Олександр Лук’янов — маріупольский художник. Разом з родиною він пережив блокаду міста і зміг вибратись. Тепер на його полотнах лише Маріуполь — скалічений, але зі світлом надії.
У перший день відкритого вторгнення російська ракета прилетіла у двір Олександра. Наступний місяць став для його родини справжнім пеклом.
Зараз дружина і донька Олександра у Німеччині, а він на заході України продовжує свою справу — пише картини про рідне місто.
Кілька робіт цієї серії Олександр виставляв у Києві, а зараз його експозиція поїхала до Івано-Франківська. З дозволу художника показуємо фото його картин разом із фрагментом щоденника Олександра.
24 лютого
Холодно. Ранок. Страшний гуркіт, вибухи.
Почалось.
Ракета впала у двір.
Вилетіло скло у сусідньому будинку, автівки “поранені” уламками та засипані землею й камінням. Промайнула думка: “Якого біса?”. Шок.
Ховаємось у квартирі за стінами коридору подалі від вікон.
Стихло.
Думаємо, що це не може довго тривати.
Новини по ТБ повторюють: 10 днів, не більше. Усі вірять.
Є вода, світло, газ, інтернет, телебачення, зв’язок, запас їжі на два тижні.
10 днів перечекаємо.
У східному мікрорайоні міста справжнє пекло. Постійні обстріли, люди тікають до центру. Перші десятки загиблих…
Четвертий день
Пропав зв’язок, світло, газ, вода. Починаємо думати, як вижити. У дружини з донькою істерика, просять: “Тату, давай поїдемо”. Але як? Обстріли в нашому районі зовсім поруч. Ховаємось у підвалі будинку, в темряві при свічках. Людей у підвалі більшає.
Холодно й сиро.
Нас десь 25. Душно.
Будинок трясе від снарядів. Попадання в крамниці, сусідні будинки. Люди під вибухами грабують магазини з їжею, аби тільки вижити. Сніг, справжня зима. У березні мінус десять.
Трупи усюди. Мертвих кладуть у вирви під будинками. Закопувати неможливо. Пораненим не пощастило — допомоги чекати нема звідки. Холодно. Вітер.
Сильний вітер. Наче природа теж оголосила війну.
10 днів пройшли
Обстріли не припиняються ні вдень, ні вночі. Серце калатає від цього гуркоту. Все страшніше й страшніше. Що далі? Невідомість лякає сильніше, ніж реальність.
Оголосили зелений коридор до Запоріжжя, біжу в гараж за автівкою (аби тільки вціліла). Сусідні гаражі завалило. Нам пощастило. Беремо найнеобхідніше і морську свинку Кіті. В голові одна думка: НЕЗАБАРОМ ПОВЕРНЕМОСЬ! Це не надовго.
На виїзді з міста колону обстрілюють з “градів”. Влучили в передні автівки. Дим. Люди біжать назад. Знову трупи, машини палають. Паніка.
Розвертаємось. Хоч би вціліти! Зв’язку нема. Їдемо до квартири старшої доньки у західний мікрорайон. У них пожежа, нема вікон і дверей.
Переїжджаємо в приватний будинок в район порту у селище Моряків…
Через два дні місто оточили. Ми знову на передовій. Вирви від снарядів 3 метри, дерева вивертає з корінням. Ховаємось у тісному підвалі 15 людей стоячи. Тут дві трирічні дитини. Розриви снарядів так близько.
У всіх в очах страх. Сил немає. Втома. Страшна апатія. Їжу готуємо на вогнищі, її вистачило на тиждень. Ніхто не очікував, що все настільки затягнеться.
Вечір, вже темно. Снаряд розірвався біля будинку, чути, як вилетіли вікна. Через хвилину другий влучає в будинок, у сусідню кімнату. Страшний гуркіт, темно, тріск, дим, пил… Чийсь крик: “Горимо! Усі на вулицю!” Паніка. Штовханина. Усе, що можна, виносимо у темряві. В будь-який момент може обвалитись дах.
Біжу до машини — на капоті величезний шматок стіни, пробую завести. Не виходить. З даху падають палаючі уламки, води нема. З жахом дивлюсь, як загорілись колеса. Повна безпорадність…
Це кінець.
Кричу: “Винесли Кіті?”
У відповідь: “Ні”. Донька ридає.
Документи лишились у куртці на ліжку. Секунди. Думати нема коли.
Відкриваю розбите вікно, стрибаю у чорну стіну диму. Біжу, щось схопив, і назад у вікно. Господи, вийшло (знайти документи, — ред.)! Довго кашляю, не вистачило вдиху.
Величезне полум’я, чорний дим, вітер, пронизує мороз.
Усі мовчки дивимось, як догоряє будинок.
Оглушлива тиша. Розумію — слава богу, живі! А що далі?
Діти вже не плачуть.
Сусіди дали кімнату (температура +5). Усі мовчать, наче нічого й не сталося. Лише в очах жах і порожнеча.
Зранку люди принесли крупу, макарони, одяг. Всі співчувають…
На воротах сусіднього будинку написано: “В будинку мертва 8-річна Даша, дідусь, бабуся”. В іншому загинули мати та син. І через будинок увесь район такий. На вулиці з’явились тіла місцевих та військових.
З міста під обстрілами потягнулась безкінечна колона авто і людей. Старі, діти пішки, як мурахи біжать від війни. Гуманітарний конвой у місто не пускають. У Маріуполі мародерство, голод, води нема…
Залишатись далі неможливо. Але СПОДІВАЄМОСЬ ПОВЕРНУТИСЬ, коли завершиться війна. 100 км до Бердянська діставались добу. Далі колона автобусів. Безкінечні принизливі перевірки ряжених “освободителей”. За дві доби дістались Запоріжжя.
Помітив, що ковідом вже ніхто не хворіє. Війна — найкращі ліки. З’явився зв’язок. Побачили фото того, що лишилось від нашого будинку і міста. Зрозуміли — вертатись нема куди. Не лишилось нічого. Мій магазин художніх матеріалів теж зруйнований.
Життя уповільнилося. Хочеться просто сидіти в тиші і дивитись на море. Лише воно лишилось таким, як й раніше. А ми ні. Життя обнулилось. Мені через 7 місяців буде 60. А подальше життя я поки не уявляю.
***
Раніше ми розповідали історію художника з Бахмута Сергія Садчикова, який евакуювався до Німеччини. Тепер на його картинах — вулиці Кельна, де зараз живе митець.
Читайте також:
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
