“Дуже боляче, що з наших хлопців намагаються зробити звичайних злочинців”, — каже дружина полоненого “азовця”, якого окупанти на 13 років запроторили за ґрати. Рік тому Роман Харченко вийшов у полон до росіян на “Азовсталі”. Відтоді близькі не отримали від нього жодної звістки. Перед сном діти захисника обіймають ляльок, які нагадують тата — дружина замовила їх, аби малеча легше перенесла цей час. Про тяжке очікування чоловіка і батька з полону Ольга Харченко розповіла нашим журналістам.
23 травня 2023 року самоназваний “суд” т.з. “ДНР” виніс вироки трьом бійцям полку “Азов”. Серед них був і Роман Харченко: його “звинуватили” в тому, що він нібито зазіхнув на життя мирного маріупольця. Без доказів вини чоловіка “засудили” на 13 років тюрми.
Дружина бранця звернулася до журналістів Вільного радіо, аби поділитися своєю історією. Далі — розповідь 35-річної Ольги Харченко від першої особи.
В редакцію Вільного радіо звертаються родичі полонених, і ми продовжуємо збирати їхні історії, аби показати обличчя тих, хто боровся за Україну, а тепер потребує боротьби за себе. Якщо ваша близька людина потрапила у полон і ви готові про неї розповісти, пишіть нам через форму зворотного зв’язку на сайті або у соцмережах: Telegram, Instagram, Facebook.
Мій чоловік Роман народився в селі Богоявленка Донецької області. Після школи він навчався у Красногорівці на водія-механіка та потім працював водієм. В його водійському посвідченні 11 категорій, немає тільки однієї — на мопед. Коли хтось бачив його посвідчення, завжди дивувався.
Сама я з Донецька, познайомились ми біля мого будинку. Ромі тоді було 20 років, а мені 18. Ми одразу зрозуміли, що це кохання на все життя. Вже за тиждень побачень ми вирішили жити разом, щоб не розлучатися ні на хвилину. Вже 17 років ми разом, 15 із них одружені.
2012 року, одразу після одруження, ми придбали будинок у Красногорівці, але мусили покинути його через війну. Пізніше у рідному селі чоловіка, Богоявленці, ми купили другий будинок. Але 2022-го поїхали і звідти. Туди вже були “прильоти”, тому навряд чи ми туди повернемось.
На Донеччині пройшло все моє життя: дитинство, знайомство, одруження, народження синів: Едуарду зараз 12 років, а Владиславу 8.
Рома дуже любить своїх дітей. Він був присутній на пологах і з гордістю про це згадував. Боляче усвідомлювати, що діти швидко дорослішають, а їхній татусь цього не бачить. Якщо він почує голос старшого сина, то навіть вже його не впізнає.
Щоб діти відчували поруч найріднішу людину, я замовила їм в’язаних лялечок у вигляді татуся, які нам зробили по фото. Хлопчики завжди міцно обіймають перед сном свого “іграшкового татуся”, бажають йому спокійної ночі та мріють дочекатися обміну.
Коли Роман не був зайнятий на роботі, то весь час присвячував сім’ї. У відпустках тато завжди був з дітьми.
Він учив дітей їздити на велосипеді, а потім садив на руки та по черзі вчив водити машину. Ми ходили на річку, збирали гриби та з металошукачем шукали старі монетки.
Також він цікавився історією різних часів, багато читав. Я завжди заслуховувалася його розповідями. А ще Рома дуже творчий та на службі вирізав із гільз різні фігурки: “азовський” символ, герб, лебедя та підставки під олівці діткам.
Чоловіка через хворе серце не хотіли брати на строкову службу ще у 18 років. Потім почалась війна і він хотів піти на службу у 2014 році. Однак тоді наш молодший тільки народився, а старшому було чотири роки. Я змогла вмовити Рому почекати, щоб дітки підросли.
У 32 роки у Роми стався інфаркт, після відновлення він дуже хотів піти на військову службу та у листопаді 2018 року вступив водієм до лав полку “Азов”. Обрав саме його, бо всі “азовці” — добровольці та націоналісти, в сенсі патріоти своєї країни. Вони згуртовані, як одна велика родина, військовий вишкіл там на дуже високому рівні.
Зараз він вже у званні сержанта на посаді водія-інструктора. Відповідно й позивний собі обрав “Драйвер”.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, Рома у складі “Азову” вирушив на позиції у Маріуполь для оборони міста. Під час битви за Маріуполь зв’язку з чоловіком майже не було. Лише до 5 березня 2022-го ми спілкувалися часто, хоч і коротко.
По нашій Богоявленці 1 березня був авіаудар, який перебив газопостачання. В будинку стало дуже холодно, десь +2°. Лише в одній кімнаті ми увімкнули обігрівач, і там було трохи тепло. Та потім обстріли перебили й світло, і ми спали під п’ятьма ковдрами.
Стало дуже важко, і 13 березня я, не знаючи, що з чоловіком, ухвалила тяжке рішення: посадила дітей з песиком у машину та поїхала під обстрілами в невідомість. Того ж дня чоловік зазнав поранення у Маріуполі: осколки влучили у спину та руку.
Нарешті вночі 5 квітня коханий зателефонував. Ми говорили лише хвилину, але найголовніше — я зрозуміла, що він живий.
Потім нам вдалося поговорити ще два рази. 15 квітня ми проговорили майже 4 години, зв’язок переривався від вибухів, але Рома передзвонював знову. На дві хвилини вдалося навіть побачити його по відео. Для мене це було велике щастя.
Після цього були тільки текстові повідомлення від нього та побратимів. Всього було шість таких повідомлень, і щоразу я була рада якійсь звісточці, що він живий.
Про вихід захисників Маріуполя у полон з заводу “Азовсталь”, я дізналася з відеозвернення командира полку “Азов” “Редіса” (Дениса Прокопенка, — ред.). Він сказав, що оборона Маріуполя закінчилась та вони виходять у полон, бо виконують наказ вищого військового командування.
Після виходу у полон Рома вважався безвісти зниклим. Але 27 травня у ворожих групах з’явилося відео з Оленівки, і я нарешті побачила там свого коханого.
Відео з окупаційних джерел
Маючи відео на руках, я подала ці докази в нашу військову частину, і статус Роми змінили з безвісти зниклого на військовополоненого. Пізніше мені зателефонував Червоний Хрест та підтвердив, що вони бачили мого чоловіка в момент виходу з Азовсталі. З часом один із його побратимів подзвонив дружині з колонії в Оленівці та сказав, що мій чоловік поруч із ним.
Після цього я зверталась до військової частини, поліції, СБУ, Координаційного штабу [з питань поводження з військовополоненими] та Національного інформаційного бюро. У липні 2022 року сторона країни-агресора офіційно підтвердила Рому як військовополоненого.
Про нашу найріднішу людину ми з дітьми розповідаємо й на мітингах, присвячених “Азову”. Такі заходи — крик душі від рідних, сльози, біль та невідомість.
Тільки зі слів звільнених побратимів мені вдається хоч щось дізнаватися про чоловіка. 21 вересня 2022-го обміняли його найкращого друга, який був з ним в одній камері. Наступна звісточка була аж за вісім місяців — 6 травня 2023-го. Тоді обміняли побратима, який теж був з моїм чоловіком в одній камері.
Все, що я можу сказати — наш рідненький живий! Знаю від побратимів, що його поранення затягнулись. Він завжди згадує про мене та дітей. А після обміну мріє поїхати родиною відпочити у Карпатах.
23 травня [2023 року] я неочікувано побачила свого коханого на відео. На допиті Рома був дуже худий, але незламний. Я сильно засмутилася та думала, що робити далі.
Наступного дня я змогла знайти в собі сили та викласти пост про чоловіка у соцмережі.
Мій чоловік Харченко Роман військовослужбовець полку “АЗОВ”, який обороняв Маріуполь та “Азовсталь” в повному оточенні 86 днів. Разом зі своїми побратимами вийшов в полон за наказом вищого командування та знаходиться у полоні вже понад рік. Зараз мого чоловіка самоназваний суд т.з. “ДНР” засудив до 13 років ув’язнення. І зрозуміло як саме це відбувалось… Дуже боляче від того, що з наших хлопців оті ви***ки намагаються зробити звичайних злочинців. З тих хто просто захищав свою рідну землю!
29 грудня Роман відзначив у полоні своє 37-річчя. Ми з дітьми купили торт, поставити свічки та загадати одне єдине бажання:
“Щоб татуся швидше обміняли”
Інколи ми з дітьми навіть сперечаємося, хто буде перший бігти та обіймати татуся: я чи вони? І діти завжди в один голос кричать: “Ми!”
При кожному обміні ми чекаємо дзвінка від найріднішої людини, дивимося відео та списки, шукаємо там наше серце, яке вже понад рік у полоні.
***
Нещодавно ми розповідали про ще одного полоненого українського захисника Сергія Дядюру. Хлопець як строковик опинився в оточеному Маріуполі, зазнав двох поранень та потрапив у полон до загарбників. Батьки лише інколи отримують він нього відеоповідомлення, зачитані під диктовку окупантів.