Чи є конкуренція у родині професійних спортсменів? Як виховувати двох дітей і залишатися у великому спорті? Чим харчуються професійні метальники диска? Про це і не тільки ми поговорили з учасницею чотирьох Олімпійських ігор, переможницею чемпіонату Європи 2003 року, Всесвітньої літньої універсіади-2003 та бронзовою призеркою чемпіонату Європи-2012 Наталією Фокіною-Семеновою.
З якого віку Ви у спорті?
Серйозно почала тренуватися десь з 13 років. До цього були спортивні школи, не такі серйозні заняття. А в 13 років я потрапила до тренера, який вже тоді був заслуженим тренером України. Він розгледів у мені саме дискоболку, і ми почали потроху займатися. І в 15 років я вже увійшла до збірної країни.
Чому Ви обрали метання диска?
Знаєте, я спочатку не обирала саме метання диска. Я хотіла стрибати, бігати. Але коли я потрапила до свого тренера в Горлівці, то він подивився і сказав: “Ти стрибунка”, я відповіла: “Так, стрибунка”. Він каже: “Давай, напевне, спробуємо диск”. І ми почали потроху пробувати, мені сподобалось, і пішла справа. Дійшло до того, що я потрапила до збірної через 3 роки, і це стало моєю основною справою, якою я займаюся і досі.
Як почати займатися метанням диска в Донецькій області?
Треба прийти до гарного тренера, щоб він тебе подивився. Я б ніколи не була балериною, або не стрибала б у висоту. Тому, якщо тренер побачить у тобі потенціал саме метальника, то він буде з тобою займатися. Талант талантом, але дуже важливий той момент, щоб з тобою був професійний тренер, обов’язково.
Як обрати собі гарного тренера?
Якби я приводила свою дитину до тренера, я б спочатку подивилася, чого цей тренер досяг: які в нього спортсмени, кого він підготував. Як відомо, найкращі тренери у великому спорті високого рівня не мають. А ось кого підготував тренер, я б подивилася. Або якщо б він сам був великим спортсменом, я б подивилася на його заслуги.
Де в Донецькій області навчають метанню диска?
Тут, у Бахмуті, в Маріуполі є тренери. Ну і, напевне, це все.
Раніше Ви жили в Горлівці. В якому році Ви переїхали?
Як почалася війна, так і переїхали. У 2014 році я, мій чоловік з дитиною – тоді ще з однією – спочатку поїхали до його батьків до Одеси. Там побули десь 2 роки, а потім переїхали сюди.
Як для Вас пройшов переїзд?
Дуже важко. Тому що в нас особлива дитина, будемо так казати (у першої доньки Наталії – захворювання головного мозку, – ред.), проблемна. І було дуже важко перевезти всі візочки, усі пристосування для Маші, і самій переїхати та змінити все. Зрозумійте, коли у вас вже є квартира, тренувальне місце, де ви тренуєтесь і працюєте, коли у вас все налагоджене і просто взяти і переїхати – це дуже складно. І не тільки для мене, спортсменки, а для будь-якої людини це буде складно. Це виснажувало, відволікало від основної роботи. І тим не менш, ми все одно тренувалися, їздили на змагання вищого рангу. Але це було дуже важко.
Як швидко Ви стали до занять у Бахмуті?
Одразу. Я ніякого часу не чекала. В нас немає такого поняття, що ось, у мене якась проблема і я можу не тренуватися. Переїхали – і одразу на стадіон, два тренування, все як належно. Ну і плюс ще – ми їздили на збори. Вони рятували. Коли почалася війна, ми були в Києві на зборах. Ось так і старалися виходити з цієї ситуації і не втрачати форму.
Ви зараз сумуєте за Горлівкою?
Звісно, це мій дім, я там народилася. Там мої батьки.
Ви часто туди їздите?
Ні. Мої батьки частіше їздять до мене. Бо в мене тренування, я не можу їх пропускати. І ще мені потрібна допомога з дітьми, тому і батьки Олексія (чоловіка Наталії, – ред.), і мої батьки більше часу проводять з нами.
У Вас є друзі в Росії?
Звісно. Я з малого віку тренуюся, їжджу на змагання. Звісно, у мене вже є друзі. Так само в мене є друзі з західної України, з Білорусі, з Молдови. Багато хто вже не тренується, але, тим не менш, ми в соцмережах можемо спілкуватися, можемо телефонувати один одному.
Як вони реагують на ті події, які зараз розгортаються на Донбасі?
Ніяк не реагують. Вони розуміють, що спорт поза політикою, і ми навіть не торкаємося цих тем. У нас є свої спільні теми: спорт, тепер вже діти. Ми можемо один з одним і про дітей поспілкуватися – що і як, і обговорити минулі змагання. Але ми взагалі не торкаємося теми політики.
Якщо в Росії будуть проходити дуже важливі змагання, Ви поїдете?
Розумієте, зараз у Росії не проводять важливих змагань, туди Україна не виїжджає. Тому питання тут закрите.
Як швидко Ви облаштувалися в Бахмуті?
Ми три роки тут знімали житло з дитиною, з батьками нашими, бо вони нам допомагали. І ось зараз отримали – слава Богу – своє житло. Прописалися тут: і дітки вже прописані, і я прописана тут. Це дуже полегшує весь робочий процес – і мій, і чоловіка.
Як довго довелось чекати на свій будинок у Бахмуті?
Як почалася програма. Ми почекали, звісно, пошукали варіант, який нам був потрібен, адже в нас дитина не проста. І ми не хотіли квартиру, ми хотіли будинок, бо маленька наша росте, і дуже важко з візочками по поверхах пересуватися. Ми вже находилися поверхами. Тому ми шукали, підбирали. І підбирали так, щоб було близько до роботи, тобто, до стадіона, і мені, і чоловіку – він зараз тренер. Ну і, дякувати Богу, недалеко ми підібрали цей будинок і вже в нього в’їхали.
Коли почалася ця програма?
У 2019 році почалася комплексна програма придбання житла для спортсменів і їхніх тренерів. Ми підбирали давно, а в цьому році за програмою ми вже пройшли.
Коли у Вас народилася перша дитина?
У 2010 році народилася Машенька. Але так сталося, – я вважаю, через лікарську помилку, – що у Машеньки була травма голови, інсульт. Дитинка в нас особлива, але ми її любимо, їздимо до реабілітаційних центрів, робимо все можливе. І нам допомагали наші спортсмени зі збірної країни. І спортсмени з Росії допомагали на той момент, тому що знали, що в родині Семенових таке лихо. Возили нашу маленьку куди тільки можна, робили все можливе, і зараз продовжуємо. Це наша кохана дитина, і вона тільки наша. Вона в нас така, особлива. Їй вже 10 років буде у 2020 році. Ось така в нас є чудова донечка.
Як народження дитини вплинуло на Вашу спортивну кар’єру?
Одна справа народити дитину, у тебе все добре і ти виходиш тренуватися і далі займатися. Не без допомоги, звісно, тобі теж має хтось допомагати: твої батьки або, як я знаю, деякі дівчата наймають нянь. Але в нас трапилася біда. Ви знаєте, напевне, мене тоді стадіон врятував. Тому що я не могла це пережити спокійно, і зі мною відбувалися такі речі, що я не хотіла нічого. І тоді мій чоловік, мій тренер, мами почали мене потроху виганяти на стадіон: “Іди працюй, іди працюй”. Повернутися фізично мені було не складно. Мені було важко морально, тому що в мене така ситуація сталася. І, чесно кажучи, я все ж думаю, що моя робота, стадіон, врятувала мене від того, щоб не збожеволіти.
У вашої доньки мікроцефалія, це захворювання мозку. Як проходить її лікування?
Вона зараз на домашньому лікуванні. Вона стоїть на обліку в неврологів, вони слідкують за її здоров’ям. У Маші – судомний синдром. Можливо, навесні ще до якогось реабілітаційного центра поїдемо. Коли були в Одесі, наймали дівчину, яка ходила робити масаж. Ось так потроху і займаємося.
Це допомагає?
Це полегшує. Зрозуміло, що в нас ситуація дуже серйозна: був обширний інсульт і зачепив більшу частину мозку. Полегшуємо, будемо так казати. Тому що є судоми, є спастика, і потрібні масажі, які розслаблятимуть хоч трохи м’язи.
Які прогнози від лікарів?
Ніяких прогнозів. Вони вже коли Маші був рік, такі прогнози давали, що я їх навіть озвучувати не хочу.
Дуже хотіла б подякувати чоловіку. Скільки я була в реабілітаційних центрах, мами в основному всі одиначки. Нас тато не кинув, не втік від ситуації.
Наскільки пристосований Бахмут для людей з особливими потребами?
Пандуси не всюди є. Хотілося, щоб їх було більше, щоб візки не затягувати. Я з Машею стараюся по магазинах не їздити, ми тільки на прогулянки виходимо. Думаю, більше пандусів треба в магазинах. Тролейбуси та автобуси для дітей, та навіть для дорослих людей з особливими потребами взагалі не пристосовані. Це не лише в Бахмуті, а по всій країні, чесно кажучи.
Коли Ви стали мамою вдруге?
У 2018 році в нас народилася дитина, наш Саша, хлопчик. Ми дуже щасливі. Ось нещодавно йому був рік.
Я читала, що одного разу Вам прямо на змаганнях розбили ніс диском. А до того, Ви розірвали зв’язки на нозі. Що для вас було важче: народити дитину чи виграти у серйозному змаганні?
Ой, це настільки різні речі… І там, і там нелегко, будемо так говорити. Щоб виграти у якомусь важкому змаганні, треба дуже інтенсивно попрацювати, попотіти. Щоб народити дитину, треба також постаратися. Це зовсім різні речі, звісно. Я не можу сказати, що важче. Якщо казати про мене, про розрив зв’язок на гомілковостопному суглобі, то це була суперсерйозна травма, після якої мені казали, що я не те, що в спорт не повернусь – дай Бог, щоб я хоч ходила рівно і спокійно на стопу наступала. Це було боляче, але вже після операції. Тоді в шоковому стані я не зрозуміла, що сталося. Розрив ще й відкритий був. Ви знаєте, напевне, травми більш болючі. Бо коли народжуєш дитину, біль проходить одразу як бачиш малюка. А тут вже 10 років з ногою мучуся.
Наскільки сильно взагалі Ви як спортсменка відчуваєте біль?
Я терплю біль. У спортсменів теж болить, але все ж, напевне, вони більш терплячі. Ми можемо крізь біль щось робити. Терпимо до тих пір, доки нові травми не отримаємо.
У спортсменок взагалі існує таке поняття як декрет?
Взагалі таке поняття є у будь-якого громадянина України, але чи користуються цим декретом спортсмени – це інше питання. Скажу, що ні. В декрет ми не йдемо. Ми народили, якщо нам ще й хтось допомагає – няньки чи батьки – навіть попри те, що лікарі кажуть, що ще не можна, ми вже починаємо прес качати або на стадіон виходити. Як на мене, я взагалі рано вийшла. Напевне, півтора місяці було сину чи місяць, як я вже прийшла на стадіон.
Як важко Вам було?
Спочатку, зрозуміло, що важко. По-перше, ти майже рік нічого не робив. Я знаю, що багато дівчат до достатньо великого терміну тренуються, не так інтенсивно, ясна річ, але все одно щось роблять. Я дуже переживала за другі пологи, тому що був страх, щоб не трапилося як з першими пологами, з Машею. Тому я нічого не робила. Я тільки ходила і їла фрукти, і в лікарні трохи полежала на збереженні, тут, в Бахмуті. Тому коли я прийшла вперше після народження Саші на тренування, то спочатку було, звісно, важкувато. Нічого не робила рік, важко, задишка, але потроху-потроху… Можна навіть сказати, що не потроху. Потім мені вже всі казали: “Ти дуже швидко”.
У 2018 році Ви одразу після народження другої дитини повернулися до великого спорту і брали участь у чемпіонаті.
Так, я виграла чемпіонат країни. Я виконала норматив і потрапила на командний чемпіонат Європи. І потім, коли ми з чоловіком говорили, він казав: “Я знаю тебе, ти зараз почнеш швидше-швидше”. В цьому році був чемпіонат у Досі (столиці арабської держави Катар, – ред.). І чоловік каже мені: “Візьми участь у командному чемпіонаті Європи і будемо готуватися до Олімпійських ігор”. Я відповідала: “Добре-добре”, але в душі мені хотілося на чемпіонат світу, хотілося виконати норматив. В мене не вийшло, але я на початку сезона показала достатньо непоганий результат. Тоді Саші було лише 6 або 7 місяців. Я прямо на свій День народження метнула диск на 60 метрів, а норматив був 61 метр. Я потрапила на чемпіонат світу. Задача номер один була потрапити на командний чемпіонат, тому те, що я поїхала на чемпіонат світу – це вже було перевиконання плану. Я була дуже задоволена.
Брати участь у чемпіонаті світу одразу після народження дитини – це дуже велике досягнення. Але, на жаль, Ви не виграли у тому змаганні. Як Ви переживаєте програш змагання?
Тут навіть про виграш не йшлося. Якби я просто потрапила до фіналу – це б було взагалі чудово. Треба вміти програвати. Треба вміти і вигравати, і програвати. Я розуміла, до чого я готова, що ще мало часу пройшло від народження, що я ще не встигла повністю відновитися. І навіть так я потрапила на чемпіонат світу. Тому я не їхала туди з якимись ілюзіями, я розуміла, наскільки я готова.
Чи були у Вас думки покинути спорт заради родини?
Я завжди з родиною. У нас спортивна родина, і я з нею 24 години на добу. Відлучаємось на тренування на 2-3 години, а потім додому йдемо. Але бувають, звісно, збори перед головними змаганнями, і ми можемо поїхати і залишити дітей з батьками. Або можемо взяти з собою дітей і батьків. І такі були в нас збори, коли ми брали з собою Машу, бабусю і разом всі їхали на збори. Тобто, я завжди в родині, і питання покинути спорт заради неї переді мною не поставало.
Наскільки сильно Ви відчуваєте підтримку своєї родини?
Дуже сильно. Без моєї родини – я зараз кажу не лише про свого чоловіка і дітей, я кажу, перш за все, про наших батьків, – без них, мабуть, нічого б не було взагалі. Тому що коли сталося все з першою дитиною, їй треба було приділяти 24 години на добу. Це не те, що у 2 роки віддав до садочка, і в тебе є 2-3 години, які ти можеш витратити на себе. Тоді наші батьки згуртувалися. І дідусі нам допомагають, і бабусі – ми всі разом. Без нашої родини нічого б, напевне, не вийшло, тому за все низький уклін їм. Це наша спільна справа, виходить.
Ви вже розповіли, що ваш чоловік також спортсмен. Зараз він тренер. Яким видом спорту він займається?
Він також метальник диска. Зараз він і дітей тренує за цим напрямом. Він і ядро штовхав, але більше спеціалізувався на метанні диска. Він також багаторазовий переможець чемпіонатів України, призер кубків Європи, учасник трьох Олімпійських ігор, чемпіонату світу. Але зараз він сказав: “Все, вже більше не хочу. Хочу бути тренером”. У нього це добре виходить. Я вважаю, що це його напрям.
Як ви познайомились?
Тут все просто. Були збори на змагання, ми туди приїхали, познайомилися. Потім ще на одних зборах зустрілися. І вже у 20 років вирішили, що треба жити разом, і Олексій з Одеси переїхав до мене в Горлівку. Вже в Горлівці тренувалися разом. Через 3 роки ми одружилися.
Ви тренуєтесь разом?
Ну він тренер, а я вже, виходить, учень. Зараз він тренує і мене, і дітей. Він розподіляє нас за часом, ми приходимо кожен у свій час і тренуємось.
У Вас з чоловіком є конкуренція?
Ні, у нас така, добра конкуренція. Щоб ми щось одне одному доказували – такого немає. Ми завжди вболіваємо один за одного, завжди стіною стоїмо, переживаємо. Мені легше самій піти відзмагатися, ніж дивитися, як Олексій змагається. В мене одразу стільки адреналіну. І Олексій теж каже: “Мені важко дивитися, легше самому відзмагатися, такі сильні переживання”.
Хто голова у Вашій сім’ї?
У нас рівноправ’я. Ми один з одним радимося. Коли щось, наприклад, треба придбати, ми завжди це обговоримо і разом вирішимо, потрібно нам це чи ні.
Ви колись їздили на змагання до країн, де жінка у суспільстві займає другорядну позицію?
Не знаю, ось розповідають про той самий Катар, де ми нещодавно були. Це їхнє виховання, розумієте, вони так з дитинства живуть. Ми кажемо: “Які вони бідні”, але мені здається, їм так комфортно, вони так виховані.
Чи Ви відчували на собі той тиск?
Ні. Єдине – ми не могли одягнутися у короткі шорти й майку і вийти так, бо на нас дивилися. Нічого неприємного ми не відчували. Коли ми виходили на пляж, нас просили надягати футболки й шорти довші, ніяких купальників. Але є ж і пляжі для європейців, і там вже всі у купальниках. Тому якогось тиску ми на собі не відчували.
Ваші діти цікавляться спортом?
Сашко – так. Ми його вже беремо з собою на тренування. У спортсменів є вислів “діти стадіонів”. Він в нас хоч і маленький, ходить, але тримається ще за мамину і татову ручку, однак йому дуже подобається.
Ви б хотіли, щоб Саша продовжив Вашу спортивну кар’єру і також пішов у професійний спорт?
Я б хотіла, але змушувати я не буду. Розумієте, не буде результату, якщо тебе змушують. Коли ти починаєш будь-яку справу, тобі треба дуже хотіти. Тоді буде результат. Тому тут вже як він захоче, напевне.
Спорт завжди асоціюється з правильним харчуванням. Скажіть, яка у Вас спортивна дієта?
У мене немає спортивної дієти, я їм все, я серйозно кажу. Може хтось і дотримується дієти, мабуть, це в основному бігуни. Я захотіла – я з’їла. Єдиний час, коли я дотримувалася дієти – це коли народився Саша. Мені здавалося, що я важкувата, і я попросила подругу, яка бігає спрінт, допомогти мені. Але це було 2 тижні, я скинула вагу до потрібної позначки, і все.
Важко було сидіти на дієті?
Ні, ні. Якщо поставити перед собою мету, то ні. Я б не сказала, що це прямо нестерпно.
Що краще їсти тим, хто тільки починає займатися спортом?
Не лише тим, хто займається спортом, а взагалі всім треба правильно харчуватися. М’ясо, риба, овочі обов’язково – це все, ясна річ, має бути. Поменше картоплі, фастфуда.
Скільки часу на день Ви тренуєтесь?
Якщо це збори, то це два тренування на день: по дві – дві з половиною години вранці і три години ввечері. Десь годин 5-6 на день.
А скільки це на тиждень?
У нас є 2 вихідних – у четвер та неділю. Тож 5 разів на тиждень.
Вам притаманна ідея максималізму?
Я взагалі по натурі людина-максималіст. Я жорсткий максималіст.
Наскільки це важлива риса для професійного спортсмена?
Я думаю, це важливо, але треба знати якусь межу. У мене, наприклад, сталася травма, тому що я максималіст. Треба обов’язково дослухатися до свого тренера. Якщо він бачить і каже, що не треба чогось робити, то цього робити не треба. Мені тренер казав: “Годі стрибати, прибирай цей бар’єр”. А мій максималізм зробив те, що в мене сталася така страшна травма. Але взагалі я вважаю, що для спортсмена це добре.
В яких країнах Ви вже побували?
У Польші, у Франції багато разів бувала, в Італії, Іспанії, Германії, Китаї, Японії, Бразилії… О Боже, та я майже всюди бувала. Напевне, тільки в Америці я не була.
Яка з них найбільше Вас вразила?
Дуже подобається Швейцарія. Там дуже красиво, культурно. Продукція якісна, їжа якісна. Там дуже гарно.
Ви вже чотири рази брали участь в Олімпійських іграх. Які з них запам’ятались Вам найбільше і чим?
Напевне, у Пекіні у 2008 році. Тому що я була туди дуже серйозно готова, ми з тренером все зробили правильно. Везли команду частинами, і я потрапила до тієї частини, яку привезли за 5 днів до змагання. І в мене почалась акліматизація. Тобто, стан у мене був дуже поганий. І в мене була кваліфікація в той день. Готова я була добре, але від акліматизації в мене були ватні ноги, я не могла зрозуміти, що відбувається. І я не потрапила до кваліфікації, там буквально одна людина була попереду.
Чи є у Вас плани поїхати на наступну олімпіаду?
Звісно. Я вже потроху почала готуватися. Наступна олімпіада вже не так далеко, дуже близько – у 2020 році буде в Токіо.
Що для цього треба зробити?
Для цього треба виконати норматив. Норматив серйозний, тому треба багато попрацювати, позмагатися обов’язково. Роботи попереду дуже багато, але мета є, і ми до неї йдемо.
Скільки у Вас вже є медалей?
Ой, багато. З усіх чемпіонатів я не рахувала. Ці медалі всюди є: і в Одесі, і в Горлівці, і тут якісь. Коли ми завершимо ремонт у будинку, мені дуже хочеться і медалі Олексія, і свої зібрати, зробити якийсь красивий стенд і все це гарно розвісити.
Які відчуття Вам приносять нагороди?
Радість за те, що виконана робота не пройшла даремно.
У Вас є якісь спортивні ритуали, які не змінюються протягом років?
Є, не буду казати. Я думаю, у всіх спортсменів вони є.
Для чого Ви займаєтеся професійним спортом?
Це моє життя. Я зовсім нещодавно сказала чоловікові: “Знаєш, кажуть, люди народжені бути художниками. А я народилася спортсменкою”. Я реально народилася спортсменкою, я в душі спортсменка.
Як вважаєте, коли завершиться Ваша кар’єра?
Завершувати я не збираюсь поки. Це спорт, це все настільки непередбачувано. Дай Бог протриматися ще побільше.
А яким для Вас є той показник, коли Ви можете сказати собі: час настав?
Нема такого. Доки здоров’я дозволяє, доки я відчуватиму, що можу ще конкурувати з іншими дискоболками України і закордону, я буду тренуватися.
Чим плануєте займатися коли відійдете від кар’єри професійної спортсменки?
Я думаю, що я, мабуть, буду тренером. Я завжди казала, що не хочу цього. Це дуже важка робота і, на жаль, в нашій країні малооплачувана. Буду займатися чимось, пов’язаним зі спортом.
Чи є у Вас якісь захоплення окрім спорту?
В мене більше ні на що не вистачає часу. У мене є спорт і є родина, все. В мене немає навіть можливості ще чимось захоплюватися, чесне слово.
Як спорт допомагає Вам у повсякденному житті?
Спорт виховує, характер виробляє. Чогось свого домогтися.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
