козацький хрест на могилі директора школи Леоніда Громового
Фото Станіслава Федорчука

У 1990-му у Донецьку Леонід Громовий заснував та побудував першу у місті українську школу. Вона була інноваційною тим, що в ній виховували українських громадян та давали якісну освіту. У 2018 році чоловік помер на Київщині. Нещодавно на його могилі громадський діяч із Донецька встановив козацький хрест вагою у півтори тонни. Він поділився тим, як збирали кошти, розробляли дизайн та хто наостанок допоміг встановити пам’ятник. 

 

Про це Вільному радіо розповів Станіслав Федорчук. 

“Леонід Григорович Громовий був не тільки вчителем, але й великим неформалом — людиною, яку переслідував КДБ за погляди, поширення дисидентської літератури. Його намагалися закрити у психіатричній лікарні. І я подумав, що це має бути відображено: це не може бути просто пам’ятник на могилці, а має бути символічний знак на місці поховання. Тому вирішив, що це має бути козацький хрест”,  —  розповідає громадський діяч Станіслав Федорчук. 

могила директора школи Леоніда Громового
Фото Станіслава Федорчука


Станіслав Федорчук дружив із Леонідом Громовим та з багатьма учнями з тієї школи, а тато Станіслава ще й працював там. 

Леонід Громовий заснував першу українську школу у Донецьку ще до проголошення незалежності України, у 1990-му.

“Леонід Григорович Громовий помер 5 років тому, 28 вересня. Поховали його у селі Любарці Бориспільського району, там мешкали переселенці з Донецька, батьки його двох учнів. Дмитро Іллюхін, учень відомого скульптора з Горлівки Петра Антипа, погодився зробити такого козацького хреста. Ми орієнтувались на хрест, який стоїть на могилі Василя Стуса та у його побратимів, яких перепоховали із заслання”, — каже Станіслав Федорчук. 

могила директора першої української школи у Донецьку Леоніда Громового
Фото Станіслава Федорчука


Він розповідає, що хрест встановлював разом зі своїми побратимами по війську протягом 9 днів. Хрест важив тонну і чотириста кілограмів. 

“Це була окрема пригода, як влітку перевозили хрест з Ямполя до Києва. Не розрахували вагу хреста, зламали один підйомник на вантажівці. Весь вересень ми возили матеріали, дивилися, як краще все зробити. Побратими сказали мені: “Ми даємо гарантію, що хрест простоїть 50 років, не просяде”. Хрест буде нагадуванням, що добрі діла не забуваються, що у нас є сила пам’ятати, що українська Донеччина — це не завжди були люди без поглядів, без принципів і без цінностей”, — каже громадський діяч.

Освячення пам’ятника на могилі Леоніда Громового

Якою була перша у Донецьку українська школа та її директор Леонід Громовий

Школа, яку заснував у Донецьку Леонід Громовий, була особливою насамперед тим, що там намагались формувати громадян, каже Федорчук. 

“Це була єдина школа у Донецьку, у якої в статуті було написано “Бог і Україна” як чітке та зрозуміле пояснення, кого там виховували. Громадян, які, мало того, що знають свій потенціал та розвивають його, але є й твердими політичними українцями”,  — каже Станіслав Федорчук.  

директор першої української школи у Донецьку Леонід Громовий
Леонід Громовий. Фото: Yakudza


Створити таку школу наприкінці 1980-х було надскладним завданням. Адже Громовому влада Донецька надала порожню коробку — колишній виробничий комбінат, де раніше дітей навчали працювати на верстатах. 

“Це була повноцінна руїна, без нормальної підлоги, даху, без матеріальної бази. Якщо ви згадаєте, що таке 1990-й рік в історії України — доба абсолютного дефіциту, коли дістати будівельні матеріали було дуже складно. Коли знайти нормальну бригаду, яка може працювати, ще складніше. Коли гроші знецінюються хвилина за хвилиною. І щоб побудувати цю школу (в що не вірила місцева влада, яка дуже сподівалася, що у Леоніда Григоровича нічого не вийде), йому довелося об’їхати усі колишні республіки Радянського Союзу. Десь він діставав шифер, десь — паркет на підлогу, десь музичні інструменти, десь вікна”, — розповідає громадський діяч з Донецька. 

Але Громовому все вдалося. Станіслав Федорчук розповідає, що в тій школі багато чого було незвичним: туди приймали не усіх дітей, а за конкурсом, хлопчики вчилися окремо від дівчат. У школі було багато музичних інструментів, зокрема фортепіано, і багато хто зі школярів опановував інструмент. 

Ця школа давала високий рівень знань: викладали навіть науковці, а вчителів стимулювали до власного професійного росту та постійного пошуку методів та форм. У школі вже тоді працював шкільний психолог, який працював не лише з дітьми, а й з їхніми родинами. 

“Він не ставився до цього, як до якогось конвеєру. Леонід Григорович мав дві вищі освіти, історичну та філологічну, знав багато іноземних мов, листувався з філософами сучасності. Наради з викладачами, які він проводив, для людини непідготовленої виглядали, можливо, досить космічними. Тому що він ставив перед вчителями інші цілі і задачі, ніж звичайно вимагали. Він вимагав від вчителів постійного мисленнєвого процесу, постійного доопрацювання своїх знань, умінь, постійного підвищення своєї кваліфікації”,  —  розповідає Станіслав Федорчук.  

У школі була багата сучасна українська бібліотека: книги в умовах тотального дефіциту отримували від українських діаспор. Дітей також навчали захищатись — був курс східних єдиноборств. Але найголовніше — учнів виховували бути українцями, каже Станіслав Федорчук.  

вшанування Василя Стуса у Донецьку у 1990 році Леонід Громовий
Виступ Леоніда Громового на мітингу у Донецьку 1 вересня 1990 року. Фото Володимира Білецького


Такий принциповий українець на чолі учбового закладу у Донецьку був для місцевої влади  фігурою надзвичайно незручною та неабияким подразником,
каже він. Тож Леоніда Громового усунули з посади. Не заступився ніхто, хоча президентом тоді був Віктор Ющенко. 

“Леоніда Григоровича в буквальному сенсі “з’їли. Про його ситуацію знали президенти, навіть Віктор Андрійович Ющенко був про це ознайомлений. У Леоніда Григоровича навіть була зустріч із Януковичем та з паном Колесниковим. Ющенко сказав “Зайдете до Януковича”, — розповідає Станіслав Федорчук. 

Леонід Громовий залишався в окупованому Донецьку до останнього, бо він там “створював Україну”

На початку гібридної війни Росії на українському сході чоловік залишився в окупованому Донецьку. 

“Він жив за Залізничним вокзалом, і, коли виходив на Привокзальний ринок, одягав бейсболку із тризубом. Очевидці розповідали, що російські диверсанти вимагали, щоб він зняв її. Він казав, що робити того не буде. Категорично не хотів їхати з Донецька, бо він там створював Україну. Для нього це було змістом його життя, педагогічної та людської роботи”,  —  каже Федорчук.

Громовий покинув Донецьк лише тоді, коли під час одного з обстрілів ледь не загинув, а будиночок був знищений вщент. 

“Він отримав поранення, дивом збереглись документи. Весь архів Леоніда Громового, всі його листування, спогади, книжки, розробки — все лишилося там. Він поїхав до Києва, друзі допомогли з роботою. У Києві він працював охоронцем на заводі. Через ці поранення загострилися внутрішні хвороби, і за дуже короткий час він згас. Його доглядали батьки його власних учнів”,  —  розповідає співрозмовник. 

Як колишні учні, друзі та громадськість збирали гроші та встановлювали хрест на могилі Леоніда Громового

Станіслав Федорчук каже, що майже одразу після смерті легендарного вчителя у соцмережі виникла група “Збір коштів на пам’ятник директору Донецької ССШ 65”. Викладачі цієї школи, колишні учні та їхні батьки впродовж двох років долучалися та обговорювали, яким має бути цей пам’ятник. 

Громадський діяч із Донецька вирішив, що це має бути козацький хрест і тому, що Громовий співпрацював з козацькими організаціями. 

Допомагав нашій Кальміуський паланці українського козацтва, взаємодіяв із Чорноморським козацьким військом. Одна зі шкіл козацького рукопашу існувала тільки у 65-й школі завдяки тому, що Леонід Григорович дозволив це зробити. У школі відкрили першу станицю національної скаутської організації “Пласту”. У школі завжди було місце всім українським організаціям, усі могли розраховувати на прийом, увагу тощо”,  —  згадує Федорчук. 

пам'ятник Леоніду Громовому на Київщині
Фото Станіслава Федорчука


Спочатку зібрали кошти на матеріал, потім на роботу.
 

“В Ямполі в кар’єрі у Вінницькій області у вересні 2022 року хрест зробили, і навесні я думав встановити його. Але під час масштабного вторгнення я мобілізувався до 25-ї бригади Нацгвардії та зрозумів, що зробити це дистанційно неможливо. Коли в цьому році мене списали з армії за станом здоров’я, я звернувся до людей, які зі мною служили, і вони допомогли мені”,  — розповідає Станіслав Федорчук. 

Пам’ять про унікального шкільного директора з Донецька трепетно зберігають багато його колишніх учнів та їхніх батьків. 

“Коли освячували пам’ятник, один з учнів сказав, що Леонід Григорович для нас усіх був як батько. Він не втомлювався від нас, принаймні він нам цього не показував. Максимально був включений у життя людей довкола, у життя українців”,  — наостанок каже чоловік.   

За українську мову у навчанні боролися й вчителі Донеччини понад століття тому. У вересні 1917 року у Бахмут на 5-денний з’їзд приїхали шкільні вчителі із найближчих містечок та сіл. Обговорювали педагогічні справи, але мовне питання і тоді додало пристрастей. Як вчителі ставилися до українізації школи та київської влади, як виборювали право  виступати українською та які рішення ухвалювали, дізнавайтеся в матеріалі “Ніби не було 100 років. Як 1917 року вчителі боролися за право говорити українською в Бахмуті (з архіву ЗМІ)”.


Завантажити ще...