“Жору збирали у відро по деревах”, — згадує про одного зі своїх знайомих з дитинства 84-річний Владислав Шумлянський, розповідаючи про наслідки гри з мінами в часи його дитинства після Другої світової війни. На Донеччині тоді, як і зараз, підлітки бавилися з вибухівкою та підривалися на мінах. Деякі з дітей гинули. Ми розпитали детальніше про післявоєнний досвід, який ще тільки очікується для нашого регіону.
84-річний мешканець Київщини Владислав Шумлянський, який з осені 1943 року жив на звільненій від нацистів Донеччині, розповідає Вільному радіо таку трагічну історію.
“Це був вже 1951-й рік, я тоді жив та вчився у 6 класі у Красному Лимані. І багато хлопців зі школи мого віку їздили на поїзді (чіплялися на товарняки) до Сіверського Дінця та йшли у ліс. У лісі у 30-50 метрах вздовж ріки були окопи, вони вже обсипалися. Ми там копали та витягали, що попадеться. Більшість хлопців шукали ПТРівські протитанкові патрони калібром, мабуть, 12,8 мм, щоб дістати звідти піроксилін”, — згадує дитинство чоловік.
Піроксилін діти використовували для забав.
“Хуліганство таке дрібне: піроксилін — це дрібний сріблястий порошок. Коли кінчик кулі відпиляєш, його витряхували з куль, загортали у фольгу від цукерок. Кладеш його на щось тверде та б’єш по ньому молотком. І від удару він вибухав. Для цього його й клали в кулю: коли куля ударяється об броню, вона вибухає, розм’якшує броню, і металеве 4-гранне жало пробивало броню”, — описує небезпечні ігри з дитинства Владислав Шумлянський.
Вибухи були досить сильні, декому з дітей діставалось, каже він.
“Там по Сіверському Дінцю проходила серйозна лінія німецької оборони, було багато німецьких окопів, траншей, бліндажів тощо. І там була німецька зброя (автомати “Шмайсери”), міни, снаряди, протитанкові патрони. Там багато хлопців “паслися” — знаходили небезпечні бритви, заскорузлі польові сумки, пластмасові авторучки. У нас тоді не було ані авторучок, ані пластмаси у широкому доступі. Один раз хтось знайшов німецький залізний хрест — орден”, — згадує чоловік.
А старші хлопці збирали більш небезпечну вибухівку — нерозірвані міни та снаряди, в яких просто у лісі відкручували голівку.
“Це робили, аби глушити рибу. Серед нас був старший хлопець Жора, який знав усі місця. Серед них були такі, які поржавіли та важко відкручувалися. Ми вже почули, що гудить потяг на Лиман, і треба бігти. А у нього на снаряді не відкручується голівка, і Жора лишився. Взяв якусь хвостату міну від міномета та стукнув по голівці”, — каже чоловік.
Роздався вибух. Діти були вже далеко від цього місця.
“Вирішили, що йому кінець. Приїхали до дому, наступного дня пішли до школи. Кажуть, “Де Жора?” А Жори нема, усі боялися сказати. Бо нам не дозволяли ходити збирати зброю. Але призналися, що так і так, Жора, мабуть, підірвався”, — продовжує співрозмовник.
Усі разом з міліцією поїхали на місце, де діти були напередодні.
“Знайшли там на деревах кишки порозвішані — мало що від нього залишилося. Нам кажуть “Збирайте, діти. Щоб знали, що таке не можна робити”. Дали нам цебра, ми палки взяли й ходили знімали кишки з дерев, шукали усюди. Набрали відро того Жори та повезли назад”, — ділиться моторошними спогадами чоловік.
Потім був похорон.
“Вся школа йшла, усі надягнули піонерські галстуки, несли портрет, музика. Щоб усі бачили, що сталося. І після того ми вже туди не їздили та нічого не збирали — ясна річ, подіяло та висновки зробили всі. Казали один одному “Я більше не піду”. І вже нічого такого не ставало”, — каже Владислав Шумлянський.
Такі випадки були непоодинокими, коли діти та підлітки підривалися на вибухівці після Другої світової.
“Мені 84 роки, і знову війна. Я і дитина війни, і дід війни”, — з гіркотою резюмує він.
Трагічні випадки через вибухівку час від часу стаються на Донеччині й зараз. У Яровій на Лиманщині 9-річний хлопчик нещодавно дістав поранення, граючи з боєприпасом. Небезпечний предмет він знайшов разом з друзями, хотів підпалити, але не встиг відбігти. Дитина вижила, її лікували у лікарні в Краматорську.
Дружина Владислава Шумлянського Ольга Івантишина народилася у післявоєнному 1947-му у Києві. Проте змалечку їй втлумачували, що не можна нічого підбирати з землі.
“Я була маленька, але пам’ятаю, як мама мені одразу як я тільки усвідомила себе, казала: “Нічого не можна піднімати! Що б ти де не знайшла — ляльку, цукерку — не чіпай, не підходь. Це дітям більше треба говорити!”, — каже жінка.
Жінка вважає, що діти роблять таке з цікавості. На її думку, треба навчати дітей наслідків мінної небезпеки через малюнки.
“Інструкції “Скажіть дорослому, якщо побачите небезпечний предмет” до них не доходять. Треба, щоб вони побачили на малюнку: якщо дитина підійшла та взяла незнайомий предмет, у неї відірвало руку. Щоб вони боялися того, і ще повторювати, щоб нічого не піднімали”, — міркує Ольга Іванишина.
Вона пам’ятає багато радянських фільмів про це у 1950-70-роках про такі трагедії у сюжеті. Та вважає, що відтепер кожна українська дитина мусить знати про мінну небезпеку.
До відкритого нападу Росії на Україну 24 лютого в Україні забрудненими вибухівкою були здебільшого Донеччина та Луганщина. Експерти з розмінування називали український схід однією з найбільш забруднених мінами у світі. Тепер же таких територій значно більше в усіх регіонах.
Від початку повномасштабної війни Росії від обстрілів окупантів постраждали щонайменше 1 275 дітей. І це не остаточні дані: у місцях активних боїв, на тимчасово окупованих та нещодавно звільнених територіях точну кількість жертв підрахувати поки неможливо.
Читайте також: