Людмила Макарова покинула захоплений бойовиками Луганськ та тепер живе в Гірському, стала активною учасницею ініціативної групи міста «Гірський бум». Переселенка розповіла, як жила до окупації, як виїжджала і чим відрізняється її нинішнє життя від того, що було в Луганську, де жінка вже не хоче жити навіть після звільнення.
У Луганську Людмила Макарова прожила 25 років. Працювала лаборантом в кабінеті хімії. Разом з чоловіком виховувала двох доньок. Вільний час приділяла сім’ї і своїм хобі: вишивці хрестиком і написанню віршів. Виходило добре, так що роботи брали на виставки, а вірші – публікували.
У ті часи було чимало теплих спогадів. На квартирі в Луганську Людмила шила для своїх дівчаток вокальні костюми та вбрання на виступи в школі. Старі сорочки з секонд-хенду перешивала в блузки, в’язала головні убори для українських костюмів, шила вишиванки, робила вінки.
«Я знаю, що не змогла б без цього жити. У людини повинна бути духовна їжа. Якщо її немає, то це моральна смерть», – каже переселенка.
Жили не дуже заможно, але і не бідували. Ось тільки тепер спогади про місто затьмарила війна. Фрагменти з життя в Луганську, при захопленні міста бойовиками, назавжди врізалися жінці в пам’ять.
https://www.youtube.com/watch?v=a1bTEa4SSbY
«Це було моторошно. Таке собі 3D-кіно, в якому ти береш участь. Повне відчуття нереальності. Усвідомлення того, що такого бути не повинно», – розповідає Людмила Макарова.
Довго жити в такому Луганську сім’я не змогла. Людмила згадує: ні морально, ні фізично вони з чоловіком не могли більше залишатися в такій ситуації. Подружжя покинуло Луганськ в 2014 році. У момент запеклих обстрілів центру міста, вони виїхали останнім поїздом до Кривого Рогу до своєї дочки.
З Кривого Рогу подружжя повернулося до Луганської області – в Гірське. Це рідне місто Людмили і тут живе її мама. Добиралися не без перешкод: дорога вела через підірвані мости і блокпости. Поживши у мами, сім’я перебралася в рідний будинок Людмили, давно виставлений на продаж. Як і всі переселенці, вони пройшли етап, коли все доводилося починати з нуля: вона не могла знайти роботу, а її чоловік – оформити пенсію.
«Нам дуже допомагали місцеві жителі. Хто телевізор дав, хто відро картоплі, консервацію. Отримували різну гуманітарну допомогу», – згадує Людмила.
Поступово вийшло все налагодити. Подружжя знайшло роботу: переселенка влаштувалася фармацевтом в аптеку, її чоловік – слюсарем в спортзал шахти «Горська».
Через те, що Макарови виїжджали з Луганська, прихопивши з собою тільки найнеобхідніше, кілька разів їм доводилося туди повертатися – за речами. Тепер же, знову бачити місто, або переїжджати туди, Людмила Макарова не хоче.
«Після того, як я повернулася в місто, де народилася і виросла, Луганськ став для мене чужим. Звичайно ж, з цим пов’язано і те, що деякі мої знайомі повірили окупантам. Я вже не хочу ніколи туди повертатися», – ділиться переселенка.
У розмові, “рідним” Людмила називає вже Гірське. Каже: хоче робити краще місто, в якому народилася і тепер наново будує життя.
Але як би боляче не було залишати все нажите, навіть сама жінка помітила, що за кілька років сильно змінилася, і тепер не боїться робити крок назустріч змінам.
«Це, як в прикладі з жабою, яка, потрапивши в окріп, одразу ж вистрибне, а якщо її поставили на вогонь в холодній воді – вона звариться. Ось ми варилися, як ці жаби. Це всім нам був як хороший стусан, щоб ми до чогось прагнули. Адже все, що нам дається – це не за щось, а для чогось», – зазначає переселенка.
P.S. Фрагмент вірша Л. Макарової:
Нам кажется порой, что судьбами мы правим
Не в силах угадать, что свыше нам дано.
А в дом приходит ночь неслышными шагами,
И отворяет вновь в бессонницу окно.
Виденья-миражи сплетаются в реальность,
И падает в цене все то, чем прежде жил.
Нелепо и смешно: вся наша жизнь – случайность
До боли в голове и до надрыва жил.
«Все почалося з того, що я запропонувала свою допомогу в організації святкування Дня міста. Тоді я і познайомилася з активістами Гірського», – розповідає переселенка.
У 2017 році Людмилі Макарової запропонували стати членом ініціативної групи «Гірський бум». На той момент горчани розробляли грантовий проект, який фінансувала Міжнародна організація з міграції. Він передбачав проведення ремонту в Гірськой дитячій бібліотеці, а також створення на її базі різних творчих груп і гуртків.
Перш ніж написати проект, учасники пройшли декілька тренінгів. За словами переселенки, вони допомогли їй не тільки по-новому поглянути на свої організаційні здібності, а й психологічно адаптуватися до змін у житті.
Учасники ініціативної групи розробили напрямки, в яких хотіли б працювати. Людмила Макарова взялася організувати Клуб вихідного дня.
У вихідні горчани і переселенці збиралися в бібліотеці за чашкою чаю, щоб поспілкуватися, поділитися досвідом, навчити один одного тому, що вміють. Колектив склався жіночий. У клуб вихідного дня приходили, щоб відпочити душею. Тут і читали свої вірші, і обмінювалися рецептами, і майстрували кухонне приладдя. Пригощали один одного кулінарними шедеврами. Людмила Макарова приносила подругам свої ароматні пироги.
«Ми не вигадували якісь сценарії. Я могла, наприклад, принести заготовку для рукоділля, щоб показати, як це – в’язати гачком», – каже Людмила.
Цього року влітку в Клубі вихідного дня не було зустрічей, бо місцеві жителі займалися городами і заготовками консервації на зиму. Однак, активістка планує знову відновити зустрічі вже в жовтні. Адже у неї ще стільки ідей для рідного Гірського.
P.S. Фрагмент вірша Л. Макарової:
А за окном рассвет, как робкий луч надежды
Накинется на жизнь, как нищие на хлеб.
Напялим на себя тщеславия одежды,
И снова пошалим свершением судеб.