“Легко не буде, але життя рідних того варте”. Як вчителька з Соледара разом з дітьми будує нове життя на заході України
Наталя Тищук наважилась виїхати з рідного Соледара і забрати дітей, аби вони не жили у страху від постійних обстрілів. Зараз жінка облаштовується на новому місці та шукає можливості допомогти землякам, які ще не евакуювалися. Свою історію Наталя розповіла нашим журналістам.
До початку повномасштабної війни Наталя Тищук разом із дітьми мешкала в Соледарі. Там вона працювала вчителькою української мови та менеджеркою проєктів культурного фонду “ІЗОЛЯЦІЯ”. Чоловік Наталі вже понад 6 років служить у Збройних силах і зараз боронить Україну.
Допоки відкрите вторгнення не почалося, Наталя сподівалася, що катастрофи вдасться уникнути. Разом з тим обдумувала, що її родина робитиме, якщо росіяни атакуватимуть Соледар.
В ніч проти 24 лютого жінці наснилася війна. Прокинувшись, вона почула вибухи, а в інтернеті вже ширилась жахлива звістка. Велика війна прийшла до Наталії в її день народження.
Майже одразу жінка почала збиратись, навіть купила квитки до столиці. Але потім відмовилась від цієї ідеї та вирішила провідати батьків, які живуть у селі. Та через 2 дні з двома іншими родинами військових Наталя все ж виїхала із Соледара. З нею поїхали син Марк і донька Аня. Не забули й про чотирилапого улюбленця — песика Тріксі.
“Їхати було страшно, адже не знали, де і кого могли зустріти. Ми навіть видаляли фото в телефонах та профілі у соціальних мережах. Готувались навіть викидати телефони. Поки їхали, бачили нашу техніку та військових, читали новини, і якось виходило бути в курсі подій”, — розповідає Наталя.
У військовій частині, повз яку пролягав шлях, залишилися чоловіки Наталі та її попутниць. Зупинитися, щоб обійняти їх наостанок, не вдалося. Тож жінки мовчки проводили військову частину поглядом, стримуючи сльози.
“Речей брали небагато з надією на повернення максимум через місяць. Далі доїхали до Дніпра на авто, переночували в хостелі і з ранку чекали на поїзд. Туди було важко потрапити, але ми з цим впоралися та рушили до Львова”, — розповідає жінка.
У вимушену подорож вона взяла рюкзак з військовою аптечкою, якою її навчив користуватися чоловік. Наталя вирішила, що цей багаж не буде зайвим, і рюкзак став для неї талісманом дороги.
“Військові бачили цей рюкзак і віталися з нами, а дитина сиділа на ньому та не вставала. Розповідала, що це татів, і що якби існували трансформери, вони б одразу знищили ворога, а так це доводиться робити нашим батькам”, — згадує Наталя.
Зі Львова сім’я вирушила на Івано-Франківщину, де знайомі допомогли їм з житлом. Зараз Наталя живе з дітьми у Коломиї, а працювати продовжує в онлайн-форматі. У вересні Аня і Марк мають піти у місцеву школу.
- У Соледарі вчителям вже на місяць затримують оплату, в облдепартаменті про це не знають
- Освітяни Соледарської громади отримали зарплату. В ОДА кажуть, що в казначействі не було грошей
Освоївшись на новому місці, жінка почала допомагати тим, хто залишився на Донеччині.
“Потроху намагалась допомагати військовій частині чоловіка, разом з міжнародним фондом “ІЗОЛЯЦІЯ” допомагали з ліками для Соледарської громади. І зараз продовжуємо шукати можливості для допомоги цивільному населенню. Вірю що у нас все вийде”, — розповідає переселенка.
Прикладом для Наталі стали місцеві. Кожен з них робить свій внесок у перемогу над окупантом, і це надихає.
“Місцеві всі у волонтерстві, всі працюють на перемогу, всі допомагають. Я зараз співпрацюю з кількома громадами Коломийського району, це дивовижні люди. З’явились нові знайомства, і тепер я знаю депутатів Верховної Ради України, які працюють не тільки з паперами, а й руками поряд з іншими волонтерами”, — каже жінка.
Нещодавно вона познайомилася з польською журналісткою, яка теж допомагає українцям. Завдяки їй у Соледар прибула допомога для працівників школи, де вчителює Наталя.
У рідному місті переселенки досі залишаються чимало людей з дітьми. Дехто місяцями живе у “підземних містечках” — підвалах, де є навіть ігрові кімнати.
Таких людей Наталя закликає негайно виїжджати, поки ще є така змога. Спочатку може бути нелегко, але будь-які незручності можна стерпіти, аби тільки врятувати себе і дітей.
“Легко не буде, але життя рідних того варте. Діти не ухвалюють рішення самі, тож лишати їх в очевидній небезпеці — це злочин. Треба звертатися за допомогою до відповідних волонтерських центрів та штабів, люди роз’яснять усе на місці. Вихід точно знайдеться”, — запевняє жінка.
***
Якщо ви плануєте евакуюватись автівкою, почитайте, що варто і не варто брати з собою в таку вимушену подорож. А в цьому матеріалі розповідаємо, як “умістити життя” в одну валізу, якщо збираєтесь їхати потягом.
Під час евакуації вам можуть стати у пригоді контакти по громадах сходу, які зібрали наші журналісти.
Вирішивши їхати, не кидайте своїх чотирилапих друзів. Якщо у вас немає переноски для кота чи невеликої собаки — розповідаємо, як зробити її власноруч.
Читайте також:
203Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
