Маріупольчанка з командою збирає фото та історії земляків про ключі, які вони зберегли, — від знищених квартир, гаражів, автівок. У такий спосіб вона прагне допомогти переселенцям пережити цей біль, а також привернути увагу світу до маріупольської трагедії. Ми розпитали засновницю проєкту “Ключі від Маріуполя” про те, що вже вдалося зібрати та куди підуть ці історії в майбутньому.
Марія Адаманова все життя прожила в Маріуполі. Там росла сама і виховувала дітей, вела бізнес. Родина Адаманових жила неподалік пологового будинку, куди 9 березня росіяни скинули авіабомбу — тоді постраждала й Марія з дітьми.
“Від першої вибухової хвилі мене і дітей прибило до підлоги, від другої мене з маленьким на руках викинуло в стіну, я зчесала руки і забила голову, деякий час погано чула, закрила собою дитину”, — згадує Марія.
З Маріуполя вона з родиною виїхала 16 березня. Жінка була впевнена у швидкому поверненні, та невдовзі їхній будинок згорів. Від квартири у Марії залишились лише ключі. Перша історія на сторінці “Ключі від Маріуполя” — самої засновниці.
“Ключі від Маріуполя” — проєкт для зцілення
Марія розповідає: ідея проєкту “Ключі від Маріуполя” виникла від прагнення дати маріупольцям висловитись, адже жінка сама все це пережила й намагалася впоратися з болем.
“Я жила в Маріуполі від народження. Зростала, навчалась, досліджувала місто, виховувала дітей. Каталась на велосипеді на море, пила каву, гуляючи з собакою вранці. Словом, жила своє щасливе маріупольске життя. Потім це все зруйнувалось. Коли з’явилась ідея “Ключів від Маріуполя”, я поділилась нею зі своїм другом Олексієм, він зробив лого, і я зрозуміла, що бачу проєкт масштабним. Команда зібралася швидко. На мій запит відгукнулися друзі, однокласники, знайомі, а згодом і незнайомі люди”, — розповідає Марія.
Зараз у команді проєкту 8 волонтерів. Марія приймає розповіді, займається українським перекладом та коректурою, веде сторінку в інстаграмі, Юлія Бузиннік розробляє дизайн та сайт, перекладає історії англійською, Ганна Трофимчук і Валерія Тронько перекладають їх німецькою, Вікторія Калиниченко — грецькою, Олександра Мазур — французькою. Також є волонтери, які роблять переклад розповідей польскою, італійською. В команді працюють і маріупольці, і ті, хто жодного разу не бував у місті.
Проєкт “Ключі від Маріуполя” має стати інструментом, який допоможе людям впоратися з пережитим, каже Марія.
Найголовніший результат, який ми очікуємо, — це терапевтичний ефект від написання. Щоб кожна людина, яка долучилася до проєкту, побачила той великий шлях, який вже змогла пройти, відчула свою силу. Відчула, що та частина болю, яка присутня в кожному з нас, з кожним днем стає меншою.
Глобальніша мета ініціативи — розповісти світові про трагедію Маріуполя та України.
“Саме тому ми вирішили видавати проєкт кількома мовами, щоб охопити ширшу аудиторію, показати і знову нагадати всьому світу про наше місто, про бажання людей повернутися додому, попри все. Навіть, якщо будинку фізично немає”, — розповідає Марія.
Зараз команда обдумує, як за допомогою проєкту зібрати благодійні внески постраждалим від бойових дій.
“Загалом наша мета — зробити так, щоб наше місто залишалось в інформаційному просторі. Наступним етапом плануємо організувати виставку з фото маріупольських ключів та історіями”, — розповідає Марія.
Як взяти участь у проєкті “Ключі від Маріуполя”
Аби розповісти про свої ключі та свій болісний досвід, можна написати на сторінку проєкту в інстаграм.
“Треба розуміти, що поділитись своєю історією — це складна емоційна робота. І не тільки для учасників проєкту, а і для нас, волонтерів. Тому що кожну історію пропускаєш через себе, тому що нам теж болить.
Ми закликаємо брати участь в тому випадку, якщо ви відчуваєте, що дійсно до цього готові. Тут немає примусу і категоричності. Люди пишуть тільки за власним бажанням, про те, чим прагнуть відверто поділитися”, — наголошує Марія.
Містяни, які діляться історіями, пишуть про спогади, улюблені місця Маріуполя, свої домашні справи, про виживання в окупації, про цінності, про те, як виїжджали, про те, що залишилось, про надію і перемогу, про море…
Зараз у проєкті — близько 30 історій, він буде тривати стільки, скільки буде запит від людей.
“Бо від “я хочу долучитися до проєкту” до “Ви отримали мою історію?” може бути кілька тижнів. Це дійсно може бути складно — викласти свої переживання в речення. Відверте написання, де ти можеш сам на сам зустрітися зі свою вразливістю та болем, прийняти, привласнити, усвідомити їх — це непросто, але від цього справді легшає”, — ділиться жінка.
***
Нагадаємо, раніше ми розповідали історію маріупольського дитячого хірурга Олександра Мартинцова, який рятував містян у центрі Маріуполя. На цій війні лікар втратив дружину, житло, а згодом й операційну. Щоб пережити це, намагається більше спілкуватися з людьми, а ще завів блог в інстаграмі, де розповідає про свій досвід.
Читайте також: