Хвилина мовчання: вшануймо Руслана Якібчука, який загинув від снайперської кулі під Соледаром

Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо пам’ять усіх, хто загинув через загарбницьку війну Росії проти України. Руслан Якібчук з Івано-Франківщини — один з них. Він обороняв країну з 2014 року. Після трьох років служби чоловік повернувся до цивільного життя, але з початком відкритої війни знову взяв до рук зброю. Загинув військовий у Бахмутському районі від кулі російського снайпера. 

Руслан Якібчук знав декілька мов, грав у власному рок-гурті та писав вірші 

Руслан Якібчук народився 30 червня 1973 року в селі Микитинці на Івано-Франківщині. Більшу частину життя провів у місті Косів. Захоплювався музикою — ще в школі разом із друзями створив рок-гурт, де був солістом і гітаристом. Їх часто кликали на різні місцеві концерти та дискотеки. 

Після закінчення школи Руслана призвали до Військово-Морських сили України — він служив у складі першого екіпажу флагмана ВМСУ “Гетьман Сагайдачний”.

“Розрадою була гітара — не знаючи нотної грамоти підбирав будь-яку мелодію на слух та писав власні. Його часто називають “Руля металіст”. Тато слухав дуже різноманітну музику, починаючи від Бетховена та закінчуючи Ozzy Osbourne або ж Cannibal Corpse. Ну, і звісно, обожнював українську пісню. “Черемшина” займала особливе місце в його серці”, — розповідає Вільному радіо донька Руслана Богдана Васильківська. 

Не менше чоловік полюбляв й літературу. Також писав й власні вірші. 

“З’їдав” книги одну за іншою, бо так сильно любив читати. Часто читав книги польською та чеською мовою. Тато був прихильником творчості Стуса. Мабуть, то був його взірець, бо навіть вірш присвятив Василю Стусу. Руслан і поезія — для мене це синоніми. Він писав завжди і про все: Батьківщину, кохання, історію, сенс буття, а також про власні історії, емоції та хвилювання. Мистецтво, кінематографія, музика та література — це була його велика пристрасть, але в той же самий час тато самостійно міг змайструвати абсолютно все, бо був справді дуже талановитим та працьовитим”, — ділиться Богдана. 

Руслан волонтерив під час Революції Гідності та брав участь в АТО 

Ще задовго до початку війни на сході, Руслан не залишався осторонь подій в Україні — брав участь у Революції на граніті та Помаранчевій революції,  а також займався волонтерством під час Революції Гідності. 

“Став на захист Батьківщини ще у 2014 році. Тоді він прослужив три роки. Отримавши поранення, повернувся до цивільного життя. Йому було складно, хотів повернутися, щоб продовжувати боротьбу з окупантами. Але вперше відчув себе справді щасливим, коли створив з моєю мамою міцну сім’ю. Дуже сумую я за тими часами, бо так вже нам добре було разом, мали стільки кумедних історій, теплих вечорів та планів на майбутнє, але, на жаль, 24 лютого життя перевернулося”, — пригадує донька захисника. 

Під час повномасштабного вторгнення Руслан разом із дружиною був у Чехії. Втім родина одразу ж повернулася в Україну. 

“Просто не міг сидіти там, хотів повернутися до служби та стояти пліч-о-пліч зі своїми побратимами. Для нас всіх то було дуже очевидно, бо це і був наш Руслан. Його характер, позиція та ідеологія не дозволяли вчинити інакше. Він завжди мріяв про сильну та вільну Україну. Тато вірив, що нас чекає велике та світле майбутнє, але знав, що лише кров’ю виборюється свобода. Руслан вважав своїм обов’язком захищати рідну землю”, — пояснює Богдана Васильківська. 

На початку відкритої війни військовий обороняв країну поблизу Києва у лавах 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”.

“Запам’яталася історія, коли Руслан допоміг цивільному під Києвом. Він поговорив з чоловіком, почав наполягати, що потрібно негайно виїжджати. Чоловік боявся залишити будинок, бо поруч стояли великі газові балони і хвилювався, щоб все його майно просто не згоріло. Руслан допоміг: переніс все подалі від будинку, щоб чоловік зміг спокійно виїхати. Донька чоловіка дуже дякувала за допомогу та порятунок її батька. Від тих слів, які вона нам передала, стало дуже тепло на душі”, — згадує Богдана. 

Обороняв країну від окупантів на передовій Донеччини

Більшу частину повномасштабної війни Руслан Якібчук служив у Донецькій області.

“Йому неодноразово пропонували підвищення, але він не був націлений будувати військову кар’єру. Завжди казав, що то для молодих. Більшість часу тато перебував на “нулі”. Коли виходив на зв’язок, то був справді виснажений боями, розповідав про те, що там справжнє пекло, але казав, що всі заряджені, вмотивовані боротися до кінця”, — каже донька захисника. 

Військовий доволі часто ділився з родиною складними моментами служби. Розповідав й про втрати. 

“Побратими стали для нього другою сім’єю, вони всі були вже, як рідні, тому їхні втрати Руслан проживав дуже складно. Завжди згадував про всіх та страшенно сумував. Одного разу він врятував свого близького товариша, але згодом той загинув. Якщо я не помиляюся, йому було лише 24  роки. Руслан казав, що хлопець став йому таким близьким, як син. Я слухала багато історій від тата, де він вже балансував між цим та іншим світом… Завжди від них бігали мурахи, бо відчуття, що то сюжет фільму, який став нашою реальністю..”, — зазначає Богдана. 

У жовтні минулого року Руслан отримав поранення. Захисник поїхав на лікування й реабілітацію у рідний Косів. Та вже 2 березня чоловіка знову відправили на Донеччину. 

“Здається, він відчував, що щось має трапитися, бо дуже складно йому було прощатися з нами всіма… Він був виснажений, бо реабілітація ще не закінчилася і його дуже турбувало поранення. ВЛК (військово-лікарська комісія, — ред) була призначена на 28 березня, а вже 18-го він загинув. Я не знаю, як трапилося так, що не долікувавшись, його відправили на передову”, — нарікає донька загиблого. 

Життя Руслана забрала куля російського снайпера. Тоді він перебував у селі Роздолівка Бахмутського району. 

“То був найгірший день в нашому житті. Я прокинулася, зателефонувала мама. Вона там, на іншому кінці слухавки, плаче…плаче. Вона все ж знайшла декілька слів, сказала мені: “Руслан! Нема вже його…снайпер”. Здається, тоді ціла вулиця почула, що трапилося, бо я дуже голосно кричала, як же я їх ненавиджу (російських військових, — ред.). 

Нам всім дуже бракує Руслана, бо то була надзвичайно добра людина, яка завжди дарувала нам свою любов і тепло. Справді, то був ніби якийсь магічний зв’язок в нашій сім’ї: такі всі схожі, і так гармонійно доповнювали один одного, а тепер — пустота. Щоразу, коли виникала складна ситуація або ж потрібно було поради — я писала йому та розуміла, що маю таку надійну підтримку. Я продовжую писати і зараз, але відповіді вже не отримую..”, — додає Богдана. 

Вдома 49-річного Руслана Якібчука чекали дружина, мама, донька, друзі та родичі. 

Світла пам’ять загиблому.