Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Сьогодні згадаємо Дмитра Кібарова, який народився у селі на Полтавщині. Чоловік жив у Кременчуці, працював будівельником і дуже любив читати.
Про Дмитра Кібарова журналістам Вільного Радіо розповіла його сестра Олена.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Дмитро Володимирович Кібаров народився 26 серпня 1985 року в селищі Козельщина Полтавської області.
Дитинство та юність провів у Кременчуці, де жив разом із мамою, вітчимом і дідусем. Навчався у місцевій школі №7. Після шкільного навчання вирішив отримати робітничу професію і вивчився на тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва та слюсаря з ремонту у Кобеляцькому професійно-технічному училищі №43. Згодом пройшов строкову військову службу.
У 2006 році Дмитро став батьком. У нього народився син. Втім стосунки батьків не склалися в шлюб.
Першим місцем роботи чоловіка став Кременчуцький вагонобудівний завод, де колись працював його дідусь. Згодом самостійно опанував професію будівельника й разом із бригадою зводив багатоповерхові будинки.
Сестра Олена згадує, що життя брата було непростим, однак він ніколи не втрачав доброти й людяності.
“Попри всі випробування він залишався доброю, щирою, життєрадісною людиною. Він завжди знаходив слова підтримки, вмів вислухати, допомогти й подарувати надію. Саме таким його памʼятають усі, хто мав щастя знати”.
Дмитро дуже любив читати. Він не лише збирав книги, а й виписував мудрі вислови та цитати, які його надихали. Саме брат, згадує Олена, прищепив їй любов до читання.
“Завдяки братові в мене зʼявилася власна бібліотека, і сьогодні кожна подарована ним книга нагадує мені про нього”, — ділиться жінка.
Рідні памʼятають Дмитра уважним до близьких. Він міг без жодного приводу подарувати квіти чи зробити невеликий подарунок — просто щоб побачити усмішку.
Після початку повномасштабного вторгнення Дмитро допомагав українським військовим, підтримував друзів, які воювали, донатив і намагався бути корисним країні. 25 червня 2024 року його призвали до лав Збройних сил України.
Спочатку Дмитро служив навідником аеромобільного відділення. За словами сестри, за короткий час служби він заслужив довіру командування та повагу побратимів. Уже на початку вересня 2024 року Дмитра призначили командиром відділення.
Під час виконання бойових завдань чоловік неодноразово разом із товаришами евакуйовував тіла полеглих українських військових, щоб їх могли повернути додому.
“Його ж там рідненькі чекають…”, — говорив Дмитро на одному з відео, які надсилав родині.
27 вересня 2024 року поблизу села Катеринівка Покровського району Донецької області група українських військових, у складі якої був Дмитро, потрапила під масований штурм російських військ.
Попри артилерійський та кулеметний вогонь, українські захисники вступили у ближній бій та стримували наступ противника. Під час бою Дмитро зазнав осколкових поранень, однак не залишив позицію і продовжив виконувати бойове завдання.
Після втрати звʼязку його визнали зниклим безвісти.
“Сімнадцять довгих місяців наша родина жила між надією та відчаєм. Ми шукали його, чекали бодай якоїсь звістки, вірили, що він живий і одного дня повернеться додому. Але сталося найстрашніше — Дмитро повернувся до нас “на щиті””, — говорить сестра.
Олена каже, що для когось Дмитро був побратимом чи другом, для сина — батьком, а для неї — людиною, яка навчила не здаватися й бачити світло навіть у найважчі моменти.
“Я дуже хочу, щоб його імʼя назавжди залишилося в памʼяті України. Щоб люди знали не лише про його останній бій, а й про те, якою світлою, доброю та щирою людиною він був”, — додає Олена.
У чоловіка залишилися син, сестра, рідні та близькі.
Рідні Дмитра Кібарова просять надати йому також звання Героя України посмертно. Підтримати їх можна, підписавши петицію.
Світла памʼять