У свої 32 Дмитро Плаксін тричі зустрічався зі смертю: під час обстрілу по його будинку, переховування у Драмтеатрі та розмови з п’яними солдатами так званої “ДНР”. Дмитро розповів, як дістав контузію під час удару по театру, наскільки складно було вибратися з окупації та що він лишив у рідному місті.
Далі — розповідь Дмитра Плаксіна від першої особи.
Моє життя до війни — це музика, духовні практики, люди, які живуть зі мною однією ідеєю. Я народився в Маріуполі, там жив до повномасштабного вторгнення. Я був закоханим у це місто. Зустрічі з друзями, виступи на свята. У мене немає ні дружини, ні дітей — від цього, мабуть, мені було легше прийняти цю “скриньку Пандори”, яка відкрилася 24 лютого для кожного українця.
Моя мама на початок [відкритої] війни була в Польщі, ми не мали змоги зв’язатися протягом двох місяців. Думаю, у новинах про смерті в Маріуполі вона шукала, хоч і боялася знайти моє ім’я.
Як я жив цей час? Я не прокинувся о 5-й ранку 24 лютого, я зустрів війну в медитації. Я чув вибухи, але для себе вирішив, що маю лишитися зараз вдома. У мене була впевненість, що виживу. Вже пізніше зібрав речі й пішов у Драмтеатр. Там було так багато людей, вони всі були розгублені.
Пам’ятаю, як почався мінометний обстріл і вони всі побігли в одні двері. Тоді мало не затоптали якусь бабусю. Після цього я зрозумів, що маю організувати побут для тих, хто обрав для себе прихистком театр.
У перший день ми разом з комендантом, якого призначила поліція, організували медпункт, потім кухню. Військові ЗСУ частенько привозили їжу.
Не всі люди, які ховалися в театрі, мали проукраїнську позицію. На початку вони просто мовчали. Не всі були вдячні за те, що мають хоч такий прихисток.
Місць для ночівлі у підвалі уже не було, тож я разом з іще кількома чоловіками спав на сцені. Дивився на стелю й думав: якщо прилетить з повітря, то нас тут і засипле.
І таки прилетіло згори. На моє щастя, в той момент я не був на сцені. Де був? Не пам’ятаю. Після удару по Драмтеатру я не можу пригадати що зі мною було за кілька днів до цього, в той день і днем пізніше. Я дістав контузію, після цього кілька днів нічого не чув — дуже погіршився слух. Я дуже вдячний тим людям, які не залишили мене там, а перенесли в інше сховище. На початку я допоміг, а потім врятували мене.
Я кілька днів пробув у новому сховищі, а потім пішов додому. Розумів, що варто вибиратися з міста, бо в тероборону мене не взяли — їхня база була засекречена, боялися, щоб зброю не отримали зрадники, а воювати за “ДНР” я не хочу.
В один із вечорів, уже після комендантської години, почався обстріл мого житлового кварталу. Я мав вибір: залишитися вдома чи піти. Лишився, хоч і ризикував загинути. Ще один раз наразився на небезпеку, коли випадково зустрів п’яних вояк із так званої “ДНР”. Вони стріляли по мені. Потім з’ясувалося, що я не почув, як вони до мене зверталися (слух після контузії все ще був поганий), і вони вирішили, що я спеціально йду на їхні позиції. Не знаю, чому вони лишили мене живим.
З міста я виїжджав разом з товаришем. Із собою було трохи речей і ключ від кімнати, де я жив. Тепер мій будинок стоїть без даху — можна дивитися на небо. Дуже пошкоджена несуча стіна і ванна кімната. Тож на згадку від старого життя — ключ. Хай він відчинить мені двері в нове майбутнє, без війни!
Тисячі мешканців українського сходу мусять починати все наново в інших регіонах України та за її межами. Читайте в матеріалі Вільного радіо, як вчителька з Соледара разом з дітьми будує нове життя на заході України.
Читайте також: