“Його виховала армія”: згадаймо 22-річного командира взводу Василя Ферштея, який загинув у стрілецькому бою на Запоріжжі

Щодня о 9 ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання пам’ять усіх, хто загинув через загарбницьку війну Росії проти України. Серед них — 22-річний нацгвардієць з Івано-Франківщини Василь Ферштей, який присвятив військовій справі багато років і поліг у боях за село Вербове на Запоріжжі.

Василь Ферштей зі школи прагнув стати професійним військовим

Василь Ферштей народився 25 листопада 2000 року в селі Стриганці на Івано-Франківщині в сім’ї залізничників. Прагнув стати військовим, тож, закінчивши 9 класів місцевої школи, пішов вчитися у Прикарпатський військово-спортивний ліцей-інтернат.

“Там він навчався 2 роки. Не був відмінником, але він любив усе це, йому подобалось. Майже завжди приїжджав на вихідні, а взагалі жив у казармі. На навчання їхав із задоволенням”, — каже сестра Василя Аліна Ферштей.

Після закінчення ліцею Василь вступив до Національної академії Нацгвардії України, яку закінчив у березні 2023-го. Під час навчання захоплювався пауерліфтингом, а згодом за гарну фізичну форму здобув на службі позивний “Фізрук”.

“Я була присутня на випуску і пам’ятаю, як виносили таку велику банку бажань і кожен випускник писав туди свої побажання. І директор академії казав: “Я дуже хочу, щоб через 10 років ми з вами зустрілись, ви усі були живі-здорові, почитали свої бажання і подивилися, чи змогли ви їх реалізувати”. І, знаєте, на той час, коли загинув мій брат, уже було 9 загиблих його одногрупників”, — говорить співрозмовниця. 

Після завершення навчання Василю надали військове звання лейтенанта й відправили на службу до військової частини на Вінниччині. Військовий вишкіл хлопець проходив у Великій Британії.

“Він у нас дуже спокійний, вихований. По-перше, його добре виховали вдома. По-друге, його дуже сильно виховала армія. Основу йому дала армія. Він дуже не любив “понтуватись”. Коли приїжджав додому, він ніколи не ходив у формі. Він ніколи навіть хлопцям своїм не хизувався, яку він посаду займає чи скільки там у нього хлопців у підпорядкуванні. Він ніколи не сідав у громадському транспорті. Коли я йшла з братом, то ніколи не несла сумки. Навіть рюкзак він у мене забирав”, — згадує сестра бійця.

Перед відправленням на передову батьки запропонували Василю сходити до церкви та отримати благословення у священика.

“Ми із Західної України, і там всі люди церковні, віруючі. Він йшов до сповіді й запитав у своєї дівчини: “А що мені казати, якщо в мене гріхів немає?” Мій брат більшу частину свідомого життя присвятив службі. Поки інша молодь курила і ходила по дискотеках, то він був у казармі. В той час, як хлопці ходили на побачення з дівчатами, він зі своєю дівчиною спілкувався тільки телефоном, по відеозв’язку. Вона його страшенно любила і він її страшенно любив”, — зауважує Аліна.

8 жовтня Василя Ферштея з побратимами відправили на оборону села Вербове в Запорізькій області. Він був командиром взводу та мав у підпорядкуванні 23 військових.

“12 жовтня він подзвонив нам перед тим, як йти на позиції. Мамі він не дзвонив, тому що маму оберігав. Він тільки написав їй смс-ку: “Мама, я тебе люблю, все буде добре”. Дівчині він подзвонив і фактично з нею попрощався. Він сказав дівчині: “Що б не трапилось, я хочу, щоб ти жила”. З батьком теж фактично попрощався, бо сказав: “Бережи маму, любіть одне одного, не сваріться, робіть все разом”. Тато ще на нього кричав:“Вася, що ти прощаєшся зі мною? Що ти таке говориш?”  Мені він сказав, що хвилюється, бо на нього покладено складне завдання”, — переповідає Аліна Ферштей.

“Хлопці давали гідну відсіч”: Василь Ферштей загинув у бою з російськими десантниками

13 жовтня Василь відправився на завдання та попередив рідних, що зв’язку з ним не буде впродовж трьох днів. Однак рідні Василя мали контакти його побратимів, тож намагалися дізнатися бодай якусь інформацію через них.

“13 числа ми написали одному з побратимів: “Чи є новини? Чи виходить Вася на зв’язок?” (тому що він же був із рацією). Відповідь: “Зв’язку немає, не знаємо нічого”. Ми почали хвилюватися, тому що це ненормально, що зв’язок втрачено. 14 числа ввечері вони написали мені повідомлення, що “вибачте, його з нами більше немає”, — з сумом каже сестра бійця. 

З розповідей побратимів Василя Аліна знає, що під час того бою її брата кілька разів поранили, однак він до останнього продовжував відстрілюватися.

“Минуло буквально пів години з того часу, як вони зайшли на позиції, і з трьох сторін заїхали машини БМД з російським десантом. Протягом двох годин відбувався стрілецький бій. Хлопці давали гідну відсіч. Йому посікло ноги і був відкритий перелом руки. Він сам наклав собі турнікети. І в нього було кульове наскрізне поранення у бік. Він зустрів ворога, оскільки його і ще одного хлопця знайшли не в бліндажі, а біля нього. Вони вийшли і давали відповідь. За словами судмедексперта, він загинув від ураження мозку”, — говорить Аліна.

“Скільки житиму — стільки чекатиму”

Забрати тіло Василя з поля бою вдалося лише 7 листопада. До того часу рідні сподівалися, що він поранений чи потрапив у полон.

“Минуло два тижні, і нам випадково потрапило відео, на якому ми впізнали його. Це було відео з позицій, де один із хлопців знімав тіла. Там насправді нікого не можна було впізнати. Тільки нашого Васю. Того дня зникли безвісти 16 хлопців. [Тіла] двох дістали. Доля інших невідома”, — каже співрозмовниця.

10 листопада Василя поховали у рідному селі. Посмертно молодому командиру надали звання старшого лейтенанта. 

“У труну йому поклали парадну форму, обручку, весільний костюм, весільні туфлі. Зібрали його як на вінчання. 

Ми все одно його чекаємо. Мама дуже важко переносить втрату: фактично вся посивіла, хоча до цього в неї був природний колір волосся. Мама каже: “Я чекатиму його до смерті. Скільки житиму — стільки чекатиму”, — з болем говорить Аліна Ферштей.

У Василя залишилися батьки, сестра, кохана дівчина і друзі. Йому було 22 роки.

Світла пам’ять захиснику України.