“Ми ходили за водою, [повернулись], я заходжу у двір, а їх п’ятеро лежить [мертвих] з документами в руках”, — розповідає Тетяна про останні свої дні в рідному Нью-Йорку. Така реальність міста у 2024 році. Зараз, коли росіяни зруйнували та зайняли його, заїхати туди евакуаційні екіпажі не можуть, місцеві виходять невеликими групами, сподіваючись, що так безпечніше. Поспілкуватись вдається мало з ким, люди виходять не в собі. Тож дізнатись бодай щось про ситуацію по той бік — це вже унікальні свідчення.
“Ми їдемо відносно швидко. По обидва боки від дороги зруйновані будинки та випалені поля. Місцевих на вулицях майже немає. Нам зустрічаються лише поодинокі велосипедисти й один чоловік пішки. Проїжджаємо повз єдиний працюючий тут магазин”, — описує евакуацію 22 серпня одна з волонтерок.
Жінки, які вийшли з Нью-Йорка, чекають їх на вулиці, на плечах рюкзаки, поряд — ще кілька сумок. Їх допомагають складати в машину. Попереджають, що в бусику трохи душно.
“Летіть, як можете. Ми ж розуміємо, що тут відбувається”, — вони з розумінням кивають. Духота їх не лякає. Жінки розуміють, що це тут не найстрашніше.
Тетяна та Оксана (імена змінені з міркувань безпеки) пішки дійшли з Нью-Йорка майже до Щербинівки. Кілька сумок — усі речі, що вдалося забрати з собою, — везли на велосипеді. Відстань між населеними пунктами близько 5 кілометрів, пройти довелося близько 7-ми вузенькими стежками, які знають місцеві. Рухатись швидко не давали щільні обстріли. Взяти з собою не було кого — рідні жінок загинули, та й пересуватись великими групами тут надто небезпечно. Зараз у Нью-Йорку стоять російські війська.
Коли разом з іншими земляками жінки дістаються відносної безпеки, трохи “видихають”. Тут місцеві пропонують їм пиріжки і питну воду.
“Я занадто багато народу поховала, їсти зараз не можу”, — каже Тетяна і погоджується лише випити води. У неї змучене обличчя і охайна легка сукня з воланами на плечах. Якби ми зустрілись в іншому місці, можна було б подумати, що вона зібралась прогулятись парком. А двома руками з великого пивного келиха пила б не воду, а якийсь мохіто. Вона палить цигарку за цигаркою. А коли адреналін починає “відпускати”, на обличчі з’являються сльози. Вдається поговорити. Але не на відео — бояться.
Жителі Нью-Йорка і навколишніх сіл очікують евакуацію далі, сидячи серед речей в колі земляків. Тут люди розповідають, що їм довелося пережити. Згадують, шо дуже лячно під обстрілами було ходити за водою.
“Ми намагалися не виходити з будинку. Виключення — за водою. Бо без неї не вижити. А їжа у нас була, консервація, “гуманітарка”, замість хліба пекли оладки. Картоплю копали. Не було світла й зв’язку, то й ні з ким не могли зв’язатися. Ані з ріднею, ані дізнатись про евакуацію”, — згадують жінки.
Загинули і рідні, і друзі Тетяни та Оксани.
“Одну вбило жінку прям під деревом. Ми з “Тетяною” п’ятьох самі закопали в городі. Вдвох (плаче — ред.)”, — каже Оксана тремтячим голосом і починає схлипувати.
Розстріляли чоловіка Оксани, сина Тетяни й кількох їхніх сусідів. Жінки знайшли їх вбитими, коли повернулися додому, поряд на подвір’ї були автоматні гільзи, згадує Тетяна.
“Ми готували всі разом з сусідами. Всі погоріли, а ті будинки, які залишилися, ми скучкувалися і були усі разом. Її [Оксани] чоловік загинув у мене на подвір’ї. Окрім наших рідних, у мене з Петровської гори мати з сином жили, ще пацанчик, який прибіг з гори поранений, нога прострелена наскрізь. Каже: “Куди діватись, я нікого крім тебе не знаю, мені ніхто крім тебе не допоможе”. І ще двоє хлопців по сусідству.
Ми ходили за водою, [повернулись], я заходжу у двір, а їх п’ятеро лежить з документами в руках. Їх в упор з автоматів”, — розповідає Тетяна.
“Нас би теж там поклали. Ми просто вийшли на 15 хвилин”, — додає її сусідка і плаче.
Жінки розповідають, що ховати загиблих майже не було можливості, а коли вони рили могили, над ними кружляв дрон.
“Сімох [загиблих] бачила 17-го і одного 13-го [числа]. На Петрівській горі ми поховали одного. Усі люди ховались від обстрілів, навіть ніхто не вийшов на допомогу. Бігли бігом. На гору заскочили на велосипедах, закопали пацана і бігом назад. Дуже багато загиблих. Багатьох не мали можливості поховати — над головою дрон одразу зависає.
Я вже стала так з лопатою і думаю: “Ну стріляй, х*лі бл*ть”. “Оксана” перепанікувала, каже, давай уходити, а я кажу: “Куди? Я що кину їх так лежати?” Два дні закопували п’ятьох. Вони майже всі загинули у мене на подвір’ї”, — розповідає Тетяна.
Пізніше евакуйованих жителів Нью-Йорка волонтери відвезуть у безпечніший регіон, де на перший час їх приймуть земляки, які виїхали раніше. Поки ми спілкуємося з жінками, їм постійно надзвонюють родичі нью-йоркців — дізнатися, хто з їхніх родичів і знайомих живий. Адже зв’язку в самому селищі немає вже кілька тижнів.
Не всім з тих, хто вийшов з Нью-Йорка, вдалося зберегти здоровий глузд. Життя під постійними бомбардуваннями дається взнаки — декого волонтери відвозять до лікарні. З іншими, якщо люди готові, спілкується психолог.
Евакуація з Торецької громади триває. Втім через рух лінії фронту з великої кількості населених пунктів вже неможлива.
“У мене тут (в Торецькій громаді — ред.) брат двоюрідний, я його вмовляю, але він ламається, не розуміє, що буде далі. Це треба бачити, аби розуміти, до слів люди ставляться як до казки”, — каже одна з евакуйованих жінок.
Тим часом волонтери, коли приїжджають забирати одних людей, намагаються пояснити іншим жителям важливість евакуації і вмовити їх виїжджати, доки з їхнього села це ще можливо. Хоча в навколишніх від Нью-Йорка селищах вже немає електроенергії, тому не у всіх є змога зарядити мобільні. Тому, тим, хто не можуть подзвонити, достатньо підійти до машин з написом “Евакуація”, якщо такі є поряд.
Росіяни продовжують обстрілювати Нью-Йорк та навколишні села. Там йдуть бої. 20 серпня речник Національної гвардії України Руслан Музичук повідомив, що Сили оборони не дають окупантам закріпитися у Нью-Йорку.
Серед загиблих цивільних діти. Так, у липні у лікарні померла 8-річна дівчинка, яка потрапила під російський обстріл Нью-Йорка.
Нагадаємо, раніше наші журналісти розповіли і показали, як триває евакуація з Торецька влітку 2024 року.
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
