У 1990-му у ще радянському Донецьку відкрилася перша у зросійщеному місті українська школа. Там навчали користуватись знаннями, а не зубрити, та виховували активних громадян-українців. Хлопці та дівчата займалися окремо, але усі навчались прийомів самооборони, музики й співів. І це лише деякі новації засновника та директора школи Леоніда Громового. Про атмосферу, устрій у школі та особистість її натхненника згадаймо у День української писемності та мови.
У 1991 році в Донецьку зробили ось це фото. На ньому набір першої україномовної школи міста — школи №65.
“Особливим було те, що дітки, моя донька на перше вересня пішла у вишиванці. Це взагалі для того часу було щось унікальне! В класах висіли портрети Шевченка, Франка, Лесі Українки, у вишитих рушниках”, — згадує мама учениці одного з перших наборів
Світлана Єременко.
В їхніх випускних альбомах потім будуть фото учнів у вишиванках і зі старших класів, а ще записані ручкою від руки вірші українських класиків, світлини шкільного українського гуртка та кутка традиційної світлиці просто у класі.
Покійний перший директор школи Леонід Громовий в інтерв’ю газеті День казав:
“Ми були першою на території СРСР школою, яка на конкурсній основі відбирала викладацький склад, а також провадила конкурсний відбір дітей. Кількість бажаючих потрапити до лав учнів нашої школи була величезною. <…> Тоді можна було повністю українізувати систему освіти на Донбасі. Де б я не виступав, була загальна підтримка й розуміння того, що освіта має бути українською, що Україна — це незалежна держава. Можна було другим декретом, після прийняття Акту про незалежність України, випускати наказ про загальну українізацію освіти. І вона була би безболісною”.
Громадський діяч з Донецька Станіслав Федорчук, син одного з викладачів, який товаришував з Громовим та багатьма учнями школи, згадує:
“Понад 90% випускників одразу вступали до вищих навчальних закладів. Часто ці люди вчилися і поза межами України. Тому що рівень гуманітарної освіти у цій школі був настільки високим, що діти не просто знали предмети чи іноземні мови, вони могли з ними працювати”.
За даними Станіслава Федорчука, місцева влада Донецька у 1990-му році спочатку не вірила, що українська школа там буде. А потім вже заважала її відкриттю.
“Коли місцева влада побачила, що огорожа пофарбована у жовтий та блакитний кольори, вони (посадовці, — ред.) намагались бульдозерами знести її. Вони вимикали [у шкільній будівлі] електрику, каналізацію, воду. Леонід Григорович, коли зрозумів, що місцева влада саботує відкриття школи, на яку вже всі документи прийшли, разом з учнями та батьками захопили одне з приміщень обласного обкому партії (Комуністичної партії України, — ред.) Справжній український Майдан, як має бути!”, — розповідає Станіслав Федорчук.
Та і за кілька тижнів освітній процес не запустили, тож директор з учнями та батьками вдалися до ще радикальніших дій. Після мітингу до Дня пам’яті Василя Стуса 1 вересня 1990 року біля пам’ятника Шевченку в центрі Донецька, протестувальники пішли в приміщення міської ради та блокували його три тижні. Аж поки українську школу не дозволили відкрити.
“Леонід Громовий з учнями та батьками захопили міськраду Донецька. На флагштоках біля міськради діти ще почали підіймати українські прапори. І міліціонер бігав та знімав їх. Тоді діти кульки жовто-блакитні піднімали. Врешті-решт міліціонер здався”, — каже Федорчук.
2-3 вересня 1990 року до школи № 65 приїздив і тодішній народний депутат та голова Народного Руху України Іван Драч. Про його візит тоді писала журналістка газети “Комсомолец Донбасса” Світлана Єременко. Нині вона є виконавчою директоркою Інституту демократії ім. Пилипа Орлика.
Світлана Єременко не лише висвітлювала ті події, а й брала в них активну участь. Адже й сама потім повела своїх дітей — Олю та Тараса — в цю школу. За місце доводилося ще поборотися, адже був конкурсний відбір.
“Коли ми виборювали цю школу, доводили, що така школа потрібна, то нам представники влади говорили, що ця школа не потрібна, що в ній не буде кому вчитися. Коли я писала матеріали на підтримку школи, ходила на суботники, мій редактор, колишній виходець з обкому комсомолу, кричав мені: “Єслі хочєш учіть своіх дєтєй на укрАінском, єзжай в своі Полєсскіє болота!”, — каже Світлана Єременко.
Викладати сюди прийшли люди з великим досвідом, спецкурси в школі вели викладачі трьох університетів — Київського, Львівського та Донецького.
“Таких шкіл на території СРСР та Європи на той час не існувало. Якщо й були, то лише закритого типу, для дітей американського та європейського істеблішменту”, — розповідав сам Леонід Громовий.
Бібліотеку допомагали наповнювати українські діаспори з усього світу, а дітей навчали в окремих класах для дівчат та хлопців.
“Багато учителів цієї школи завдяки високій планці, яку поставив Леонід Григорович, мали власні розроблені авторські курси. Тому що так має бути, тому що це не просто робота. Це робота з майбутнім поколінням. Леонід Григорович складав цей пазлик день за днем. Фактично він був у школі з самого ранку, іноді з 6-ї ранку, і йшов з неї останнім”, — розповідає громадський діяч Станіслав Федорчук.
Це підтверджує й мама двох учнів тієї школи Світлана Єременко.
“В доньки Олі була прекрасна вчителька Валентина Іванівна Петрівська — вчителька-новаторка, яка з дітками не просто вивчала предмет. Вони на уроках літератури, наприклад, працювали в драматичному гуртку, ставили спектаклі. Вчителька була фантастична, мала підхід до кожного учня”, — каже Світлана Єременко.
На початку 1990-х в Донецьку та країні загалом була епоха тотального дефіциту, інфляції та бартерних платежів. Тож директор освітнього закладу мусив тримати установу на плаву. І Леоніду Громовому вдавалося знаходити підтримку у Донецьку.
“Тому власне у цій школі було більше фортепіано, ніж в консерваторії. Практично усі випускники школи мали музичну освіту, хоча б мінімальну: вміли співати, грати на різних інструментах, знали українські народні танці”, — зазначає Федорчук.
З донецьким директором доводилося рахуватись не лише місцевій владі та партноменклатурі міста, а й людям рівня Міносвіти СРСР та Академії педагогічних наук у Москві.
Адже він товаришував з головним редактором журналу “Огонек” Віталієм Коротичем та був знайомий з головредом газети “Правда” Іваном Фроловим (відомі та популярні видання у СРСР, — ред.) А ще за першу українську школу у Донецьку публічно заступився Нобелівський лавреат Андрій Сахаров та відомий радянський поет Євген Євтушенко.
“Саме завдяки ним відкривалися переді мною двері. За інших умов ідея української школи в Донецьку просто б загинула. А вже згодом на Верховній Раді СРСР депутати Євген Євтушенко та Андрій Сахаров виступили з відкритою підтримкою ідеї створення нашої школи. Основним аргументом, який вони висунули — це фальшивість перебудови на місцях, коли в Донецьку владою чиниться опір відкриттю першої української школи. Згодом було звернення до світового українства та позов до… Міжнародного суду в Гаазі”, — зазначав у інтерв’ю сам Громовий.
У школі №65 викладали самооборону, музику та співи паралельно з основною програмою
Донецька школа № 65 співпрацювала з козацькими та іншими громадськими українськими організаціями, каже Святослав Федорчук.
“Леонід Григорович завжди розумів, що українець має вміти себе захистити. Тому замість уроків ДПЮ (допризовна підготовка юнаків, — ред.), які тоді були повною пародією на якусь підготовку, він запровадив східні бойові мистецтва. І через це усі сусідні школи, усі гопники та маргінали “на районі” знали: учнів цієї школи чіпати не варто. Що вони завжди дадуть собі раду”, — розповідає дончанин.
Самозахист знадобився, тож і досі збереглися історії з тих часів.
“Був випадок, коли старшокласники з сусідньої школи вирішили причепитися до молодшого класу з 65-ї школи. Але отримали нормального “тягла” та сказали: “Це бандерівська школа, ні, обходимо”. Або коли одна з учениць цієї школи, батько якої був вчергове нетверезий, почав чинити насильство щодо її мами. Дівчина сказала, що тато мусить припинити це. Він їй не повірив та отримав розбитий ніс та трохи вивихнуту руку”, — каже Федорчук.
За його словами, нетверезий батько побіг до міліції та написав заяву на власну дитину.
“Сказав, що в школі “злі бандерівці вчать власного батька бити”. У міліції, слава Богу, посміялися. Але було плекання українця трохи іншої психології. А не якогось лагідного, який буде терпіти наругу та насильство над собою”, — каже Станіслав Федорчук.
За словами Станіслава Федорчука, Леонід Громовий вважав найголовнішими дві речі: щоб діти були включені у навчальний процес та щоб психологічний клімат у школі був сприятливим.
Тож у 65-й школі працював психолог, який спілкувався не лише з дітьми, а й з батьками.
“Якщо дитина ставала виключеною з навчального процесу (тобто мала низьку успішність, проблеми з навчанням), шкільний психолог одразу працював з родиною, а не тільки з дитиною. Тому що Леонід Григорович вважав: необхідно розглядати дитину як частину її родини та розібратись, що сталося. Можливо батьки втратили роботу, почали зловживати алкоголем чи є особистісні конфлікти”, — розповідає Станіслав Федорчук.
Він зазначає: то були “веселі 1990-ті”, коли у Донецьку тривали бандитські розборки та стрілянина. Але учні школи №65 у цьому участі не брали.
“Якщо подивитись статистику, то за весь час, поки Леонід Григорович був директором, був лише один випадок вживання дитиною наркотичних речовин. І те — школа взяла дитину на поруки та фактично оплатила реабілітацію. Наскільки я пам’ятаю, дитина не тільки повернулася до навчання, а й закінчила університет, і все в неї склалося прекрасно”, — каже Федорчук.
І сам директор був уважним до дітей та демонстрував високу культуру спілкування, каже співрозмовник.
“Леонід Григорович виховував людей усвідомлених, які думають що вони роблять, з ким та як. Він завжди знаходив можливість говорити з кожним учнем. У кожного є історія про те, що Леонід Григорович знайшов час сісти та поговорити з ним. На тему не тільки про повсякденне буття, а й про глобальні моменти: що таке добро та зло, що таке вибір людини, що таке соціальна роль. Він ніколи не був дріб’язковим як адміністратор, як педагог, не підтримував культури пліток, розмов поза спинами”, — розповідає громадський діяч з Донецька.
Деякі діти ладні були їздити до цієї школи здалеку на електричках, витрачаючи на дорогу по кілька годин на добу, каже Станіслав Федорчук.
“Бо вони розуміли, що тут їм буде результат. І підходи, які Леонід Григорович Громовий висвітлював, були настільки інноваційними для того часу, що з Москви до нього приїхали “посли” та сватали його на керівника департаменту інноваційної освіти міста Москви. Він сказав: “Ні, мені місце в Україні, в Донецьку, я створюю українську освіту. Мене не цікавлять ані ці пропозиції, ані власне кошти. Мені цікаво створити таку школу, яка була б зразковою, яка б виховувала громадян-українців, людей, здатних любити”. І власне він дотримувався цього принципу”, — згадує Станіслав Федорчук.
На початку 2000-х проти Громового почалася кампанія з дискредитації. Його звинуватили у перевитраті бюджетних коштів і звільнили. Три роки тривали судові процеси, які не довели провини освітянина. В школі того часу створили комісію з підтримки колишнього директора, однак це не допомогло.
“Був “грандіозний засів”, грандіозна робота з людьми, яку звісно місцеві промосковські кадри Леоніду Григоровичу не могли вибачить. Це призвело до того, що вони поставили будь за що дискредитувати його як директора, звільнити його з посади. І Леонід Григорович, як людина, тверда у своїх поглядах, дуже чесна та відповідальна, мав захищати себе у суді — був спеціальний комітет захисту його серед колишніх учнів”, — розповідає друг Громового Станіслав Федорчук.
Чимало колег Громового звільнилися на знак протесту проти репресій, згадує громадський діяч.
“Місцеве управління освіти на чолі з Лактіоновим (який зараз виконує функції в окупаційній адміністрації Донецька — такі кадрі росіянам дуже потрібні!) почав міняти у школі директорів, фактично кожен рік. Що це таке для навчального процесу? Це перетворення її на штатну школу”, — каже Федорчук.
Серед вихованців цієї школи співрозмовник називає доктора наук Києво-Могилянської академії Максима Яковлєва, відомого кобзаря Данила Носка, екс-керівника національної скаутської організації “Пласт” Стаса Андріїшина тощо.
“Значна частка цих людей не тільки брала участь у громадських рухах на Донеччині до війни, а й стала добровольцями у 2014-му. Багато хто досі воює, багато тих людей є толковими військовими волонтерами. Це говорить про той потенціал, який реалізувався в цих дітях, які вже давно є дорослими”, — каже співрозмовник.
Вже у 2000-х у Донецьку з’явилися й інші українські школи. Але їх було не багато. Наприклад, у 2009 році з приблизно 200 навчальних закладів тільки 34 школи були з українською мовою навчання (в частині з них все одно були російськомовні класи). А учні школи №65 і поза навчанням в російському Вконтактє переписувались українською.
У менших промислових містах Донеччини — Єнакієвому, Макіївці, Торезі, Шахтарську, Харцизьку — рівень охоплення українською середньою освітою дітей був ще нижчим.
Зусиллями голови “Спілки українок” Донецької області Людмили Огнєвої видали брошуру про першу українську школу у Донецьку та її засновника Леоніда Громового.
Станіслав Федорчук в пам’ять про Леоніда Громового нещодавно встановив козацький хрест на могилі освітянина. Гроші на нього збирала активна громада.