Художник з Бахмута Сергій Садчиков виїхав з рідного міста на Донеччині на початку квітня. Вдома він залишив усі картини, які створив за життя. Доля закинула його до Кельна у Німеччині — одного, з 85 євро у кишені. Він не розмовляє жодною з іноземних мов, ніколи не мав смартфона, не орієнтувався у гаджетах та не бував за кордоном. Сергій розповів нам про те, як йому вдається адаптуватись до нових умов.
“Я навіть й не думав сюди їхати. Виїхати з Бахмута мене підштовхнули друзі, які вже евакуювалися: подзвонили з-за кордону та сказали: “Ви що, ще сидите?! Там може бути другий “Сталінград”! Я зрозумів, що справа серйозна, зважив на все: мене багато хто знає, я малював у тому числі патріотичні картини. Тому якщо окупанти зайшли б до Бахмута, мені було б не солодко. Цей негідник, який у Кремлі сидить (Володимир Путін, — ред.), мене виштовхнув з рідного міста”, — розповідає Сергій.
У Бахмуті він жив у невеличкій квартирі у центрі міста, в якій була і його художня студія — мольберти, фарби та десятки готових робіт різних десятиліть. Чоловік викладав малювання у навчальному закладі, бо на пенсію у 2 тисячі гривень прожити не міг.
Для довідки:Сергій Садчиков — народився у 1950 році у Бахмуті (тоді Артемівську). Закінчив Артемівське педучилище. Працював понад 30 років художником-оформлювачем у різних установах. Нині він член Національної спілки художників України, автор багатьох робіт та учасник численних виставок. Наприкінці 1990-х створив серію чорно-білих графічних робіт “Старовинний Бахмут” з видами старовинних будівель Бахмута. За це отримав у 2000-му звання “Людина року” у Бахмуті. У 2014-му малював сценки прифронтового міста фломастерами в альбомах — мітинги “руської весни”, бійців ЗСУ у госпіталі, проукраїнські мітинги тощо.
До Європи він приїхав з валізою з особистими речами, українським паспортом та 85 євро готівки у кишені.
“Була тривога й була цікавість: “А що буде завтра, як все буде?”. Їхав з відчуттям, що все це тимчасово та необхідно. Їхав з надією на краще та просив у Бога захисту”, — згадує чоловік.
Усі свої картини він залишив у квартирі — ресурсу на те, щоб їх кудись вивезти, не було. Із собою захопив лише альбом з олівцями та фломастерами, аби замальовувати щось у дорозі.
“Поставив картини на підлогу у квартирі, може хоч якось збережуться. Усе життя віддавав малюванню, був щасливою людиною, яка займалася улюбленою справою та бодай якось заробляла нею”, — каже Сергій Садчиков.
Зараз бахмутський художник живе у Кельні, у невеличкому 2-зірковому готелі “Тритон”, за який платить німецький уряд. Також він отримує 2-разове харчування та грошову допомогу у кількасот євро на місяць.
Каже спочатку було тяжкувато — оформити документи без знання хоч якоїсь іноземної мови.
“Бувало, що й розчаровувався — бюрократія. Але що поробиш — такі в них порядки, треба “вибігати” кожний папірець”, — каже чоловік.
Тепер у нього є смартфон з німецькою сімкартою, оформлені усі необхідні документи, й він вже підробляє — уроками малювання та портретами на замовлення.
“У готелі окрім мене близько 15-ти українців. Я малював вже і готель, й портрет власниці готелю 30х40 см акриловими фарбами, подарував їй, вона дуже задоволена. Тепер малюю портрет барменші, натюрморти. Двічі на тиждень проводжу заняття по 2 години для дітей у російськомовній школі, за 10 євро на годину — випадково побачив таке оголошення у телефоні, переслав свої роботи вайбером, директорці сподобались”, — розповідає чоловік.
Чоловік подекуди переживає культурний шок. Наприклад, у магазині фарб.
“Я був шокований: там чого тільки нема, очі розбігаються — і для скульпторів, і для художників, і для графіків, і друкарські станки для офортів. Є фарби з усієї Європи, і полотна різних розмірів (на підрамниках та в рулонах, грунтовані та ні), і книги з мистецтва. Я купив там поки лише набір акварелі та фломастери для графіки”, — ділиться враженнями художник.
Садчиков каже, від евакуації з Бахмута його відговорювали.
“Син сказав “Батя, що ти “драпаєш”? Мені за тебе соромно”. (Але й сам виїхав з родиною трохи пізніше, потім ми помирилися). А начальниця на роботі казала мені: “Мені сказала астролог, що це скоро завершиться”, — згадує весну чоловік.
Але він все одно виїхав евакуаційним поїздом з Краматорська за пару днів до обстрілу того вокзалу. Ще на Донбасі одразу вирішив їхати до Львова, поїзд туди подали лише ввечері. Стояти у дорозі не довелося, але й прилягти не зміг: каже, добу їхав сидячи.
Те, що Сергій Садчиков бачив дорогою евакуації, вражало. Тому побачене чоловік переносив до свого альбому.
“Люди копали окопи, оборону організовували — це залишилось у пам’яті. Таке відчуття, як це було 81 рік тому — як у фільмах ми бачили — як люди їхали з торбинками, їхали навіть на даху потягів. Як плівка переді мною проскочила — все це було просто жахливо! На вокзалі до вечора стояв — людей було “море”, багато хто сварився. Потім вже у поїзді я сидів пасажирів малював, ескізи робив, аби відволіктись від тяжких думок”, — згадує він.
У Львові просто на вокзалі його нагодували волонтери та знайшли нічліг. Сергій каже, що ночував у якомусь інституті на підлозі на матрасах.
Далі Сергій Садчиков вирішив їхати за кордон, хоча ніколи там не був і мови не знає.
“Задуха у вагоні, чи то тиск почав підноситись. Я пив ліки, заспокоював себе. Думав, що назад шляху немає, треба їхати далі”, — каже чоловік.
Зі Львова він їхав потягом до Варшави, де пробув кілька днів.
“Там розмовляв українською та російською, поляків можна було дещо зрозуміти. Ночував у таборах [для переселенців], у колишніх ангарах чи складах з армованими стінами з сотнями розкладушок одна біля одної — один хропить, один ще щось. Це було некомфортно, це тимчасовий варіант”, — згадує він.
А з Варшави літній бахмутянин потрапив на поїзд до Берліна, на нього йому дали безкоштовний квиток.
У Німеччині Сергій Садчиков побував у Берліні та Франкфурті-на-Майні.
“Рейхстаг бачив та Бранденбурзькі ворота — все це цікаво, тільки в кіно це бачив. Мій тато, учасник Другої світової, до Берліна не дійшов. Попав у оточення під Вязьмою, потім зимував у окупованому нацистами місті. Я дивлюся як тут німці живуть: вони сидять по ресторанах, вечеряють, пиво п’ють. А що я міг собі дозволити в Україні?”,— риторично питає він.
Ще у небі на новому місці життя багато літаків. На Донбасі вони вже давно не літають. Хіба що ворожі.
Художник не жалкує про своє рішення поїхати з Бахмута: “Якби там від мене щось залежало або я якось міг вплинути на ситуацію… Що я, пенсіонер, там міг змінити? Тільки обуза для армії”, — міркує він.
З новин він знає: нещодавно російські окупанти обстрілювали житловий квартал, де живе Сергій. Поки що його картини цілі.
“Приятель ходив подивитися, сказав, наче все ціле”, — наостанок каже біженець.
Читайте також: