Щодня о 9 ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, хто загинув через загарбницьку війну Росії проти України. Максим Сторожук із Житомирщини — один із них. Близько 8 місяців чоловік обороняв Бахмут, там стримував росіян і після контузії. Життя захисника обірвалося торік 2 грудня. Максиму назавжди залишиться 29. Тепер рідні просять надати йому звання Героя України посмертно.
Максим Сторожук народився 17 лютого 1993 року в місті Бердичів на Житомирщині. Після закінчення школи №14 навчався на ливарника у місцевому коледжі.
“З самого дитинства батьки нас залишали вдвох. Брат із п’яти років вже доглядав за мною однорічною, з того часу він завжди піклувався про мене, був мені опорою та підтримкою. Він із юних років вже знав, що таке відповідальність та піклування”, — розповідає Вільному радіо сестра загиблого Марина.
Згодом Максим вступив до Одеського політехнічного університету, а після закінчення пішов на службу в Національній гвардії України.
“Брат працював спочатку на ливарному комплексі, а потім на меблевих виробництвах та на “обшивках” у Бердичеві”, — каже співрозмовниця.
Щирий і добрий — таким рідні та друзі згадують загиблого.
“Мій брат був відкритим і дуже добрим, завжди допомагав людям”, — ділиться сестра Максима.
До лав ЗСУ Максима мобілізували 17 квітня 2022 року. Захисник служив старшим стрільцем 3-го стрілецького відділення 3-го стрілецького взводу 1-ї стрілецької роти військової частини А4080. 8 місяців чоловік захищав Бахмут.
“Було, що на завданні зазнав поранення, був на лікуванні. Неодноразово в нього були контузії, після яких його турбував головний біль та шум у вухах, але він виконував свій обов’язок”, — каже співрозмовниця.
2 грудня 2022-го захисник прийняв свій останній бій під Бахмутом. Його життя обірвав танковий снаряд росіян, який поцілив по позиції, де був Максим.
“Брат заступив на позицію після контузії, не долікувавшись, його мали поміняти 1 грудня, але не судилося. Перед “прильотом” брат стояв на правому боці лінії та допомагав лівій лінії відбивати атаку. Смерть наступила раптово, поранення були несумісні з життям”, — говорить Марина.
Сестра згадує й слова Максима, які виявились його останніми.
“Брат зателефонував мамі та сказав: “Я тебе люблю та цілую, якщо за 4 дні не вийду на зв’язок — значить мене більше немає в живих”. Багато брат розповідав, від чого волосся дибки вставало”, — ділиться співрозмовниця.
Оговтатись після втрати, додає сестра, рідним все ще складно.
“Я ніколи в житті не могла подумати, що війна забере найдорогоцінніше — мого брата. Вже минув рік, як його немає, а перед очима той день, коли його привезли додому в труні. Настільки боляче, як ніби вирвали все із середини. Кожного дня я засинаю та прокидаюся з думкою про нього. Мама кожного вечора плаче та запитує Бога: “Чому саме мій синочок?” — зізнається Марина.
Розповідає сестра й про мрії і плани полеглого бійця, які він не встиг втілити.
“Мав грандіозні плани на майбутнє, хотів розвиватись, працювати та створити сім’ю”, — каже співрозмовниця.
Боротьбу Максима з російськими окупантами зараз продовжує і його батько.
“Ще з перших тижнів війни мій тато пішов добровольцем, але його взяли на службу в нашому місті. Після смерті брата тато не витримав і пішов на перші лінії фронту. Зараз він на Куп’янському напрямку”, — говорить Марина.
Рідні Максима прагнуть, аби бійцю посмертно надали звання “Герой України”. Для цього сестра створила електронну петицію на сайті президента. Зараз вдалося зібрати понад 21 тисячу голосів із 25 тисяч, які необхідні, аби її розглянули. Підтримати петицію можна за посиланням.
“На службі брата неодноразово нагороджували грамотами та подяками за його успіхи. Я до останнього сподівалася, що він все переживе та буде героєм, він і залишається для нас героєм. Я настільки скучила за ним, я все віддала б, щоб зараз чути його голос і бачити його посмішку. Я дуже його люблю”, — із сумом говорить сестра захисника.
Світла пам’ять загиблому.