Якою боротьбу за Бахмутський напрямок бачить командирка мінометного розрахунку звідси Ярослава з позивним “Віза” (інтерв’ю)

З травня 2022 року  Ярослава “Віза” з 112 бригади служить на Сході України. Вона допомагає боротись за Бахмутський напрямок. Ми розпитали військову про її історію на цій війні та те, що вона бачить в боях під Бахмутом, поставили зокрема і банальні та смішні питання від цивільних.

 

Ярослава “Віза” народилась та виросла в Києві. Пробувала себе у різних роботах — від керівництва візового центру до проєктного менеджменту. Для неї війна почалася у 2014 році. Тоді жінка замислилась, що хоче пройти спеціальну підготовку. Так приєдналась до організації “Український легіон”. У 2022-му знання знадобились за профілем — вона пішла служити. Вранці 25 лютого вона прийшла до свого місцевого військкомату, щоб стати на захист Києва.

25  лютого 2022 вона вже стояла біля військкомату у Києві

Яким був ваш військовий шлях та як давно стоїте на Бахмутському напрямку?  

Можливо, з мого боку буде виглядати наївним, але чомусь, коли я приходила до військкомату, я для себе розуміла, що потрібно відбити Київ, Київщину, і ми повинні це зробити.

Тому що, скажімо так, всі хочуть перемоги, але чиїми руками робиться перемога, не зрозуміло. І, власне, твої руки також потрібні для цієї перемоги.

Це такі мої думки з приводу себе. Після того, як ворога вигнали з Київщини, я чомусь наївно думала, що все, нас відпустять, тому що ми ж ніби як не кадрові військові. Проте сказали: “Ні, ви вже мобілізовані. Тому, дорогенькі, давайте будемо працювати далі, тому що ворог у нас ще знаходиться на частині України”.

В травні 2022 року було зібрано першу зведену роту цього батальйону, туди брали лише добровольців, хто хоче поїхати захищати Україну на Донбасі.

Я вирішила, що сидіти вже на той час в спокійному Києві, просто чекати з моря погоди та вникати в цю армійщину, яку я дуже не люблю, мені не хотілося. Тому я прийняла рішення поїхати на Донбас.

На Донбасі ми були з кінця травня. Спочатку ми поїхали на Луганщину, тоді ще Луганщина була на той час під контролем України, потім вже були на Лиманському напрямку, під Кременою. Після цього була ротація і, власне, повернули батальйон до Києва.

На другу ротацію на Схід Ярослава вже їхала підготовленим командиром мінометного розрахунку 

 

Чим відрізняються бої на Бахмутському напрямку від інших боїв, якщо відрізняються? 

Сказати, чим відрізняють бої саме на Бахмутському напрямку, я не можу. Тому що сказати, що на якихось інших напрямках менш потужно давлять, — досить важко.

Наприклад, той же саме Авдіївський напрямок, чи ті самі Серебрянські ліси, де до цього був наш батальйон. Скажімо так, якщо ворог тисне, то він тисне досить потужно.

Мені здається, що зараз критично скрізь важко. Сказати, що цей напрямок важчий, мені здається, буде не зовсім правильно. 

Чому вирішили змінити спеціальність та піти працювати в артилерію? 

Насправді зміна спеціальності, тобто безпосередньо стати артилеристом, вона, скажімо так, була досить неочікуваною. Була стрілком. Моя рота мала втрати. Були поранені,  які не могли повернутися найближчим часом.

І, власне, було певне реформатування батальйону, і нашу роту розформували.  

Після цього людей, скажімо так, передавали до інших рот, і я потрапила ось таким чином до артилерії. Хоча до цього був період, коли з грудня місяця минулого року, і по червень цього року, я знаходилась в стройовій частині. Тобто це безпосередньо робота з документацією.

Ну, мене свого роду як би пожаліли, тому що жінка, і відправили на таку більш паперову роботу. Проте я для себе зрозуміла, що мені простіше, якось легше, і, можливо, ближче по духу саме якісь такі бойові умови. 

Мені це подобається більше, мені це більш притаманно по моєму темпераменту і характеру, ніж бути в стройовій. Я розумію, що цю роботу також потрібно робити, це документальна робота, вона дуже важлива, але чомусь для мене артилерія ближче.Тому у  Києві навчалася вже новій спеціальності.

Яка роль артилерії на Бахмутському напрямку

Розкажіть про роль артилерії на Бахмутському напрямку зараз: наскільки вона вагома, на вашу думку? Та яке озброєння тут найчастіше використовують на полі бою загалом? 

Роль артилерії переоцінити не можна, тому що без артилерії війну виграти не можна взагалі. Звичайно, дуже важлива роль – це роль авіації, якої у нас не вистачає, на жаль.

Безпосередньо наша робота як артилеристів – це прикриття піхоти та відбиття штурмів, також піхотинських. Є різна зброя, різні засоби ураження, але саме наша безпосередня задача в цьому.

Хотілося б, звичайно, щоб артилерії було більше. Казати безпосередньо, яка там техніка, що я думаю, це трошки недоречно.

Техніки багато, але чи її достатньо, тут можна сперечатись. Я б сказала, що потрібно значно більше для того, щоб отримувати вагоміший результат. Я вважаю, потрібно, звичайно, більше. Більше боєприпасів, безпосередньо самої техніки, тому що у ворога її, на мою думку, значно більше. 

Я думаю, що можу сказати про те, яку зброю використовують росіяни. Тобто я не розкриваю якусь таємницю, але скажу, що насправді є. Використовується авіація, використовуються керовані авіабомби, працюють з мінометів різних калібрів, зі ствольної артилерії, також вертольоти часто пролітають, танки працюють дуже добре, дуже потужно. І останнім часом найбільше завдають збитків нашій стороні – це дрони Камікадзе. Їх просто неймовірно велика кількість, вони направляють їх в бліндажі, вони направляють їх на піхоту, дуже часто роблять скиди з дронів. Тобто зброї настільки величезна кількість, що вони не шкодують і витримують.

Я бачу і розумію, вони будуть крити чим завгодно, і боєприпасів вони шкодувати точно не будуть.

Тому я думаю, що на фоні всього цього звичайна допомога заходу нам необхідна, тому що, на жаль, своїх потужностей в нас на 10-му році війни поки що недостатньо.

Ландшафт околиць Бахмута впливає на бої та можливість закріпитись

Що для вас створює найбільші проблеми як для артилеристки?

Якщо говорити, які безпосередньо в мене виникають найчастіше проблеми (як в артилеристки), ну, напевно, це недостатня кількість потрібних боєприпасів. Вони різнобійні і не завжди є достатня кількість складових для правильного, нормального ураження.

Ну, це, напевно, найбільше. Думаю, це не тільки в мене, а можна запитати в будь-якого артилериста, і, думаю, що відповідь буде приблизно та сама.

Чи є на Бахмутському напрямку особливості ландшафту або щось інше, що впливає на стиль ведення бою? 

Якщо говорити про особливості ландшафту, то, звичайно, якщо порівнювати з Київщиною, яка для мене більш притаманна, то, звичайно, на Київщині простіше.

Тут, не те що навіть ландшафт, тут дуже важко рити окопи. Земля досить важка, тобто її потрібно бити киркою, особливо зараз, в зимовий період. Вирити якийсь шанець — це реально складає проблему.

І величезна проблема з тим, що коли погані погодні умови, йде дощ, земля цю воду не вбирає. Тут специфічний чорнозем, і виникає болото. Дуже важко для проходу самої техніки. Не зручно, тому що, скажімо так, якщо брати там, на Київщині, можливо, таких проблем не було. Але я сподіваюся, що до Київщини все-таки ця війна не дійде. Якось так.

На Бахмутському напрямку замінований кожен метр, — артилеристка

Що можете сказати про стан тих територій, де доводиться воювати? Чи є там ще ознаки міст/сіл? Можливо якісь залишки впізнавані? 

Можливо, якісь, звичайно, залишки можна впізнати, але дуже важко щось розпізнати, коли фактично з посадок нічого не залишається. Це йдуть одні штурпаки, з хат залишаються лише фундаменти. Можливо десь одна стіна будинку. Все завалене, все зруйноване.

Величезна кількість вирв від прильотів, від авіабомб, від керованих ракет, від танків, які просто можуть знести будинок за один-два постріли, розкласти будинок. Тому насправді там, де йшли активні бойові дії, впізнати щось дуже важко.

З приводу стану тих територій, на яких велись бойові дії, я можу сказати, що коли раніше чула від високопосадовців і зарубіжних партнерів, що це все буде підриватися, всі ці замінування, дивилася з досить таким сарказмом.

Чому? Тому що заміновано фактично все. Така кількість боєприпасів, така кількість вирв, що мені здається, це замінування вже непридатне для проживання найближчих років 10 так точно.

Мені сумно це визнавати, але на мою думку це так. Я знаю, що після Першої світової у Франції є така територія, яка називається Червона зона.Тобто це територія, яка взагалі вважається непридатна. 

Чула, що досі ще замінована, її не розмінували. На секундочку, Франція – це велика розвинена країна, і з часу Першої світової війни минуло дуже багато часу.

Проте ця територія залишається непридатною для проживання. Я, звичайно, можу помилятися, тому що я не була присутня на Першій світовій війні, але мені здається, що зараз ворогом використовується величезна кількість боєприпасів, снарядів. І мені здається, що їх явно не менше, ніж було в часи Першої світової.  

Тому що заміновано кожен метр.

Артилеристи мають змогу виїздити з позицій у більш облаштовані умови, щоб перевести дух 

Як далеко від вас найближча цивілізація? Щоб прийняти душ/випрати речі? Як часто вдається вибратись туди?

Наскільки близько цивілізація? (посміхається) Це, до речі, запитання. Після нормального цивільного життя дуже важко звикнути до таких умов.

Але в мене є час, людина звикає до всього. Тому на цю мить цивілізація для мене — це те, що я раніше могла вважати “як в такому люди взагалі можуть жити”.

Але, наприклад, зараз це будинок, в якому не тече дах, є стіни, його можна зігріти і ще якимось чином провести воду (навіть на вулиці) — для мене це вже цивілізація.

Якщо говорити безпосередньо про те, щоб прийняти душ, випрати речі, то, на відміну від піхоти, артилеристам простіше.

Тому що, якщо раніше душ можна було прийняти десь раз на тиждень, і то якщо пощастить, решта — це йдуть вологі серветки, то принаймні, в нашому підрозділі трішки інший графік роботи. Тобто ми працюємо на позиціях певну кількість днів, потім повертаємось і ми знаходимося в відносній цивілізації.

І тут, власне, вже є можливість і душ прийняти, і спати в нормальному ліжку, і, скажімо так, вже почувати себе людиною.

Це дійсно дуже потрібно, дуже вагомо. Тому що, якщо дуже довго тривалий час жити в таких нелюдських умовах, коли це йдуть позиції, окопи, і потім ти повертаєшся в таку ж якусь землянку, то це насправді дуже складно психологічно і дуже важко 

Які труднощі виникають особисто у вас в армії?

Особисто в мене виникають труднощі в тому, що я в цивільному житті займала посади, де людина приймає рішення.

І тобто всі рішення залишили виключно від мене. А в армії тут все зовсім не так. Скажімо так, за тебе приймають рішення, і твоя думка абсолютно нікого не цікавить. Подобається тобі це чи не подобається, є наказ, який потрібно виконувати. І коли ти навіть не згоден з цим наказом, ти не можеш його не виконати, тому що це буде невиконання наказу.

З приводу того, що потребують жінки, мені сказати важко, тому що я іноді знаходжусь на бойових. Таких жінок, які постійно тільки на бойовому завданні  насправді не так вже й багато. Серед потреб скоріше можуть бути якісь ліки індивідуальні.

Піхотинців жінок не багато. Я, наприклад, чую  в рацію, коли виходжу на бойові, лише мій жіночий голос і ще двох жінок. Одна медик і одна також виконує завдання на передку. Це безпосередньо по нашому батальйону.

Як налаштовуєтесь, коли йдете на завдання? 

Певно потрібно, що стан був якийсь адекватний і більш-менш позитивний, тому що в якомусь депресивному стані нічого хорошого з цього не вийде.

Ти розумієш, усвідомлюєш, що втрати, поранення, також загиблі, — їх дуже багато. І ти розумієш, що спілкуєшся з людиною, завтра цієї людини вже немає. Або там за кілька хвилин ти можеш навіть це все чути по рації. Це дуже важко, тому в якийсь момент йде перебудова, і ти сприймаєш це як роботу. У мене налаштування спокійне. Я не хочу, щоб це звучало якимось пафосом, але коли виходиш на завдання, ти, в принципі, абсолютно морально готовий, що ти просто можеш звідти не повернутися, або можеш отримати якісь ураження. Можеш підірватися на міні, коли будеш їхати автівкою, може прилетіти по  тобі від ворога, тому що обстрілюють там нещадно і так плотненько.

Але це… скажемо так, це вже прийшло з часом. Сказати, що я не боюся —  не можна. Тому що коли дійсно дуже щільні обстріли, ну, дійсно, це стає страшно. Не боятись не може ніхто. Я думаю, немає такої людини, яка скаже: “Я не боюсь зовсім”. Але ти до цього морально готовий, що з тобою може ось так трапитися.

Втома від війни  — питання від цивільних військовій

Як війна вплинула на ваше життя? Чи є у вас втома від війни?

Це саме кумедне запитання, як війна вплинула на моє життя. Вона вплинула! Тобто моє життя змінилося радикально, змінилося все.

Тої людини, яка була до війни, в принципі, можна сказати, що не залишилось фактично. Можливо, якісь моральні принципи залишилися, але відношення, цінності, все дуже сильно змінилося.

І, чесно кажучи, я розумію, що маючи такий багаж досвіду і вражень в цивільному житті, дай Бог і туди повернемося, буде жити важко. І навіть займати такі посади, як раніше, можливо, буде складно, тому що робота у мене раніше була пов’язана з людьми. Це коли потрібно вислухати, зрозуміти проблему клієнта, допомогти … Зараз дуже багато з’явилося таких рис характеру, чи навіть не рис характеру, таких, можливо, реакцій, як агресія, злість, відсутність тієї кількості терплячості, яка повинна бути. І це реально може бути величезною проблемою для проживання, повернення в цивільне життя повноцінно. Тому війна особисто для мене змінила дуже багато чого.

Вона просто змінила все. Ну… Ну є, як є. Інших варіантів, в принципі, немає.

Чи є в мене втоми від війни? Це фраза така, яку дуже часто говорять цивільні, які до війни взагалі відношення ніякого не мають. Вона, чесно кажучи, мене дуже сильно тригерить. Сказати, що стомилася від війни, я не можу.

Тобто воювати потрібно. Насамперед маю варіант, якщо ми хочемо далі жити в Україні, з тим, що в нас навіть зараз є, то нам не можна здаватися. Хочемо цього чи ні.

Якщо ми складемо зброю, нас просто захоплять і примусять жити так, як хочуть вони. Я так жити не хочу. Тому сказати, що втомилася від війни, я не можу. Я втомилася, напевно, від армійщини. Чому я це так говорю? Тому що дуже часто командири, особливо в високих кабінетах, плутають війну та армію. Я думаю,  війна — це одне, а армія — це зовсім інше.

Деякі люди часто сперечаються зі мною. Я кажу, я не просто так в армії. Я воюю.   

Яке бажання у вас на 2024 рік? 

Знаєте, якщо раніше загадували якісь матеріальні речі, зараз матеріальні речі втратили свою значення і цінність. Ні, не те що вони абсолютно байдужі, так сказати не можна, але акцент дуже сильно змістився.

Зараз я хочу, щоб війна в Україні закінчилася перемогою. Можливо, це диво, але мені хочеться саме цього.

Це інтерв’ю було записано у грудні 2023 року, зараз Ярослава лікується в госпіталі.