Бахмутянка Лідія Мирошниченко народилася до Другої світової. Тоді рішення за неї ухвалювала її бабуся, і вони 3 роки прожили в окупованому нацистами місті. Вдруге жити при окупантах жінка не схотіла та евакуювалась попри нещодавно перенесений інфаркт.
Про своє рішення виїхати з Донеччини, евакуацію, паралелі з попередньою війною та тривоги про майбутнє Лідія Петрівна Мирошниченко далі розповідає Вільному радіо від першої особи. Подекуди “перестрибуючи” з теперішнього у минуле, з цієї війни у попередню. (Тому її репліки про Другу світову війну виділимо курсивом).
— Я “дитина війни”, народилась у травні 1940-го року, у роки Другої світової я була маленькою. Наша родина тоді складалася з бабусі, мене, старшої сестри 6 років та тітки 17 років. У ту війну ми не евакуювалися, залишились в окупованому Артемівську (нині Бахмуті, — ред.) Чому так? У родини не було грошей, це я точно знаю. Не було можливостей та й ніхто не пропонував. Я знаю це з післявоєнних розмов з бабусею та рідними.
Спускатися у бомбосховище у нас можливості не було: у нашій “сталінці” підвал є, але він не пристосований. Тож ми виходили в коридор під’їзду та сиділи там на стільцях. У під’їзді ми почувалися безпечніше, тому що там немає вікон та скла. Я ж після інфаркту — куди б я там бігала туди-сюди?..
Зараз серед моїх знайомих з Бахмута близько половини евакуювалися. А серед моїх ровесників? Я їх не знаю, зі старими не спілкуюсь, я спілкуюся з молодими! (сміється)
…Тоді (1941 року, — ред.) евакуювались на схід (на схід Росії, у Середню Азію, зокрема, до Казахстану, — ред.), а нині — на захід України, теж від агресора. Гадаю, мешканці Артемівська тоді не хотіли їхати в евакуацію, кидати напризволяще те, що мали. Нам їхати було нікуди: так, як ми от зараз знялися та поїхали до моєї дочки — у багатьох такої можливості не було, і ніхто не хотів їхати. І вирішили: “що буде, то буде”.
Хоча в Артемівську тоді була добре організована відомча евакуація: залежно від місця роботи, працівників евакуювали сім’ями. Так, наприклад, знаю, евакуювалася моя майбутня свекруха. Вона була тоді комсомольською функціонеркою, з дитиною та вагітна.
Не очікувала вторгнення від Росії! Коли я дивилася ті радянські фільми про війну, то ніколи не “приміряла” ці кадри з евакуації на себе: мені здавалося, що цього ніколи не повториться. Я не могла припустити в уяві таку війну, і це була моя помилка.
А коли я побачила, що вони роблять на території України, то вже не думала: ми зібрались та поїхали. Поворотним моментом для мене стали Буча, Гостомель та Бородянка.
Моя молодша дочка Юля з усією своєю родиною живе там неподалік, у містечку Тетерів біля Бородянки, у 100 км від столиці. Тож у мене інформація була буквально з першоджерел: до Тетерева переїхали біженці з Бородянки. Вони підтверджували ті кадри, які нам показували: що росіяни там ґвалтували, вбивали, відбирали все, що є у домі.
У нашому ж місті небезпека у квітні не відчувалась, але ми на неї очікували. І на той момент декілька влучень російської армії у нас в Бахмуті вже було. Сирени повітряної тривоги були часто, ми слідкували за цим в мобільному додатку, і все це нам Арестович повідомляв (голосом радника голови ОП Олексія Арестовича озвучена одна з реплік у додатку “Повітряна тривога”, — ред.).
…Під час Другої світової війни сирени по Бахмуту, повітряні тривоги звісно були. Я їх дуже боялася, тому я знаю, що вони були. Такий само страшний звук зловісного гудіння, як і зараз. Але тоді сигнали повітряної тривоги подавали ж через радіо, репродуктори. І я то під стіл від них ховалася, то ще кудись. І були бомбардування, які ми переживали; звісно, таких снарядів, як зараз, у німців тоді не було (були простіші).
Все це мої спогади дитини до 3,5 років, адже Бахмут звільнили восени 1943-го. Це сильні яскраві спогади, і я це пам’ятаю.
10 квітня ми зі старшою дочкою та онуком виїхали з Бахмута комфортним мікроавтобусом.
Проїзд до Дніпра коштував нам по 800 грн з пасажира. (Вважаю цю ціну адекватною, бо за таксі з Бахмута до Дніпра того дня хотіли 6 тис. грн). Мені було добре від думки, що я виїжджаю та їду саме туди, куди мені потрібно.
Я не хотіла залишитися на території, яку може захопити Росія! І зараз я думаю: якщо Росія анексує Донбас, то я туди не повернусь, це однозначно.
У нас були по великій та маленькій сумках у кожного — водій більше б не взяв.
“З життя” ми з собою нічого не взяли, тільки білизну та одяг на зміну. А також 2 ноутбуки, камеру, телефони та фотографій 4 штуки — рідних та близьких. А також портрет мого покійного чоловіка у рамці, написаний моєю онукою.
…В окупації, коли моїй тітці було приблизно 17 років, до неї почав залицятися якийсь німецький солдат (у нас в місті якісь армійські частини стояли, не ССівські). Одного разу тітка почула, що він йде, то забігла у нашу другу, маленьку, кімнату та зачаїлася там. Німець заходить та питає: “Фройляйн Віра?” Бабуся відповідає: “Не знаю, вона кудись пішла!” А я сиджу, я ж знаю, куди вона пішла й кажу: “Бабуся, вона ж пішла в кімнату он туди!” Бабуся побіліла. А хлопець той розсміявся та пішов. Слава богу, що так. Дитяча безпосередність. Я ще пам’ятаю, як я дивувалася: “як це вона не знає?!”
Бабуся, звісно, боялася (зґвалтування онуки, — ред.) Я потім зрозуміла, чого саме вона боялася. Вона її без кінця кудись ховала.
Я хотіла б взяти з собою й решту світлин, але я розуміла, що це зайва вага. Ті фотографії у мене всі в душі. А у нас ще ліків було з собою пів торби — ось в чому ще річ, тому мені було не до фотографій. Взяла й документи на житло. Адже є така програма, що якщо моє житло буде знищене внаслідок боїв, держава можливо виділить гроші.
Ніяких пам’ятних речей я теж не брала. Слава богу, пам’ять в мене ще хороша (сміється). Я дуже добре розуміла, що можливо їду з Бахмута назавжди.
В автобусі ми провели близько 4 годин. А загалом у дорозі з Бахмута до Тетерева ми пробули близько півтори доби — це й автобус, і потяг, і очікування транспорту. Онук супроводив нас до Дніпра та повернувся; пізніше він самостійно дістався до Київщини, і зараз він тут з нами.
…Існувала кухня у німців, і вони годували населення, ми ходили до них за їжею, ми ж були голодні усі. Вони давали нам посуд, котелки “один в один”, і вони нам давали перше, друге та третє. Я ходила зі старшою сестрою, і поки ми дійдемо, вона візьме і з першого повиловлює шматки м’яса. Саме тому я пам’ятаю, що ми ходили за їжею.
Доїхали ми спокійно. Колон з інших машин в дорозі не було, через це ми швидко дісталися Дніпра. А до нас, люди розповідали, були колони, затримки, і вони дуже повільно діставалися.
Дорогою бачили вказівники великими літерами “за адресою російського військового корабля” — вважаю, що це правильно. Хоча я ніколи сама не лаюся та не вітаю це. Але в даному варіанті — краще й не скажеш.
За все своє життя на Донеччині я ніколи не відчувала, аби моє право спілкуватись російською мовою утискали. І я не мовчки прожила: завжди десь виступала, писала, дзвонила тощо. Російською розмовляло все керівництво нашого міста.
…За Другу світову я такого кошмару, як в Маріуполі, не згадаю. Окрім страшної блокади Ленінграду… Маріуполь — це вже “винахід” російський, що вони його буквально з земної поверхні стирають.
Що для мене означає це місто? В Маріуполі я ще жила недовго, з першим чоловіком — гарне було містечко, я його любила. А з другим чоловіком та дітьми ми майже щороку їздили туди відпочивати на узбережжя, до моря, в Урзуфі. І я навіть не уявляю, що туди не можна поїхати, там же по суті нічого немає. Це жах.
Онук посадив нас на потяг до Рівного. У Дніпрі людей було багато. Там без кінця оголошували повітряну тривогу, “Спустіться у бомбосховище”. І ми там весь час сиділи біля камер схову, і я там на лавці лягла й поспала, бо втомилась.
Там було неподобство: не було оголошень ані коли прибуде наш поїзд, ані на яку колію приїде — ми самі ходили-дізнавались. І на перон, де ми стояли, підійшов 9-й вагон, а у нас квитки у 1-й вагон були. Потяг стояв 1 хвилину, а я ж бігти не можу, сил немає. Тобто посадка була тяжкою, і це ще онук допоміг нам сісти. У нас були нижні місця у плацкарті. Їжу брали з собою.
А у Рівному нас машиною зустріла старша онука з дітьми, яка поверталася з евакуації з заходу України до Тетерева, і вони нас забрали.
Я видихнула спокійно і зрозуміла, що ми у безпеці, тільки біля дому дочки у Тетереві. Юля з чоловіком не евакуювалися — весь час пробули там. По одному з сусідніх будинків 8 березня у них був “приліт”, декілька будинків зайнялися.
Зараз я весь час хочу додому, але у нас в Бахмуті зараз обстріли. Це мій дім, я все ж таки тут (в евакуації, — ред.) у гостях та розумію, що мене довго витримувати у гостях теж нелегко. Що я набридаю, врешті решт, своїм дітям. І вдома я спокійніше себе почуваю, тому що там я хазяйка сама собі.
І невідомо чи повернуся я додому взагалі. Коли я бачу розбомблені офіси в Бахмуті, я плачу. Мені дуже шкода цього всього. Хвилююся, аби не влучили у наші будинки, за людей турбуюсь, які там залишились. Але що я можу зробити?
Готуємо їжу, читаю багато новин що і як, дивлюся новини по ТБ. Тут гарна садиба, якою я сиджу та милуюся. У нас одна кімната в окремій кімнаті зі старшою дочкою, з якою ми приїхали з Бахмута.
Про тих, хто не евакуювався зараз, я думаю: це їхній вибір. Це страшно — залишитись там. Але якщо вони залишились, то може вони не можуть, може їм нікуди їхати, може в них немає грошей на це. Це нам дочка надіслала грошей, і ми сіли та поїхали. А якби вона не надіслала грошей…? Тому це багатогранна проблема, не пласка. І поранення цивільних будуть — це війна, що ж ти поробиш. І Друга світова була з такими ж пораненнями. Це просто наді мною змилостивилася доля.
З родичами з Росії спілкувались один раз, вона (родичка, — ред.) сказала: “Ми вас ідьом асвабаждать, ета вас Кієв абстреліваєт”. Донька дала їй “від ворот поворот”, вона сказала: “Не треба нас звільняти, не чіпайте нас”.
Я вірю в те, що українська армія переможе. Страшить те, що цього може не статися. Не хочу ані бачити, ані чути, що тут може хазяйнувати російська армія.
Читайте також: