Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — костянтинівець Євген Панченков. Він був зварювальником у цивільному житті та служив останні 5 років. З війни так і не повернувся.
Панченков Євгеній Євгенійович народився у 1995 році в Костянтинівці на День захисту дітей.
“Це була бажана дитина. Ріс як і усі діти тямущим, веселим, допитливим”, — каже у коментарі Вільному радіо мати загиблого Олена Панченкова.
Женя був третьою дитиною в сім’ї, але єдиним хлопцем. Він навчався в школі № 16. Потім — в училищі № 113. Вчився на зварювальника. Практику проходив на підприємстві “Коммунтранс”, а коли закінчив з підвищеним розрядом — залишився там само працювати.
“Був гарним хлопцем, сумлінним працівником. Прийшов до нас з ПТУ, молодий хлопчина. Працівники його поважали. Був добросовісним у роботі. Безконфліктний, позитивний, усі завдання виконував добре. Він старався, вчився. Працювали у нас старші хлопці. Він усе від них переймав, швидко все засвоював. Такий молодець був! Ну, такий, роботяга”, — розповідає керівник підприємства “Комунтранс” Віктор Ділін.
У грудні 2018 році призвали на строкову службу — в Нацгвардію до міста Харків. Потім — 16 жовтня 2019 — підписав контракт. Перед повномасштабною війною, у лютому, встиг побути вдома у відпустці.
“Був дуже прив’язаний до мене, більше ніж дочки. Завжди переживав за моє здоров’я. Допомагав сім’ї матеріально. Я лікувалася його коштом. Він дуже переживав про мене. Я перенесла інсульт. Важко хворіла. Він був хорошим сином”, — розповідає мати Євгена.
На початку бомбардувань Харкова, костянтинівець записався добровольцем йти воювати. Потім боронив Донецьку область.
“Ми з чоловіком влітку 2022 – го їздили до нього в Бахмут, побути з ним. Там я дізналася, що він був в оточенні під Лисичанськом, де згоріли всі його документи: паспорт, посвідчення. Так їх відновити і не встигли.
Він ніколи нічого мені не розповідав, не казав про подробиці його служби, щоб я не хвилювалася. Пройшов 4 рази госпіталі. В нього була куля у стегні, яку не дістали. Був контужений декілька раз. Коли ми були у лікарні, де він лікувався, я помітила, що були порушені координація та мовлення. Після лікування стало краще, але в нього боліла голова. Після лікарняного не пішов у відпустку на реабілітацію, чому — не знаю”, — розповідає пані Олена.
Тоді, 5 вересня, вона востаннє бачила сина — в госпіталі. Після лікарняного Євген Панченков одразу долучився до розмінування селища Турове під Харковом. Там 15 вересня він і загинув.
“Підірвалися на керованому фугасі, коли їхали на вантажній машині. Коли стався вибух, хлопці бігли з інших машин рятувати. Але вже рятувати було нікого. Мій син загинув миттєво. У довідці про смерть зазначена причини загибелі — мінно-вибухова травма”, — каже мати.
Поховали Євгена на кладовищі району Червоний у Костянтинівці.
“Ховали не так, як ми б хотіли. Ввечері тіло мого сина привезли до моргу, наступного дня вже вранці о 10 годині привезли додому, а об 11 — вже повезли на кладовище. Мені, як матері, дуже хотілося ще побути з сином. Звісно, хотілося б більше уваги та більше поваги при похованні, бо я вважаю, що мій син — Герой. У нас, батьків, життя розділилося на дві частини: “До і після”. Це страшно! Словами не передати усі почуття, думки пов’язані із загибеллю мого дорогого сина. Так вже понад рік живемо:Плачу щодня. Ходимо до церкви”, — згадує Олена.
Євгену Панченкову було 27 років. Батьком він стати не встиг, був не одруженим.
Військовий має нагороди за життя та посмертно, їх зберігають батьки: нагороджений
Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих. Так ми зможемо зв’язатись з вами та розповісти про жертв війни детальніше та поіменно. Вільне радіо шукає історії не лише про військових, а й про цивільних з Донецької області.