В умовах бою будь-яке поранення може стати для військового останнім. Аби цього не сталося, бійці проходять спеціальні курси з тактичної медицини, де їх вчать зупиняти кровотечу та надавати іншу допомогу пораненим. Такі курси можуть стати у пригоді й цивільним, які живуть під обстрілами. Що має лежати в тактичній аптечці, як відрізнити якісний турнікет від поганого та які справи з медзабезпеченням української та російської армій — розповідає інструктор з тактичної медицини.
Іван Ніколенко — інструктор з тактичної медицини БФ “Солом’янські котики”. Благодійники безкоштовно вчать бійців навичок тактичної медицини та надають тим, хто пройшов курси, спеціальні аптечки. Для цього “котики” самостійно закуповують необхідні матеріали.
Записатися на курси можуть і цивільні. Для цього потрібно зв’язатися з благодійниками через їхню сторінку в соцмережі (посилання тут).
Ще один напрямок, за яким діють “Солом’янські котики”, — це гуманітарне розмінування. Благодійники співпрацюють із центрами, де готують саперів та забезпечують їх необхідним обладнанням. Також співробітники фонду проводять заходи та уроки з мінної небезпеки для цивільних — як дорослих, так і дітей.
Нині у фонді збирають кошти на спорядження і машину для запуску навчального центру “Тактичні котики”, аби ще більше бійців та мирних мешканців навчилися основ тактичної медицини. Підтримати “Солом’янських котиків” можна на платформі “Спільнокошт” за посиланням.
Далі — наше інтерв’ю з інструктором Іваном Ніколенком.
Ні. Інженер гідроаеромеханіки та механотроніки. Здобував освіту в Київському політехнічному інституті. І зараз ще продовжую здобувати освіту на “Publick policy and governance” в Київській школі економіки.
Це довга історія. У 2015 я потрапив у Червоний Хрест волонтером, і ми ще тоді почали навчати людей цивільної домедичної допомоги. І з того часу, в принципі, з деякими перервами я навчав людей цивільних. До 24 лютого трошки розширили спектр курсів, щоб навчати не тільки серцево-легеневої реанімації, але й травми (меддопомоги травмованим людям, — ред.). І от після 24-го поїхали вже навчати чітко військових. Річ у тім, що всі стікають кров’ю майже однаково. Так, протокол надання допомоги та військовим відрізняється, але по суті він написаний у публічному доступі, треба тільки зайти та прочитати. Маючи якусь попередню практичну підготовку, можна “дочитати книжку”, допройти якісь тренінги і вже навчати людей.
На Донбасі бував не часто, чесно кажучи. Але ось назбираємо на мобільний центр — і будемо частіше. До цього в основному ми були в Харківській області, в Миколаївській області і ось метнулися в Бахмут повчити місцевих медиків. Бахмут, звісно, дуже пустий. Я не був там раніше, але якщо там один відсоток вікон горить ввечері, то, напевно, це добре. Всі інші люди сидять або без світла, або більшість людей просто виїхали. Гнітюче місто. З місцевими, на жаль не спілкувалися, бо ми цілими днями були на курсах. Зранку почали, ввечері закінчили.
Курси були для військових медиків. Для цього є мінімальний чотириденний курс — хотілося б, звісно, більше. І на нього ми намагаємося набирати людей, які більш-менш навчені, мають попередній досвід, якусь базову медичну освіту. І там чисто таке поглиблення навичок: потренуватися, довчити якийсь протокол саме військовий — щоб вони зрозуміли специфіку військової травми, характер травми, як працювати з пораненими в тактичних умовах.
Умовами перш за все. І тактична медицина більш жорстка до постраждалих, тому що вона побудована на принципі “зробив і залишив”. Там немає можливості, немає стільки ресурсів, скільки є в лікарні, немає стільки часу. Умови, в яких доводиться працювати, небезпечні в першу чергу для самих рятувальників. Тому основна відмінність, напевно, в тому, що треба робити все достатньо швидко, щоб постраждалий з мінімальними маніпуляціями дожив до більш кваліфікованої допомоги.
Це трошки більш жорстка дисципліна, просто зважаючи на контекст. Якщо тобі не відповідають — то це загибла людина. Якщо ти розумієш, що не зможеш врятувати людину за якийсь короткий час, а є ще інші поранені — то ти маєш “сортувати” постраждалих і обрати тих, кого ти зможеш врятувати.
“Tactical combat casualty care” — це тактична медицина, і в ній скоріше не стандарти, а рівні підготовки. І в рамках однієї тактичної медицини можна за різними рівнями готувати людей, бо не всім все потрібно знати.
Далі є підготовна на тактичну або цивільну евакуацію, далі є робота в госпіталі — є чому вчитися.
Цивільні мають знати дві базові навички: як зупиняти критичні кровотечі і як робити серцево-легеневу реанімацію. Бо від критичних кровотеч можна загинути за 2-3 хвилини і в цивільному житті, навіть без війни — можна наступити на розбиту пляшку, можна потрапити в ДТП. І друге, серцево-легенева реанімація — її потрібно знати, тому що швидка приїде трошки пізніше, ніж треба ця допомога. Що те, що інше не є тактичною медициною як такою. Тому що контекст трошки інший, характер поранення трошки інший, плече евакуації (відтинок часу, в який проходить евакуація, — ред.) набагато менше — це умови, які треба враховувати при навчанні.
У цивільної людини дуже бажано, щоб була мінімальна аптечка військового. Це ідеальний варіант, коли там є турнікет, є кілька бинтів, є оклюзійна наліпка.
Зважаючи на умови, що плече евакуації дуже маленьке і швидка приїде десь за 15 хвилин, можна деякі штуки замінити трошки простішими, деякі штуки взагалі можна не використовувати. Наприклад, назофарингіальні та орофарингіальні трубки (їх вставляють в ніс або рот постраждалого, аби він міг дихати, — ред.) можна не використовувати в цивільних умовах, бо можна просто попросити когось потримати постраждалого або перевернути його на бочок. Але що обов’язково має бути — це хоча б один нормальний турнікет. Можна його дублювати якимось ще турнікетом, або джгутом, який трохи дешевший. Також у своїй аптечці я ношу достатньо багато бинтів. Так, це може виглядати смішно, що такими простими речами можна надати допомогу, але по факту, якщо у вас немає турнікета, то не треба нічого вигадувати — треба просто затампонувати пораненого. Для більшості цивільних ситуацій бинти вирішують майже всі проблеми.
У них аптечка трохи ширша. Там має бути пара турнікетів обов’язково. І тут стандарт прописаний не дуже добре, тому що там написано “по типу CAT” (CAT від Combat-Application-Tourniquet — один з найпоширеніших видів турнікетів, який використовують в тому числі в армії США, — ред.), але це призводить до того, що українська армія багато закуповує неякісних турнікетів.
Також має бути купа бинтів, назофарингіальні або орофарингіальні повітропроводи, оклюзійні наліпки, термоковдри, ножиці, маркери, рукавички для власної безпеки. Насправді перелік невеликий і там нескладні речі, але ними треба навчитися користуватися і воно коштує десь в районі 80-120 доларів за весь комплект. Перелік є на сайті Верховної Ради.
Що таке турнікет? Це засіб для зупинки кровотечі. І хороший турнікет — це той, який ви можете застосувати самі до себе. Зважаючи на те, що ви можете бути поранені в тому числі й у верхні кінцівки, то вам треба щось, чим можна зупинити кровотечу однією рукою. Не просто затискати поранення, але зупинити кровотечу повністю. Для того і є турнікет.
Їхні конструкції є різні: є рекомендовані Комітетом тактичної медицини турнікети і є умовно всі інші. Ми намагаємося популяризувати думку, що можна користуватися тільки рекомендованими турнікетами. Тому що їх Комітет перевірив, незалежні люди, і вони дійшли висновку, що ці турнікети можна використовувати впевнено з безпекою для власного життя. Це значить, що якщо ви все правильно зробите за інструкцією, він зупинить кровотечу у 100 відсотків випадків. Він не порветься, нічого не скрутиться, нічого не злетить, не зламається. І оце одна з основних (їх насправді декілька) вимог до турнікетів — щоби, як мінімум, нічого не зламалося.
І тому військові абсолютно слушно багато жаліються, тому що їм доставляють неякісні турнікети. І коли такі речі потрапляють в руки в ситуації, коли в тебе немає часу і можливості на другий шанс, це призводить до загибелі людей. Коли ти накладаєш на себе турнікет, у тебе є приблизно секунд 30, поки ти не знепритомнієш, і якщо в тебе з першого разу не вийшло — фактично ти помер.
В неякісному турнікеті може зламатися все: воротки, якими ми закручуємо стропу. Вороток може зламатися, якщо він дуже крихкий. Або якщо він буде занадто гнучкий, то його не можна буде зафіксувати, він не долізе до “вушок”, в які його треба пхати. Якщо липучка буде неякісна, вона буде постійно рухатися, розтягуватися і не буде тримати тиск. Якщо будуть дуже крихкі вушка фіксаторів, вони зламаються під тиском воротка, і все вилетить. Якщо буде занадто жорстка стропа, ми не зможемо прокрутити вороток достатню кількість разів, щоб зупинити кровотечу. І навпаки, якщо вона буде дуже м’яка, то вона зв’яжеться у вузький джгут і теж не буде зупиняти кровотечу та буде призводити до додаткового травмування.
Турнікет має тримати тиск упродовж усього періоду накладання і мінімально розпускатися, щоб не було такого, що наклали турнікет, а він потім сам собою розпустився.
Коли у вас вже більш-менш якісний виріб, який задовольняє ці пару вимог, то ви уже можете думати над тим, наскільки сильно вони травмують дрібні нерви, дрібні судини, наскільки це болісно для постраждалого. Бо якщо це буде дуже болісно, люди будуть хотіти його зняти.
Тому незважаючи на те, як він просто виглядає — просто шматок тканини з липучкою та якась пластикова фігня крутиться — він не такий простий, як здається.
Ми не піаримо тільки САТ, просто цей турнікет — один з найдешевших і найпростіших для застосування. Він зараз найпоширеніший в Україні, тому є сенс навчатися користуватися ним. Окрім нього є 7 чи 6 інших конструкцій турнікетів, але принципово вони дуже схожі. Вороткові турнікети є, і є турнікети, які треба фіксувати як на лижах фіксатором.
Знову таки, чим відрізняється якісний від неякісних: якісні перевіряють, і якщо вони десь ламаються, то їх не випускають просто на ринок. А більшість турнікетів в Україні, на жаль, неякісні. І ми ще навіть не говоримо про ті, які роблять волонтери “на колінці в підвалі”.
Напевне, це шматок тканини і паличка. Книжка пише, що принцип той самий. У вас є тканина, яку ви намотуєте на ногу, і палка, яка виконує роль воротка. Але ця тканина та палиця не завжди спрацюють. Дослідження показують, що цей імпровізований “турнікет” працює в 30 відсотках випадків, якщо його накладають кваліфіковані медичні працівники. Якщо ж його накладають просто люди, які прибігли і “щас я сделаю тебе хорошо”, то в 95 і більше відсотках випадків ця штука неефективна.
Насправді набагато краще в цій ситуації було б вміти тампонувати. Взяти цей шмат тканини, взяти бинти, футболки, труси, шкарпетки і затампонувати поранення. Це набагато простіше, швидше, і ефективність цього набагато вища.
Основний їхній мінус — вони дворучні. Їх неможливо в критичній ситуації застосувати самому собі однією рукою. Бо, щоб його якісно застосувати, джгут треба достатньо сильно розтягнути. Для цього, очевидно, потрібні дві руки.
Але з іншого боку є джгути “Омега” або “SWAT”. “Омегу” виробляє “Київгума”, це такий достатньо широкий джгут. З плюсів — він дешевший, ніж “CAT”, і він трішки менш травматичний для дрібних судин, для нервів, для шкіри. Тобто його можна використовувати як запаску, якщо треба буде надавати допомогу комусь іншому. Але зважаючи, що він дворучний — для себе можна не розраховувати ним скористатися.
Те саме стосується й інших джгутів: Есмарха, бинта Мартенса — це дворучні штуки, які в цивільних умовах можна застосовувати, якщо ви надаєте допомогу комусь іншому. А в наших умовах, де по факту вся Україна — це місце, яке миттєво може стати небезпечним, тут бажано мати при собі штуки, які можна застосувати самому собі й дуже швидко.
Якщо все дуже добре організовано, майже як у нас (сміється), то мінімальний тренінг для військових це 7-8 годин роботи. Це те, що мають знати всі бійці. Там упор робиться на критичні кровотечі, трошки забезпечення прохідності дихання, трохи поранення грудної клітини та інші поранення. За цей час бійці опановують дуже прості навички: як накласти турнікет, як затампонувати поранення, як зупинити кровотечі тощо. І якщо все дуже добре організовано, більшість з цього часу — це практика, от тоді це непоганий тренінг. Якщо це все на словах вам розказують та показують типу “от я зробив так, запам’ятайте це і зробіть так само” — це не працює. Якщо тренінг триває 2-3 години — це bullshit (маячня, — ред.). Для тактичної медицини це фігня, за цей час неможна нічому навчитися. Так само як не можна навчитися стріляти за 10 патронів. Війна — це навичка, в принципі. І якщо ви хочете вижити, ви маєте тренуватися і навчатися чим більше, тим краще.
Для combat lifesaver, оці стрільці-санітари, це тренінг уже тривалістю майже в тиждень: 40 годин і більше. Там вивчають поглиблено, як забезпечити прохідність [дихальних шляхів], як замінювати турнікети, як визначати шок і багато чого іншого.
І 4-7 днів ще займає, щоб довчитися до медика. Знову таки, це такий базовий-базовий рівень. Ти не станеш за 7 днів медиком, щоб потім прийти в лікарню і сказати “я тут вообщє лікар, зараз всіх порятую”, так не буде.
Нормальний тренінг для медика підрозділу — це десь 3,5-4 місяці за стандартом армії США 68W.
Тобто оці всі тренінги онлайн, навчальні боти в телеграмі — це все маячня?
Так. Чому — тому що це практика. Не можна подивитися відео на ютубі і взяти інтеграл, не можна подивитися відео на ютубі і розрахувати консоль. Для цього треба на практиці розрахувати інтеграл і взяти консоль. Треба кілька разів, кілька десятків разів, кілька сотень разів поробити цю штуку. Те саме стосується турнікетів, джгутів, тампонувань — кілька разів треба потренуватися. І потім, якщо ви будете тренуватися ще регулярно, то у вас будуть шанси це застосувати якісно.
Дуже різне. Статистики не маю, але є підрозділи на “передку” (передовій, — ред.), які непогано забезпечені і аптечками, і рюкзаками медичними. А є підрозділи, які нічого не мають, навіть і сьогодні. Я готовий до деякої міри зрозуміти цей стан, бо, очевидно, є підрозділи, яким це більше потрібно, а є яким це менше потрібно.
Наскільки це статистично — не знаю, але я не вірю в заяви когось з представників ЗСУ, які були десь з місяць чи два тому, що “все є, нам не треба ніякої допомоги”. Це неправда. Люди досі отримують літню форму і досі не отримали її нормально, а вже потрібно заповнювати заявки на зимову форму. З аптечками дуже схожа історія.
Є добре забезпечені підрозділи, є підрозділи, які забезпечені не дуже. І при цьому всьому є проблема з турнікетами, тому що оцей стандарт, що можна вкласти турнікет “по типу САТ”, він призводить до того, що ЗСУ вже декілька років закуповує неякісні турнікети просто тому що їх багато та вони набагато дешевші. З ними судилися і продовжують судитися, але “віз й нині там”.
Складно дуже тримати увагу не тільки на постраждалому. Це є у більшості людей, які тільки починають свій шлях. “Тунельний зір” — це дуже велика проблема. Як тільки ми бачимо пораненого — весь навколишній світ “відрубився”. І це проблема, тому що навколишній світ не “відрубився”, і ми працюємо в тактичних умовах, в бойових, коли треба хоч трошки зважати на те, що відбувається навколо. Для цього проводяться спеціальні тренінги, аби враховувати цей контекст. Коли щось поряд вибухає, то вибачте, треба впасти на землю і лежати й молитися. Коли навколо стріляють, треба хоча б повернутися та подивитися, хто стріляє: свої чи чужі.
Свою, звичайно. І у військовому, і у цивільному стандартах пишуть чітко: “safety first” — ваша безпека в першу чергу. Тому що ваша безпека, якщо ми говоримо про тактичні умови, — це безпека не тільки вас. Це безпека всього підрозділу. Бо у підрозділу є бойова задача, є якісь цілі, які треба виконати, і якщо ви поранені, цих цілей важче буде досягти, а якщо поранені кілька людей, то це вже питання виживання всього підрозділу.
Тому і в цивільних, і в тактичних умовах — наша безпека перш за все. Якщо ми живі і цілі — ми можемо допомагати пораненим. А якщо ми полізли до пораненого стрімголов “витягувати братішку з-під вогню” і нікого про це не попередили — ми ризикуємо своїм життям і, значить, з високою ймовірністю ми просто залишимося поряд з “братішкою” лежати. І лежати дуже довго.
Це якраз чим відрізняється цивільна медицина від військової — характером травми. Нині більшість поранених військових — це від артилерійських обстрілів, реактивної артилерії і подібного. Це призводить до того, що є багато уламків дрібних в тілі і багато є травматичних ампутацій кінцівок: відірвані руки-ноги, здебільшого саме ноги. І в таких умовах немає кращого способу, ніж накласти турнікет. Його треба накласти дуже швидко, бо якщо травмована магістральна судина, то є (це не перебільшення і не жарти) 30 секунд, 40 максимум. І все — ви втрачаєте свідомість. Потім чекаєте, поки до вас хтось прийде, а в умовах, коли досі прилітає, ніхто не прийде.
В них логіка залишається “у нас все должно быть не как у запада”, тому їм дуже складно переймати цей світовий підхід, який статистично довів свою ефективність. Але, на жаль, вони теж вчаться, переймають цей стандарт. Але вчать з підходом “не как у запада”. І забезпечення у них, звісно, труба — і це прекрасно. Аптечка з джгутом Есмарха, з якимось нашатирем і пп-шккою (перев’язувальним пакетом, — ред.) 42-го року — це сміх. Цим неможливо воювати і рятувати життя. Але вже є аналоги САТ, зроблені в Росії. Теж дуже вср…та (недолуга, — ред.) штука. Замість того, аби просто скопіювати і робити у себе, тобто вкрасти виріб, вони придумали щось своє. Я бачив навіть огляд на нього: вони не розуміють, як ним користуватися. Бачив відео російських військових медиків, які проговорюють цю проблему, що “у них в госпіталях багато академіків, і всі все знають, що робити в госпіталі, але постраждалі туди не доїжджають”, бо у них ніхто на місці не надає допомогу.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
