image

Мікс світоглядів в одній сім’ї. Як поєднати віру в Ісуса і сили природи

|
29 Січня 2021

.
Мікс світоглядів в одній сім'ї
Як поєднати віру в Ісуса і сили природи
Ми побували в гостях у Андрія та Юлії Тимчаків. Чоловік вже близько 30 років покладається на дохристиянські цінності. Його жінка підтримує такі погляди, але сама більше тяжіє до класичної для наших країв віри. Як вони уживаються разом, що люблять робити на дозвіллі та як до подружжя ставляться односельці – про це та більше у репортажі Вільного радіо.
У серії матеріалів спецпроєкту "Релігія єднає" ми розповідаємо про 4 різні конфесії, їхні особливості та те, про що читачі могли не знати. Головна мета кожного тексту – розповісти про різних релігійних людей Сходу, їхні традиції та погляди. Адже всі ми живемо поряд та разом формуємо життя в цьому регіоні таким, яким воно є. І в цьому різноманітті сила.

У фінальному п'ятому тексті ми порівняємо 4 релігії, про які нам розповіли їхні представники, та разом пошукаємо між ними спільні та відмінні риси.
Цей репортаж Вільне радіо робить з власної ініціативи. Ми не хочемо нікого образити або зачепити почуття людей різних віросповідань та конфесій.
Curiosity about life in all its aspects, I think, is still the secret of great creative people.
Знайомство з родиною Тимчаків
Андрієві Тимчаку 52 роки. Він разом із дружиною Юлією та трьома дітьми мешкає в маленькому селі Званівка на Донеччині.

Андрій – син вихідців із західної України. За часів СРСР його батьків разом з іншими мешканцями Лемківщини та Бойківщини депортували на Донбас. Загалом під переселення підпали 340 родин, які були змушені почати нове життя у незнайомій місцині. Прихистком для переселенців стали Верхньокам'янка, Роздолівка та Званівка. В останньому селі збудували свій дім батько і мати Андрія.

Приїхавши на Донбас, переселенці не полишили свої традиції та культуру. Цінності предків вони зберегли та передали дітям, а ті, своєю чергою, діляться знанням з молодим поколінням. Так на сході України з'явився куточок Закарпаття. І дотепер на Різдво тут влаштовують святкові вистави, а до селян ходять вертепи з волхвами, янголом та восьмикутною зіркою.

Дружину Андрія звуть Юлія, їй 36. Жінка народилася у сусідній Никифорівці. Юлія розповідає: спочатку вона розмовляла українською, але навчання у донецькому виші змусило на деякий час забути рідну мову. Але коли вона зустріла україномовного Андрія, то перестала боятися осуду людей, які принципово уникають державної мови.
Фото: Вільне радіо
У 2008 році пара побралася, а 2 роки потому в них народився первісток. Хлопчика назвали Артуром. Згодом в Андрія і Юлії з'явилися ще двоє дітей: Захарій, якому зараз 8, та Варвара, якій виповнилося 5.
Фортеця з відчиненими дверима
Перед двоповерховим будинком сім'ї Тимчаків нас зустрічає високий паркан із масивними воротами, на яких зображене сонце.
Фото: Вільне радіо
Але враження неприступності оманливе: гостям тут завжди раді. Просто у себе вдома Андрій створив "Лемко-центр", де розповідає охочим про культуру своїх батьків. Знайти будинок званівських лемків нескладно – поряд із ним є дерев'яна дошка оголошень "Лемко-вісник".
Фото: Вільне радіо
У цьому ж центрі перед православним Різдвом проходять репетиції вистав. Підготовкою сценаріїв займається Андрій. Щороку він пише нові тексти й пісні, щоб потішити мешканців села і гостей унікальною постановкою.

"Ті вертепи, з якими ходили мої батьки, дуже набожні. Сучасним людям це не дуже цікаво, тому я вирішив прибрати цю набожність. Сюжетну лінію залишаю, але додаю туди кожного разу нових персонажів. Наприклад, козаків", – каже Андрій.

Цій традиції вже багато років, і з кожним разом до вертепників долучаються нові люди.

"Наша перемога в тому, що з вертепом ходять уже не лише діти зі Званівки. До них почали долучатися колядничата з сусідніх сіл. Вони хочуть ходити у вертепах, і щоб вертеп прийшов, наприклад, до їхнього Переїзного (село поряд, – ред.)", – говорить Андрій.
Фото: Вільне радіо
Подивитися виставу приїжджають люди звідусіль.

"Якось був у мене чоловік із Кривої Луки. Побачив репетицію вертепу і розплакався. Каже: "Я в дитинстві так само готувався до вертепів, це для мене була подія, яку я досі пам'ятаю". Доросла людина плаче, це вражає", – згадує Андрій.

Цьогоріч колядники теж ходили по домівках, але масштабного святкування не вийшло – завадив зимовий локдаун.
Не раби, а онуки Божі
Як часто буває у християнських сім'ях, батьки Андрія похрестили його ще дитиною. Але у свідомому віці його світогляд почав змінюватися. У 90-х роках чоловік поїхав до столиці, де познайомився з новою для себе літературою. Ці книжки допомогли йому, як він сам висловлюється, скласти шматочки пазла докупи.

Андрій дістає з полиці книжкової шафи кілька журналів із назвою "Сварог". Всередині – статті про язичницькі традиції, молитви та яскраві ілюстрації. Гортаючи один із журналів, наш співрозмовник розповідає про зміст, який несуть у собі малюнки на сторінках.
Фото: Вільне радіо
"Ось Свароже коло. Воно показує, як Земля обертається навколо Сонця і як дні стають коротшими або довшими. Беремо Різдво: раніше його святкували у день із найдовшою ніччю. Зараз це 21 грудня. А у найдовший день святкували Купала. Між цими датами є ще дні, коли день і ніч тривають по 12 годин. Великдень відзначали, коли день ставав довшим на хвилину – це перемога дня над ніччю, навіть назва свята на це натякає. А ще був Осінній Світовид, коли ніч стає довшою. Але його вже не відзначають – християни постаралися. Ці чотири свята утворюють рівносторонній хрест, іншого хреста бути не може", – розповідає Андрій.
Фото: Вільне радіо
За його словами, раніше люди жили у гармонії з космосом. Тому їхній календар був точнішим за юліанський, за яким тривалий час жили християни. Саме через це головні свята людей дохристиянських часів припадали точно на дні визначних астрономічних явищ, і ці дати ніколи не зсувалися.

Відклавши журнал, чоловік бере чашку домашнього трав'яного чаю. За напоєм він розмірковує: у дохристиянські часи люди були добрішими.

Фото: Вільне радіо
"Як раніше українці зверталися одне до одного? "Пан" – це польське звернення, "господін" – російське. Вони казали "добродій", "добродійка". Ця релігія зводилась до того, щоб робити добро. Чим більше добра ти зробив – тим ти безстрашніший. Коли в тебе багато добра за плечима, ти нічого не боїшся, особливо смерті. Її бояться злі люди", – пояснює голова родини Тимчаків.
Язичники жили з вірою у Христа
Юлія Тимчак підтримує погляди чоловіка. Вона називає їх вірою у сили природи.

"Наша родина просить допомоги у сонця, вітру, дощу. Бог завжди один, і вірити треба у світлі сили, а не у темні. А якого ти віросповідання – неважливо. Ми віримо, що природа – це щось добре, що оберігає нас і дає нам сили", – говорить жінка.

Але християнські свята Юлія також шанує. При цьому вона не прив'язується до конкретної течії християнства.

"Я залюбки ходжу на Великдень у грекокатолицьку церкву, на Водохреще їдемо у Святогір'я (тобто, у православну Лавру Московського патріархату, – ред.). Коли ми у Києві, я відвідую Києво-Печерську лавру, Софіївську церкву. Це святині, які для мене однаково великі", – пояснює жінка.
Фото: Вільне радіо
Андрій зазначає: сам він не став би називати свої погляди релігією в її класичному розумінні. У його картині світу дохристиянські уявлення сплітаються з православною вірою. Так, чоловік переконаний, що Ісус жив насправді та міг творити дива.

"На мій погляд, незвичайність Ісуса Христа в тому, що він міг так пояснювати простим людям речі, що вони відкривали для себе світ. В цьому й була його божественна натура. Не сумніваюся і в тому, що він міг зцілювати людей. Для такої розумної людини це неважко. Навіть зараз лікар може зробити укол і вилікувати людину. А тут були знання набагато сильніші", – говорить наш співбесідник.

Про Ісуса знали й давні українці, впевнений Андрій.
"Після смерті Ісуса залишилися його учні – апостоли. Вони розійшлися світом, щоб передавати людям мудрість свого вчителя. Один із них – Андрій Первозванний – прийшов на українську землю і розповів язичницьким жерцям про вчення Христове. Вони його вислухали, прийняли це вчення й поставили 2 тисячі років тому хрест. Андрій пішов далі, а люди продовжили жити з цими знаннями, бо вбачали у них прогрес. І Україна цілу тисячу років була щасливою країною, тому що жила за заповідями Ісуса Христа", – впевнений чоловік.

Фото: Вільне радіо
Коли ж на українські землі прийшло християнство візантійського зразка, люди його не прийняли, бо це вірування сильно відрізнялося від канонів, за якими вони жили. Непокірних убили, а іншим довелось підкоритися. Їхніми нащадками і є сучасні українці, розповідає версію історії, яку вважає правдивою, Андрій.

"Найголовніша відмінність тієї релігії від християнства в тому, що тут раби Божі, а там – онуки Божі. Це була геть інша релігія, де людина була гідною. Не треба було 40 разів читати молитви, стояти на колінах, підставляти щоку, коли тебе б'ють", – говорить чоловік.
Ісус, волхви і фараони – наші земляки
Андрій переконаний: Україна існувала ще за часів сина Божого.

— Волхви, які прийшли до немовляти Ісуса, були українцями. Єрусалим раніше називався Русасалим, а ще раніше – Русасалель, що дослівно означає "русів постій". Він був збудований нашими з вами предками.

Тобто ви вважаєте, що Україна існувала ще до Київської Русі?

— Україна була і 5 тисяч років назад – це точно. Українці були фараонами в Єгипті. Їх було 4 покоління, а прізвище їх було Шишаки.


Фото: Вільне радіо
Більш того, сам Ісус, на думку Андрія, теж можливо був українцем.

"Ісус Христос тільки про одну націю сказав чітко: "Я не єврей". Але він жив на території сучасного Ізраїля, тому всі впевнені в тому, що він єврей. Насправді ж він міг бути ким завгодно", – міркує Тимчак-старший.

Навіть священну мову санскрит створили предки сучасних українців, переконує чоловік.

— Мова, якою ми з вами розмовляємо – це пракрит. А ще є санскрит – мова спілкування з Богом. Ось, приміром, фраза: "Двішаті трідаша чатварі". Це перекладається як двісті тридцять чотири. Звучить дуже схоже, бо коренева система така ж.

Це можна пояснити тим, що раніше існувала праіндоєвропейська мова, від якої пішли багато інших мов…

— Як ви легенько відкинули Україну. Це українська мова. І раніше в Україні був цілий клас людей, яким можна було розмовляти лише на санскриті.
Чарівні руни, з якими не можна жартувати
Кілька років тому подружжя Тимчаків заснувало громадську організацію "Чарівні руни". У ці слова Андрій з Юлією вклали сакральний сенс, адже руни для них багато значать.

"Руни – це літери, які мають певні властивості. Я ще не пізнав їхню силу до кінця, але можу сказати, що це не жарти. Ми обрали для нашої організації таку назву, бо хотіли, щоби більше людей чули про руни та цікавилися ними", – каже чоловік.
Андрій вказує на банер своєї громадської організації. На емблемі – руна у формі ромба. За словами чоловіка, ця прадавня літера символізує спадщину. Він вірить, що цей знак оберігає їхню родину і дарує успіх організації, якою вони керують. У Юлії навіть є кулон-оберіг із цим символом.

Втім, жінка наголошує: їхня ГО не має відношення до релігії.

"Ми опікуємося культурою, освітою, історією. Зараз порушуємо питання прав людини, гендерної рівності, навіть комунальної сфери", – перелічує Юлія.

Фото: Вільне радіо
Зі слів Андрія, давньогрецький міф про золоте руно слід трактувати інакше. Всі звикли, що руно – це шкура барана, але у чоловіка на це свій погляд.

"Всі знають історію про пошуки золотого руна. Ви дійсно вірите, що вони їхали за золотою шкурою? Скільки там того золота, кілограмів 50? Ніхто б за цим не поїхав, їхали за золотими рунами, а руни – це знання", – розповідає Андрій Тимчак.

І з цим знанням нині борються, запевняє чоловік. На його думку, руни можуть допомогти людині з іншого боку поглянути на звичні речі, а тим, хто тримає владу, це невигідно.

"Людей треба тримати, як нас зараз тримають: зарплата 200 доларів, ціни високі. Трохи краще стало жити – треба тарифи на газ підвищити, щоб люди трішки опустилися. А то коли людина розвивається, їй більш за всіх треба", – говорить Андрій.
Фото: Вільне радіо
Він додає, що у сучасному світі немає місця для магії. А руни – це своєрідний інструмент, який єднає людину з надприродними матеріями.

"Руна несе в собі магію. Коли я дивлюся "Гаррі Поттера", я бачу, що це щось пов'язане з рунами. І там, і там є елемент магії", – каже чоловік.
Звертатися до Бога можна по-різному

Фото: Вільне радіо
Церков для язичників не будують і свічок давнім Богам не ставлять. Але Андрієві це й не потрібно – він не вірить, що молитви можуть чимось допомогти. Потрібну енергію старообрядці звикли черпати біля великих дубів.

Чоловік знов бере журнал і показує зображення священного дерева.
Юлія, яка сидить поруч, втручається у монолог:

"Я вірю в диво, в силу молитви. Напам'ять я знаю лише "Отче наш", але часто молюся своїми словами, які йдуть від серця. Також я люблю запалювати свічки. У нашому грекокатолицькому храмі не запалюють, і мені цього не вистачає. Тому я ставлю свічки у православній церкві", – говорить жінка.
Фото: Вільне радіо
Андрій, слухаючи її, похитує головою: для нього молитва – не більше, ніж слова.

Та навіть попри різні погляди на релігійні ритуали, пара має спільне "місце сили". Це Кам'яна Могила – старовинна пам'ятка природи неподалік Мелітополя. Вона являє собою нашарування піщаника з тріщинами й розломами. Батько сімейства Тимчаків переконаний: ці плити тріснули не самі по собі.
— Мене понад усе здивував цей розріз. Таке враження, що це з космосу стріляли і прорізали це каміння. Якби це було щось природне, то один пласт би тріснув, а інші б залишилися, а цей розріз іде через усі каміння.

Може, це був землетрус або тектонічні зсуви?

— Ні. Коли ти дивишся, то розумієш, що ніякий це не землетрус.


Фото: find-way.com.ua
За словами чоловіка, саме у Кам'яній Могилі слід шукати історію України. У гротах всередині дослідники знайшли безліч петрогліфів – малюнків і символів, які залишали прадавні люди. Слідів поселень поблизу цих плит немає, тож вчені дійшли висновку, що Кам'яну Могилу використовували як язичницьке святилище.

"Там є жертовник, і я бачив фотографію, зроблену на фотоапарат високої чутливості. На ній видно, як з цього жертовника відходить стовп світла", – розповідає Андрій.

Слово "жертва" зазвичай викликає у людей неприємні асоціації: жорстокість, кров, убивство. Але Тимчак-старший пояснює: у людей дохристиянської віри підношення були зовсім іншими. Вони клали на алтар перші фрукти з дерев або першу випечену хлібину.

"Зараз, коли я приїжджаю на Кам'яну Могилу, то бачу, що люди кладуть на цей жертовник гроші. Усі хочуть, щоб у них було більше грошей. Отакий рівень сучасної розвиненості людей. Я б узяв віник – бо рукою не можна торкатися – і вимів би все, щоб було чисто. Грошей там ніколи не було, бо це зло", – говорить чоловік.
Традицій кидати не можна
Кам'яну Могилу Андрій з Юлією про себе називають "Місцем бажань". Туди вони їздять двічі на рік і залишаються ночувати наодинці з природою.

Серед інших традицій родини званівських лемків – відзначати свято Івана Купала. Це, як і поїздки на Кам'яну Могилу, дарує їм єднання з силами природи. Субітку – так називається купальське багаття – привезли із Закарпаття. Щороку на місцевому пагорбі Тимчаки розпалюють вогнище у кілька десятків метрів заввишки. На свято приходять багато молодих званівців. Для них влаштовують конкурси, пісенні фестивалі та інші розваги.

"Це один з рідких випадків, коли можна долучити молодь до чогось далекого і автентичного. Просто розповідати їм про свята і традиції – це нецікаво. А такий інтерактив допомагає передати традицію наступному поколінню", – розповідає Юлія.
Фото: bahmut-rayon.gov.ua
Цього року через певні обставини подружжя планує перенести купальські веселощі у Соледар. Зовсім не проводити свято не можуть – це було б зрадою сімейних традицій.

"Якщо кинути – то ти програв. Ми все життя цим займаємося, а якщо кинемо, це означатиме, що ми здалися", – пояснює батько сімейства.
Християнські свята у родині також шанують. На Великдень розфарбовують писанки, і у кожному малюнку зашифровують таємне значення.

Андрій кладе на стіл невелику круглу коробку. Звідти він обережно дістає з десяток писанок. На кожній – унікальний малюнок. Ці писанки Тимчакам подарувала їхня подруга зі Львівщини, мисткиня Марія Янко.

Фото: Вільне радіо
"Коли ви берете в руки писанку, то ви її одразу розшифровуєте. Ось на цій я бачу полюси. З двох боків їх з'єднують узори. Ось тут бачимо квітку з 8 пелюстками. У нас в Україні святою вважається саме восьмикутна зірка Алатир. Також це символізує 8 напрямків. А ще це схоже на сонце з променями. Тобто, якщо ти даруєш комусь таку писанку, вона зігріває і показує, що в тебе у хаті сонце", – розтлумачує Андрій Тимчак.
Фото: Вільне радіо
Пастух, козак і янгол
Попри те, що Андрій із Юлією мають дещо різні погляди на світ, живуть вони у гармонії. Кажуть: головних у родині немає, всі на рівних.

"У нас рівноправ'я, інколи це залежить від ситуації. Але, звичайно, Андрійко в нас головний", – жартівливо каже Юлія і цілує чоловіка.

Раніше їхня родина жила за класичними принципами: чоловік більше працює, а жінка порається по дому. Зараз же дітей доглядає той, у кого є більше вільного часу.
Фото: Вільне радіо
За шафою, де до нашого приїзду покоїлися язичницькі журнали та писанки, є затишний куточок із канапою. Там зачаїлись Артур, Захарій та Варвара. Поки батьки зайняті, вони тихенько грають зі смартфонами. Аби поспілкуватися, доводиться відволікти малечу від розваг.

Ваш тато щось розповідав вам про свої погляди?

Варвара: Так, ми навіть мультики дивилися про різдвяну зірку.

Це трішки інше. Ваш тато розповів нам про руни. Ви знаєте якісь руни?

Артур: Ні, не знаємо. Це не наша спеціальність.

Яка ж тоді ваша спеціальність?

Артур: Гаджети.

А з вертепом ви ходите?

Діти: Ходимо.

А які у вас там ролі?

Захарій: Я пастух.

Артур: Я козак.

Варвара: А я – янгол.


З розмови ми розуміємо, що діти Тимчаків більше знають про релігію, яку сповідує мама, ніж про татів світогляд. Андрій це пояснює так:

"Ми живемо в соціумі. Таких, як ми, дуже мало. Тому я майже не розповідаю дітям про своє світобачення, щоб вони не страждали у дитинстві, не потрапили під ці жорна осуду. Але я їх не обмежую: вони, наприклад, можуть піти до церкви", – каже чоловік.
Юлія з Андрієм та їхні діти Варвара і Артур. Захарій фотографуватися не став - побіг кататися на санчатах. Фото: Вільне радіо
Діти Андрія і Юлії похрещені у церкві, але імена для них обирали не з християнських міркувань. Так, старшого назвали Артуром, бо Андрій вичитав, що поєднання літер "АР" або "РА" – це корінь, пов'язаний з усім українським. Ці ж літери містяться і в іменах Варвари та Захарія.
Чужі у рідному селі
Юлія зізнається: через те, що її родина має нестандартні погляди, їм нерідко доводиться стикатися з осудом односельців.

"Раніше ми відвідували наш грекокатолицький храм. Батьки Андрія його будували, а сам він робив там туалет. Але з часом добрі справи забулися, а згадується тільки те, що Андрій язичник. Ось вам анафема, не підходьте, ваші паски святити не будемо – от і все милосердя", – сміється Юлія.
Фото: Вільне радіо
Багато колишніх товаришів відвернулися від Тимчаків, а деякі селяни хоч і підтримують, але таємно – щоб ніхто не знав.

Розмову дружини перериває Андрій.

"Розкажу вам одну річ... Раніше ми з вертепом спершу йшли до сусіда. І тут раз! – минулого року нас вже не приймають. Я питаю: "Що сталося?" Відповідають: "Ви ж у церкві не були, Божого благословення не несете". Вже потім я дізнався, що священник на службі сказав вертепи з "Лемко-центру" не приймати", – розповідає Андрій.

"Бо так йому сказав голова сільради", – додає Юлія. І резюмує: немає поганих людей, а є лиш ті, з ким їм не по дорозі.

Загалом, подружжя переконане, що політика з вірою тісно пов'язані. Якби релігія не була потрібна політикам, її б не було, каже Андрій.
Фото: Вільне радіо
"Змінити погляди людей дуже просто. Спочатку по телевізору роблять якусь передачу, де з екрана щось розповідає вчений. Потім робиться якесь кіно, де популярні артисти, які є взірцем для людей, розкажуть, як правильно, а як неправильно. А потім голова адміністрації області, району, президент показують своїм прикладом, як слід робити. І ось вже кілька років ми святкуємо Різдво 25 грудня. І ніхто навіть не шелесне", – дивується чоловік.

Віра, на його думку, це засіб маніпуляції людьми. Тому він і живе своїми принципами, не оглядаючись на суспільство.

"Треба просто бути щирим і робити добрі справи. Щойно ти зробив добру справу, тобі одразу стає легше. Релігія для цього не потрібна", – підсумовує Андрій Тимчак.
Фото: Вільне радіо
333
Поділитись публікацією
Читайте нас в Telegram DONрегіон
Підписуйтесь на наш Instagram Вільне радіо

Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.


Спонсор