“Головне лишилося при них — людяність”: які переселенці очима волонтерів (монолог)

До війни Аліна та Діма Сердюк були дизайнерами одягу. Тепер, окрім нових колекцій, шиють бронежилети на фронт, а також допомагають одягом і побутовою технікою тим, хто залишив в окупації все. Ми розпитали, якими вони бачать людей, які їдуть і сходу. 

Подружжя Сердюків — самі деякий час побули переселенцями. Свій дім у передмісті Києва їм довелося залишати на час активних бойових дій. Радіють, що будинок таки вцілів, а от швейні цехи окупанти розгромили. Дісталося і партнерам-підрядникам подружжя: з одинадцяти у війну змогли працювати лише двоє. Інші лишилися на окупованих територіях. Та родина знайшла сили відновити власний бізнес і зараз допомагають переселенцям. Про запити, емоції та людей на цьому шляху розповідає Аліна Сердюк. 

— На початку ми думали, що не потягнемо ще й гуманітарний фронт, бо багато часу йшло на допомогу ЗСУ, а наші власні справи в шоурумі нікуди не зникли. Але потім разом з командою і нашими клієнтами допомогли колезі зібрати 150 тисяч гривень “на життя”, бо її будинок на Київщині зруйнувала російська армія. Тоді зрозуміли, що зможемо допомагати також переселенцям з окупованих чи зруйнованих територій. На своїх сторінках у соцмережах ми розмістили два оголошення. Одне — для тих, кому потрібна допомога, друге —  для готових допомогти. Це не гроші. Це одяг, взуття, побутова техніка, посуд, засоби гігієни — все, що одним зараз дуже потрібно, а в інших просто лежить.

В перший місяць до нас звернулося 12 родин переселенців зі сходу, а станом на зараз ми допомогли майже 80-ти сім’ям.

Соромляться багато просити 

Люди пишуть списки речей, які їм необхідні на перший час. Самі розумієте, тікали в чому були. Добре, якщо документи є. Тому першочергова потреба — це постільна білизна та одяг.

Причому запитів на жіноче і дитяче значно більше, чоловіки соромляться попросити. Ми завжди намагаємося уточнити чи не потрібно чогось ще, бо люди дуже скромні у своїх запитах, зайвого не просять. 

Найчастіше в списках на техніку: фени, праски, мультиварки, мікрохвильові печі. Звісно, по можливості, ніхто жодного разу від нас нічого не вимагав. І тут же варто ще розуміти — українці віддають свої речі, якими вже користувалися, ми їх перевіряємо, сортуємо і, якщо вона у поганому стані — не надсилаємо. Приємно вражені тим, що багато відгукнулися на допомогу. Якщо у людей не було речей зі списків, але вони хотіли допомогти, то купували.

Переселенці –  не нахлібники

Серед речей, які просили — багато для роботи. Одна дівчина просила лобзик, шуруповерт, ще якісь інструменти для ремонту — чоловік піде заробляти гроші. Ще було замовлення на манікюрну лампу. Тобто люди не кажуть “забезпечте нас”, ні, — вони готові заробляти та покладаються лише на себе.

Для навчання дітям просять старенькі ноутбуки, наша родина віддала свій МАС,  бо ми ним не користуємося, а людям треба. Так само було і з фотоапаратом. Хлопець з Донеччини, фотограф, але техніка лишилася там (якщо не вкрали росіяни), і не мав змоги самостійно заробляти. То ми замінили акумулятор і тепер наш фотограф має як робити гарні знімки.

В кожну посилку від себе кладемо для дівчат парфуми, біжутерію чи сумочку. Бо про таке не просять, це ж не речі першої потреби, але після отримання всі надсилають тисячі слів подяки. Люди, попри пережите, вміють бути вдячними.

Кожен готовий ділитися

Серед надісланих речей бувають такі, що можуть не підійти за розміром. Люди пишуть, питають, може комусь треба їх переслати чи повернути, бо комусь же потрібніше. Готові ділитися, навіть в тих умовах, що втратили все. Але, головне лишилося при них — людяність.

Якщо ви чи ваші рідні переживають щодо виїзду з небезпечних районів, то на сайті Вільного радіо є профільні інструкції, контакти та підказки. Зокрема, корисним може бути розділ “Інфохаб Бахмута”.  

Читайте також: 

• Я був у Драмтеатрі під час бомбардування: історія маріупольця, який вижив після авіанальоту росіян
• З однією валізою, “Кобзарем” і світлинами батьків. Як громадська активістка з Бахмута евакуювалась у Дніпро
• “Я зустріла тут таких добрих людей”. Як мешканка Краматорська знайшла на Рівненщині прихисток від війни