінку покинути рідне місто, де минула значна частина її життя.
Родом Надія з селища Піщаного, яке чимало років входить до складу Маріуполя. Нацисти захопили його восени 1941 року. Тоді їй було 14 років. Через літній вік і вади слуху спогади жінки про ті часи Вільному радіо переповідає її донька Таїсія Черненко:
“У селищі в них стояли румуни. Вони ставилися до місцевих більш-менш, не ображали сильно. Батько в неї працював на катері в порту. З їжею дуже важко було. Рятувалися тільки тим, що жили на узбережжі моря, — ловили тюльку. Старша сестра, її тоді 18 років було, ходила на роботу та приносила по склянці зерна. Ходила пішки ще в сусіднє селище, це десь 8 км, на виноградники — давали за це якусь їжу. На городі щось родило. Так і жили. Дуже важко їм було”.
Німецька окупація Маріуполя та населених пунктів поряд тривала майже два роки. Та дочекатися звільнення вдалося не всій родині Надії.
“Двоє [з чотирьох] дітей померли. Маленькі були, а годувати не було чим. Батько не був військовим, але він допомагав їм: возив на маленьких суднах боєприпаси, зброю. Коли німці наступали, виїхати не встиг. Хтось здав, німці одразу забрали. Більше його вже ніхто не бачив. Років за 30 після війни нам сказали, де він може бути похований. Тих, хто возив зброю, як партизанів розстріляли та закопали. Така братська могила. Зараз там стоїть пам’ятник”, — розповідає донька Надії Левченко.
Роки окупації й повоєнний час у Маріуполі видалися складними і для рідні маріупольця Андрія (ім’я змінене на прохання співрозмовника), який анонімно поділився з нами історією своєї родини.
“Мій дідусь був причетний до рибальського судноплавства — працював мотористом на судні. З окупацією міста гітлерівськими військами виконував ті ж самі обов’язки, але під наглядом невеликого німецького озброєного загону, який мав контролювати судову команду, щоб вона не перейшла на своїй посудині на протилежний берег, контрольований РСЧА [Робітничо-селянською Червоною армією]. Саме от в такій ситуації судно, його команду та “озброєних пасажирів” заскочило совєцьке літунство й обстріляло з небес. Так загинув мій дід і ті німці”, — каже співрозмовник.
Бабуся ж Андрія, втративши чоловіка, продовжила жити на Гавані (частина Маріуполя, розташована між Азовським морем і гирлом правого берегу річки Кальміус).
“Вона сама виховувала 12-13-річного сина, який в 1956-му став моїм батьком. У неї не було ні освіти, ні професії. До війни заміжні пересічні маріупольки [часто] ніде не працювали. Після вбивства чоловіка бабуся почала трошки торгувати. Нелегальні рибалки приносили їй рибу, вона з ними моментально розплачувалась. А рибу чистила, солила, низала, в’ялила та продавала на ринку. Це був не одноденний процес”, — ділиться маріуполець.
Жителів Маріуполя та прилеглих сіл примусово вивозили до Німеччини
Надію Левченко в підлітковому віці німці планували відправити на примусову роботу до Німеччини. Її матері вдалося “відкупитись”: вона домовилася з медиком, і дівчинці приписали важку хворобу.
А двом родичкам маріупольця Андрія уникнути цього не вдалося.
“Я бачив світлину, надіслану молодшою сестрою моєї бабусі з цих примусових робіт. Виглядала вона доволі цивілізовано. Але відчуваю, що на душі був смуток. На звороті був напис: “На чужбине”. З розгромом Німеччини у Другій світовій вона повернулася в Маріуполь. А одна з доньок старшої сестри моєї бабусі не повернулася до Маріуполя, залишилася в Польщі, вийшла заміж за поляка”, — зазначає співрозмовник.
Німецькі окупанти навмисно нищили Маріуполь, покидаючи його
У 1943 році, напередодні звільнення Маріуполя, німці розпочали насильницьку евакуацію мирного населення з міста. Її окупанти проводили до останнього дня свого перебування у Маріуполі, передбачаючи, що скоро можуть втратити місто.
“За наказом командування людей насильно виганяли з будинків, шикували в колони та під охороною поліції направляли до заздалегідь призначених селищ за околицями міста. Дехто вбачає в цьому акт гуманізму (на порядку денному були бої, можливо, в місті), а інші — акт насильства. Жителів Маріуполя виганяли, але не змогли виселити всіх. Місто було велике. Дорогою вигнані жителі розбігалися, ховалися у степах, кукурудзяних полях”, — зазначає кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та археології Маріупольського державного університету Вадим Коробка.
Радянське інформбюро повідомило про звільнення Маріуполя 10 вересня 1943 року. Допомогли в цьому, зокрема, кораблі Азовської флотилії.
Восени 1943 року радянська армія повернула контроль над Маріуполем і навколишніми населеними пунктами.
Покидаючи місто, німецькі війська підривали та підпалювали будівлі, зокрема, промислові підприємства. Житлові будинки здебільшого нівечив вогонь.
Пошкодила інфраструктуру міста й радянська авіація, яка завдавала ударів із повітря.
“Німці спалили доволі багато будівель. Маріупольський краєзнавчий музей не спалили, бо поруч був шпиталь. Двоповерховий маєток теж залишився, бо там була розташована жандармерія. Але більшість будівель були спалені. Особливо великих руйнувань внаслідок цих пожеж зазнав центр міста”, — каже історик, співробітник Маріупольського краєзнавчого музею Олександр Горе.
“Гітлерівці зруйнували завод “Азовсталь”, завод ім. Ілліча, трубопрокатний завод ім. Куйбишева, два водосховища з очисними спорудами та насосами, що постачали місто водою. Спалили елеватор, вивели з ладу водопровід, електромережу”, — додає маріупольський історик Вадим Коробка.
Більшу частину інфраструктури Маріуполя понівечили у Другій світовій
Загалом Друга світова війна зруйнувала та пошкодила в Маріуполі 85% будівель та підприємств, установ і житлових будинків. Такі дані наводить видання “Мариуполь и его окрестности: взгляд из XXI века”.
За перший місяць після звільнення в Маріуполі знову запрацювали підприємства харчової промисловості: молокозавод, м’ясокомбінат і хлібозаводи.
“Відновлювався зруйнований рибоконсервний завод, влаштований державою вилов риби в Азовському морі. Після війни ловити рибу дозволялось багатьом підприємствам Донецької області — держава була не в змозі прогодувати своїх громадян”, — зауважує історик Вадим Коробка.
Радянська влада взялася за місто з новою силою, аби в умовах війни посилити економіку.
“На порядку денному була проблема відновлення основного виробництва металургійних підприємств, бо метал — “хліб індустрії” і скелет війни. Відновлення металургійних заводів здійснювалось за командою та контролем зверху совєтської владної піраміди”, — каже доцент кафедри історії та археології Маріупольського державного університету.
Зокрема, посилено (у три зміни) працювали над відновленням заводу ім. Ілліча.
“Колектив станом на 1 грудня 1943 року становив 13 500 робітників. 10 жовтня дала перший метал мартенівська піч №5, відновлена першою на Донеччині. До кінця 1943 року запрацювали ще дві мартенівські печі та інші цехи, транспортне та електричне господарство. За листопад 1943 року “іллічівці” виплавили більше ніж 10 170 тонн сталі”, — говорить Вадим Коробка.
Дещо важче, додає він, тривало відновлення Азовсталі. Виходячи з міста, її підірвали німецькі загарбники.
Як відновлювали Маріуполь під час Другої світової війни
Вже 1943 року в Маріуполі працювали 30 шкіл, де навчалися понад 10 тисяч учнів. Поступово відновлювалася й мережа дитячих садків.
Маріупольці продовжували повертатися у звільнене від окупації місто. Тому потреба в житлових будинках ставала все відчутнішою.
“Значний відсоток житлового фонду в місті було знищено. Тому були випадки, коли люди приїжджали, а в їхньому житлі вже були інші люди. До речі, були бараки. Їх будували як тимчасове житло, але і потім на довгий час вони залишалися. Щось будували та відновлювали одразу, щось після закінчення Другої світової, але загалом цей процес розтягнувся десь до 60-х років”, — констатує краєзнавець Олександр Горе.
“Відомо, що будувалися як державні, так і відомчі квартири. Але ж темпи житлового будівництва відставали від темпів приросту населення”, — додає історик Вадим Коробка.
Станом на вересень 1943 року в Маріуполі мешкали 85 тисяч людей, а 1944 року — вже 150,9 тисячі. Такі дані наводить видання “Мариуполь и его окрестности: взгляд из XXI века”.
Відбудували й металургійний технікум, педагогічне училище та металургійний інститут.
До кінця 1943 року в місті запрацювали й медзаклади, але їм не вистачало, зокрема, медикаментів.
У жовтні 1944 року відновив роботу трубопрокатний завод ім. Куйбишева.
Олександр Горе каже: відбудова Маріуполя була доволі різноплановою.
“Щось зносили, щось відновлювали. На перетині проспекту Миру та [вулиці] Грецької, напроти так званого Дому Європи є будинок, збудований у 30-ті роки в стилі конструктивізму. Коли відновлювали, перший поверх залишили в такому ж стилі, а другий і побудований третій поверх будівлі [зробили] у стилі сусіднього будинку, який був побудований ще наприкінці XIX століття”, — зазначає краєзнавець.
Школярів залучали до відбудови Маріуполя та подекуди працевлаштовували на заводи
Селище Піщане, на відміну від Маріуполя, вціліло під час Другої світової. Тому Надії Левченко була добре помітна ця разюча відмінність. Будівлі, які війна перетворила на руїни, вона часто бачила замість шкільних занять.
“Мама, звісно, пам’ятає руйнування. Забирала їх машина та возила на ці розвалини в місті. Допомагали прибирати, розбирати там. А за це їх годували. Це було одразу, як звільнили місто, та пізніше. Ще мама розповідала, як ще перед наступом німців школярів теж так забирали: копали окопи біля Маріуполя”, — каже донька Надії Таїсія.
У ті часи були випадки, коли на заводи приймали навіть неповнолітніх. Так трапилося й у житті батька маріупольця Андрія.
“Не знаю, в якому році точно, 1944-му чи 1945-му, він підлітком влаштувався працювати на завод ім. Ілліча. Зрозуміло, що там про жодну охорону праці не йшлося. Хлопчик не мав потрібних навичок і досвіду для роботи на свердлильному верстаті, не мав захисних окулярів. Під час роботи осколок свердла відламався та потрапив в око моєму батькові. Так він втратив зір на одне око, хоча його форма зіпсувалась так, що це було непомітно тим, хто цього не знав”, — зазначає співрозмовник.
Держава брала гроші в борг у громадян, а повертала за десятки років
Тоді влада практикувала регулярні, майже примусові, державні позики в населення — розповсюджували облігації.
“Так трудівників фактично позбавляли 10% зарплати. Позики служили засобом непрямого оподаткування трудящих. Робітники, службовці та кооперовані “кустарі” виплачували грошові внески за підпискою зі своєї заробітної плати. Підписка проводилася під гаслом: “Три-чотиритижневий заробіток — у борг державі”. У 1957 році нарешті ці позики припинились, але виплата державного боргу населенню за придбані облігації відкладалася на 20 років. Повернення боргу відбувалось за Горбачова”, — пояснює доцент кафедри історії та археології Маріупольського державного університету.
Водночас держава сприяла індивідуальному будівництву: виділяли землю під будівлю та сад чи город.
“Але помешкання мали бути зведені так, щоб, боронь Боже, не було зайвої жилплощі”, — додає Вадим Коробка.
“У 1950-х роках мій дідусь з бабусею збудували будинок в Орджонікідзевському районі. А молодша сестра моєї бабусі буля заміжня за фронтовиком, що в боях за Крим у 1944 році втратив ногу вище коліна. Квартиру як людина з інвалідністю Великої Вітчизняної війни він отримав лише у 1968-му. Але йому було дозволено займатися індивідуальною трудовою діяльністю. На центральному ринку в них була спеціальна будочка — ремонтували взуття”, — ділиться маріуполець Андрій.
Повоєнні роки в Маріуполі, як у більшості українських міст тоді, були важкими.
“Я чув розмови тата та мами, в яких вони згадували ці голодні роки. Я бачив парубоцькі світлини батька, він був вдягнений дуже скромно (бідно). На одній світлині осінньо-зимового сезону на ньому була ненова солдатська шинель. Від батька я чув про совєтське законодавство 1940-х років, за яким судовій відповідальності підлягали робітники за прогул без поважної причини або за самовільне залишення підприємства”, — розповідає маріуполець Андрій.
У 1946-1947 роках, коли регіони країни охопив масовий голод, мешканці Маріуполя отримували продукти за картками.
“Випадків смерті від голоду містом нібито не зареєстровано. У 1948 році карткову систему було скасовано. Упродовж семи років населення міста збільшилося та становило 198,7 тисячі людей. Житлова площа збільшилася на 49,4%”, — зауважує маріупольський історик Вадим Коробка.
Архітектурне обличчя Маріуполя після відбудови значно змінилося
Поступово в Маріуполі відбудовували й культурно-освітні установи. До 1945 року в місті знову запрацювали шість кінотеатрів на 1790 місць, міський театр, обласний музей краєзнавства, 26 бібліотек, клуб заводів “Азовсталь” та ім. Ілліча, міський парк культури та відпочинку.
Через три роки після закінчення Другої світової війни завод “Азовсталь” відновили майже повністю. Підприємство вийшло на повний металургійний цикл.
У 1949-му різну продукцію в Жданові (так Маріуполь перейменували в 1948 році) випускали вже 56 промислових підприємств.
У 1950-му електричні мережі міста не лише відновили, а й суттєво розширили. Відкрив регулярне пасажирське сполучення Жданівський аеропорт, який з’єднував Жданов із Москвою, Києвом, Харковом, Одесою, Сталіно та Запоріжжям.
“До кінця 1950 року наслідки війни загалом вдалося ліквідувати. Маріуполь постав як великий промисловий центр. Повністю відроджено колишні потужності та побудовано нові цехи металургійних заводів, підприємства легкої, харчової і кооперативної промисловості, що випускали значно більше продукції, ніж до війни”, — говорить історик Вадим Коробка.
Досягти цього вдалося завдяки виконанню п’ятирічного плану відновлення та розвитку народного господарства СРСР, який ухвалили у 1946 році.
“Всі здобутки досягнуті нещадною експлуатацією трудящих, особливо селян. До речі, надіндустріалізація міста вчинювала дуже негативний тиск на місцеву екологічну систему”, — зауважує історик.
Вигляд міста після відбудови, додає краєзнавець, суттєво змінився.
“Доволі багато будівель, які сформували центр міста, були побудовані в 50-ті. Той же проспект Республіки дуже змінився, вулиця, яка зараз Архипа Куїнджі, теж суттєво змінилась. Багато будівель, доволі цікавих, яскравих, були знесені. Вигляд центру дуже змінився. Архітектори були різні, і немісцеві теж”, — говорить Олександр Горе.
Яких руйнувань Маріуполь зазнав у 2022 році
Під час повномасштабної війни за два місяці 2022 року російські війська пошкодили, зокрема, всі 19 лікарень у Маріуполі, а також 86 з 89 освітніх закладів міста.
Такі дані зібрали аналітики Human Rights Watch, Truth Hounds та SITU Research. Ці організації проаналізували та перевірили супутникові знімки, фото та відео з мережі, записи дронів і свідчення очевидців.
Лише в центральній частині Центрального району Маріуполя (район навколо Драматичного театру, вздовж всього проспекту Миру) росіяни пошкодили 4 тисячі 884 будівлі. Загалом до початку відкритої війни тут було 9 тисяч 43 будівлі.
За даними Маріупольської міської ради, за неповних три місяці блокади в 2022-му російські загарбники знищили приблизно 50% житлового фонду Маріуполя.
Як обмірковують відбудовувати Маріуполь після звільнення від росіян
Попри те, що Маріуполь зараз перебуває в окупації російських військ, над проєктом відбудови міста після звільнення — Mariupol Reborn — вже працюють півтора року. Як повідомили Вільному радіо у пресслужбі Маріупольської міської ради, план відродження міста вже підтримала низка провідних міжнародних і національних партнерів. Серед них — Світовий банк, Європейський банк реконструкції і розвитку, USAID, SCM і Група Метінвест.
“Всі вони надають експертизу, допомогу та підтримку в розробці плану з відбудови міста. Також є домовленості про співпрацю з містами Європи. Mariupol Reborn — це масштабний план із відродження міста, яке було зруйноване війною. Це складний та багатоетапний план. Він складається з двох етапів: швидке відновлення критичної інфраструктури міста та масштабне відновлення”, — розповідає нашим журналістам директор департаменту зі звʼязків із громадськістю Маріупольської міської ради Віталій Фальковський.
Реалізація цього проєкту розрахована на 20 років.
Як зазначили у пресслужбі міської ради, за місяці роботи над планом відбудови Маріуполя чотири команди провідних архітекторів розробили концепції просторового розвитку міста. Нині вони працюють над тим, щоб поєднати ці напрацювання в один план, а потім винесуть його на обговорення з маріупольцями.
Також розробили “План швидких дій”, або Fast Recovery Plan — це 12 напрямків та 154 проєкти відновлення, на реалізацію яких потрібні 750 млн доларів і майже 14 тисяч людей, а також 650 одиниць спеціалізованої техніки. Очікується, що після звільнення міста від загарбників на впровадження плану піде два роки.
“Розпочата робота над формуванням нової економічної візії, а також проводимо оцінку збитків та шкоди. Крім того, завдяки інвестиційній підтримці SCM Ріната Ахметова створили проєктні офіси, які збирають провідну експертизу, розробляють проєкти, шукають інвесторів і партнерів”, — уточнює співрозмовник.
Крім цього, за його словами, зараз є три платформи відродження, які відповідають за певні напрямки роботи Mariupol Reborn:
- платформа у Дніпрі — Центр налагодження зв’язків між громадами для подальшого відновлення міст. Тут розробляють практичні курси та програми обміну досвідом. Цей центр відповідає за “План швидких дій”.
- платформа стратегічного та архітектурного моделювання Mariupol Reborn у Львові. Відповідає за формування стратегій, гіпотез, планів відбудови Маріуполя із залученням архітекторів, урбаністів та експертів світового рівня.
- платформа у Варшаві — міжнародна експертно-навчальна та інвестиційна платформа. Це майданчик для пошуку партнерів і донорів для відбудови міст України, а також організації міжнародного навчання для громад.
Для проєкту відбудови розглядатимуть пропозиції маріупольців
За відбудову інфраструктури Маріуполя відповідає вищезгаданий “План швидких дій”. Цей алгоритм планують застосувати одразу після деокупації для відновлення життя у місті.
“Наприклад, серед головних викликів буде відновлення комунальних послуг. За всіма напрямками шукаємо провідний досвід міст Європи для того, щоб його використати при відбудові Маріуполя. Зокрема, досвід із переробки сміття вивчали у Польщі та Нідерландах. Досвід та експертиза з переробки відходів руйнації і знесень є актуальними для всієї України. Зруйнованим громадам треба буде вивозити, утилізувати мільйони тонн матеріалів. І цю експертизу Маріупольська міська рада вже напрацьовує”, — запевняє директор департаменту зі звʼязків із громадськістю Маріупольської міської ради Віталій Фальковський.
За його словами, проєкт відбудови міста обговорюють і з маріупольцями, яким доводиться жити в евакуації.
“Через центри підтримки “ЯМаріуполь”, які працюють по всій Україні, вдалося зберегти маріупольську громаду. Разом з ними проводимо діалогові зустрічі, воркшопи, обговорення, залучаючи їх таким чином до створення планів із відбудови міста. Наша задача — відбудувати Маріуполь так, щоб туди захотіли повернутися люди. Тому розглядаємо пропозиції і думки самих маріупольців, бо хочемо його відбудувати саме для людей”, — зауважує співрозмовник.
У чотирьох концепціях розвитку міста, які підготували чотири команди архітекторів та урбаністів, представлені різні варіанти того, яким повинно бути нове житло для маріупольців.
“Це мають бути будинки та квартали з комфортною, розумною та доступною інфраструктурою. Алгоритм розселення ще пропрацьовується. Остаточно про нього можна буде казати, коли місто буде повернуто під прапор України та буде зроблена оцінка на місці, скільки є наявного житла та який його стан”, — пояснюють у пресслужбі Маріупольської міської ради.
Для відбудови Маріуполя знадобляться мільярди доларів США
Зараз міська влада разом із міжнародними партнерами проводить оцінку збитків, яких Маріуполю завдала блокада та окупація. Також продовжують шукати міжнародних партнерів та інвесторів.
“Безперечно, РФ повинна компенсувати збитки. Наразі міжнародна спільнота розробляє механізм, як це зробити. Зокрема, є заморожені активи Росії у міжнародних банках. Також [голова Маріуполя] Вадим Бойченко разом із містами та партнерами укладає Декларацію Солідарності, де фіксується готовність співпрацювати та допомагати Маріуполю на шляху його відродження після деокупації. Маріуполю вже готові допомагати Вільнюс, Утрехт, Львів, Гданськ, Вроцлав, Будівельна компанія Південної Кореї, яка є номер один у своїй країні з будівництва, Асоціація польських міст, SCM Ріната Ахметова”, — діляться у пресслужбі міськради Маріуполя.
Також про співпрацю домовилися з низкою тимчасово окупованих та вже звільнених громад України. Уклали співпрацю й з освітніми закладами, які допоможуть Маріуполю у відбудові.
“Це ПДТУ [Приазовський державний технічний університет], Харківська школа архітектури, Львівська політехніка”, — уточнює Віталій Фальковський.
Більше про концепції відбудови Маріуполя після деокупації можна дізнатися за посиланням.
Ми створили цей матеріал як учасник Мережі “Вікно Відновлення”. Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win
Раніше ми розповідали, як відбудовували Бахмут після Другої світової війни.
139