Підтримайте Вільне Радіо
За зачиненими дверима російських тюрем і колоній — життя тисяч українських полонених. Попри домовленості та вимоги міжнародних організацій, Росія не допускає місії до своїх колоній. Там і далі утримують українських захисників і цивільних, для яких полон означає тортури, ізоляцію й боротьбу за життя щодня. Військовий, який провів у неволі понад два роки, розповів про пережите.
Тему обговорювали під час публічної дискусії на “Фестивалі думок” від благодійного фонду “Схід SOS”. Вільне Радіо виступає інформаційним партнером події.
Про перебування у полоні та систему покарань у Росії розповів історик, військовослужбовець корпусу “Азов”, оборонець Маріуполя Геннадій Харченко. Він пережив вибух в Оленівці та був у полоні понад 2 роки.
Цей монолог — розповідь Геннадія Харченка від першої особи. Далі — його пряма мова.
Я був і залишаюсь бійцем “Азову”. Мій полон тривав 2 роки і 4 місяці. За час перебування в полоні я в прямому і переносному значенні мав можливість познайомитися з геть усіма державними структурами Російської Федерації. З її збройними силами, з її правосуддям, з її освітою, з її пресою, і в тому числі з її системою відбування покарання. Чесно кажучи, до самої системи в мене ніяких зауважень немає — там все як має бути. Як писав вже наш сучасний класик Лесь Подерв’янський, “катівня з необхідними інструментами”. Все було максимально реально, правдоподібно: електричний стілець, колючий дріт, решітки, поганий слідчий, дуже поганий слідчий. Так само і я заздалегідь ретельно підготувався до знайомства з представниками російських силових відомств — наніс собі патріотичні тату, скандинавські тату, служив в “Азові”, написав книгу про українську артилерію, народився в Радянському Союзі. Тобто зібрав флешрояль для цієї зустрічі і спілкування.
Гадаю, що вже ні в кого не виникає сумнівів щодо того, що відбувається у полоні в РФ. І цивільні, і військові, особливо військові спецпризначенці і особливо бійці “Азову” потерпають від побиття, знущань, негідного ставлення. Думаю, що в цьому вже немає необхідності когось переконувати. Той досвід, який я для себе виніс, постійно озвучую і хотів би ще раз поділитися: Росія як країна має припинити своє існування, а всі її держструктури мають бути засуджені, як це колись відбулося з державними структурами нацистської Німеччини.
І насамперед, це така собі держава у державі, максимально утаємничена структура. Про неї практично немає даних, навіть менше, ніж про такі структури як ГРУ, ФСБ, слідчий комітет тощо. Йдеться про ФСИН (українською ФСВП Федеральна служба виконання покарання, — ред.). Система, яка створена не для того, щоб перевиховати і підготувати людину до її адаптації в суспільстві, а навпаки, щоб суспільство адаптувати максимально для життя за законами тюрми, за законами тоталітарного суспільства. Для того, щоб привчити суспільство, що є закон і є “понятія”. При чому друге — це щось фундаментальне і більш важливе.
На чолі будь-якого суспільства має стояти “пахан”, “бугор”, “дєд”. Ця система проростає в інших російських системах. Вона є в армії як “дєдовщіна”, яка підміняє собою устав. І головні особи в цих системах зобов’язані порушувати закон, мають робити це демонстративно. І вони мають найбільшу владу — владу над людьми. Насамперед це стосується російського законодавства. Хотів би нагадати, що цю систему ФСИН (ФСВП, — ред.) створили до повномасштабного вторгнення. В той час, коли Європа та інші країни намагалися залучити і адаптувати Росію до цивілізованого суспільства. І це було таке пускання пилу в очі.
Ще за радянських часів ця структура належала до силових відомств — НКВС, КДБ, МВС. А в цивілізованому світі вимагалося, щоб така структура діяла окремо і не перетиналася із силовиками. В Росії це зробили, але формально. Адже усі очільники та старший апарат — це вихідці з тих самих силових структур. Це стосується і нинішнього очільника цієї системи виконання покарань.
Для цієї системи характерні репресії, контроль над усім суспільством. Її не уникнув ніхто. Значні політичні діячі, опозиційні діячі, діячі, які належали до правлячої партії, військовослужбовці, маргінальні елементи, олігархи, підприємці, журналісти, дипломати рано чи пізно ставали заручниками і жертвами цієї системи. У будь-яку мить система може розчавити будь-яку людину, навіть найбільш відданого цій системі військового.
Якщо згадати радянські часи, то можна навести приклад такого персонажа як Павло Судоплатов (керівник радянських закордонних диверсійних спецслужб, брав участь у розробці та виконанні гучних політичних убивств опонентів сталінського режиму та радянської влади, — ред.). Він закінчив свою кар’єру в катівнях НКВС — за що боровся, на те і напоровся. Так само [Ігор] Гіркін (керівник терористичного угруповання “Новоросія”, колишній полковник ФСБ, — ред.) перебуває зараз у цій системі. І ще один з таких найвідоміших прикладів — Максим Марцинкевич на прізвисько Тесак (російський громадський діяч, ідеолог неонацизму, — ред.), якого закатували. Це абсолютно нормальна ситуація для російського суспільства — його діяльність підтримували, поки це було вигідно, а потім система ж його і вбила.
Ця система забезпечує величезний трудовий і мобілізаційний ресурс. За окремими даними, близько 350 тисяч російських засуджених пішли до армії в обмін на те, що їм погасять судимість. Перший великий набір у 50 тисяч ще робили до “Вагнера” (російське збройне формування, міжнародна злочинна та терористична організація, — ред.). Такі набори відбувалися і в тих місцях позбавлення волі, де я перебував.
Можу сказати, що окрім якоїсь матеріальної бази, ця система має і свою субкультуру. Її сповідують і ті, хто перебуває під арештом і ті, хто працює на державу. “Шансон года” — це в них найвідоміший фестиваль. Я сам був свідком, що деякі офіцери російські не знали гімн Росії, але усілякі “господа офіцери” — це для них було святе. Система це дозволяє їм, система дозволяє чинити насильство, брати хабарі, але в певний час ця ж система з ними і розправляється. Приблизно з 600 тисяч працівників системи ФСИН (ФСВП, — ред.), на війну відправили близько 3 тисяч. Тобто залишається ще великий мобілізаційний ресурс.
Все це я розповідаю, щоб підкреслити, що намагання реформувати цю систему або спроби якось на неї впливати неможливі. До неї немає доступу, до того ж Росія поступово виходить зі складу більшості міжнародних організації. Вона також відмовляється від зобов’язань щодо забезпечення прав людей, які перебувають у системі перевиховання. І яка б не була в Росії форма правління — монархія, комунізм, олігархія, умовна демократія — на саму систему це не впливає. Вона буде репресивна і тоталітарна.
Немає ніякої можливості зробити ворога більш цивілізованим, підлаштувати його під норми правового суспільства. І нам в жодному разі не треба наслідувати цей приклад. Ми ментально і морально відірвалися від Росії, наше суспільство в цьому питанні зробило величезний крок у цьому напрямку.
І є ще одне важливе питання: чи готова українська держава, українські відомчі структури відстоювати права своїх ув’язнених полонених, як військових, так і цивільних, які опинилися у відповідних умовах. Моя відповідь, яка грунтується на власному досвіді і на досвіді моїх побратимів — однозначно ні. Я в жодному разі не хочу применшити заслуги тих людей, які займаються цим питанням. Але часто серед тих, хто потрапляє на обмін, я бачу людей, які вчинили злочин проти України, коли ще перебували під її юрисдикцією. Їх зустрічають, вони отримують виплати. Я стояв у черзі в банку, і поряд зі мною стояли люди, які свого часу зрадили свою державу і армію. Але після повернення вони так само отримали в руки державний прапор, порцію “обнімашек” і потім ще отримали винагороду незрозуміло за що.
У той час як у полоні залишаються люди, про яких майже ніхто не знає. Зокрема, я говорю про тих цивільних, хто сприяв українській армії, хто коригував удари по ворогу. Ці люди не боялися, а потім вони потрапили в російський полон, де їх засудили вже за вигадані кримінальні справи про тероризм тощо. На жаль, це реалії. Чи є можливість цьому протистояти й активніше відстоювати цих полонених? Я думаю, що є.
Мені здається, що треба звертати увагу на приклад Ізраїлю та Азербайджану, як треба боротися за своїх громадян. Не робити з цього піар і шоу, а дійсно рішуче і наполегливо відстоювати права наших громадян. Я буду говорити за те, що мені болить, адже сотні “азовців” перебувають у полоні. Нам потрібен пошук ефективних засобів для того, щоб впливати на умови утримання наших полонених, незаконно затриманих, і їхнього найскорішого визволення.
Ми маємо усвідомити неможливість замирення ворога і дипломатичного виходу з цієї війни. Нам потрібна тільки перемога, яка буде супроводжуватися нашим входом до євроструктур і одночасним засудженням Російської Федерації та її складових державних структур. Бо вони так само як і в книзі “1984” мають абсолютно протилежні задачі. Бо в них Міністерство оборони — це міністерство агресії, Міністерство юстиції — це міністерство беззаконня, медіа — це суцільна брехня.
Нагадаємо, всі обміни полоненими між Україною та Російською Федерацію відбувалися з ініціативи української сторони, стверджують у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими. Росіяни жодного разу не зверталися з запитом повернути своїх полонених. Крім того, окупанти довгий час приховували, що утримують у полоні важкопоранених і тяжкохворих.