Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Сьогодні згадаємо Михаїла Панкіна із Маріуполя. У три роки хлопчик уже знав кольори, вчився рахувати, любив гратися з іншими дітьми та найбільше захоплювався машинками. Під час боїв за Маріуполь родина втратила будинок і переховувалася від обстрілів у підвалі. Вранці 23 березня 2022 року російські війська скинули на будинок дві авіабомби. Трирічний Михаїл загинув разом із мамою та бабусею.
Історію життя і загибелі Михаїла Панкіна розповіли на платформі памʼяті “Меморіал”.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Михаїл Панкін народився 6 липня 2018 року в Маріуполі. Його батьки Ірина та В’ячеслав довго чекали на дитину. Про вагітність Ірина вирішила повідомити близьким під час сімейної вечері.
“Сестра була витівницею. Якось покликали нас у гості — батьків і мою родину, й так усім повідомили, що буде дитина. У батьків уже були дві мої доньки, тому вони, звичайно, чекали на онука”, — згадував для “Меморіалу” брат Ірини Дмитро Кубай.
Перед народженням сина Ірина влаштувала фотосесію: розмалювала живіт під кавун.
За словами дядька, Михаїл був схожий на маму не лише зовні. Ірина мала сильний характер, і цю рису рідні помічали й у хлопчика. Також вони згадували, що малюк майже не відходив від мами.
“Найчудовіший хлопчик у світі. Допитливий, у свої три рочки багато всього знав. Іра з ним займалася, він знав кольори, намагався рахувати. Любив гуляти з дітьми”, — розповідала тітка Михаїла Тетяна Кубай.
Малюк ходив до дитячого садка №140 у Маріуполі.
“Хлопчик був хорошим, спокійним, дружелюбним, чемним. Батьки його дуже любили”, — згадувала вихователька Ольга Дюжая.
Одним із найбільших дитячих захоплень Михаїла були автомобілі. У родині навіть з’явилася пов’язана з ними маленька традиція, коли в гості приїжджав дідусь Микола.
“Машинки — пристрасть племінника. Мій батько, коли під’їжджав до будинку родини, завжди сигналив. Малий вибігав, сідав на коліна діда — і так вони майже завжди разом заїздили на подвір’я. Це був цілий ритуал”, — пригадував Дмитро Кубай.
Ірина та В’ячеслав любили активний відпочинок — каталися на велосипедах та брали участь у веломарафонах. Коли Михаїл трохи підріс, батьки встановили на велосипед спеціальне дитяче кріплення й почали брати сина із собою.
Родина жила у приватному будинку в Кальміуському районі Маріуполя разом із бабусею хлопчика з боку батька. Частину городу дорослі виділили Михаїлові — постелили там штучну траву та поставили гірку. Після садочка хлопчик міг гратися на власному маленькому майданчику.
Михаїл любив і своїх двоюрідних сестер. Особливо — молодшу доньку дядька Дмитра. Коли приходив до них у гості, неодмінно зривав для неї квіти.
Рідні вже думали і про те, чим хлопчик займатиметься, коли стане трохи старшим. Дмитро пропонував віддати племінника на футбол — неподалік на шкільному стадіоні тренувалися юні футболісти. Він говорив сестрі, що готовий сам водити Михаїла на заняття, якщо батькам бракуватиме часу. Цим планам здійснитися не вдалося.
Після початку відкритого російського вторгнення родина Панкіних залишалася в Маріуполі. Для сім’ї війна почалася не у 2022 році. Їхній район розташовувався ближче до окупованої частини Донеччини, тому за попередні роки вони вже звикли чути вибухи.
24 лютого про початок повномасштабного вторгнення родичі дізналися від старшої доньки Дмитра Кубая, яка навчалася в Києві. Вранці вона зателефонувала батькам і сказала, що Україну бомблять.
Дмитро з дружиною та молодшою донькою перебралися ближче до центру Маріуполя, де жили їхні куми. Його сестра Ірина з родиною залишалася у своїй частині міста.
7 березня батьки Ірини та Дмитра під обстрілами змогли дістатися центру. Вони привезли інсулін для сина знайомих, який мав діабет. Дмитро побачив батьків лише на кілька хвилин.
“Обійнялися, поцілувалися, віддали інсулін, і вони поїхали далі. Я хотів, щоби залишилися з нами, але відмовились”, — згадував чоловік.
15 березня через обстріли згорів будинок, де жив маленький Михаїл із рідними. Втративши дім, сім’я перебралася до батьків Ірини — бабусі Надії та дідуся Миколи. Вони мешкали на вулиці Металургійній, 19.
Напередодні загибелі Михаїл із рідними перебував у знайомих у сусідньому будинку. Хлопчик уже заснув, однак надворі тривали сильні обстріли. Ірина вирішила не залишатися на ніч у квартирі й почала збиратися до підвалу на Металургійній.
“Вона збиралася йти, але знайома їй каже, аби залишалася, адже син спить. Але її немов тягнуло: «Страшно, підемо до підвалу». І всі наші пішли”, — згадувала Тетяна Кубай.
У сховищі було два відділення. Одне було теплішим — там розмістили родини з дітьми. В іншому перебували решта людей.
Вранці 23 березня 2022 року, близько 05:40, російські війська скинули дві авіабомби на ту частину будинку, під якою переховувалися сім’ї з дітьми. Михаїл Панкін, його мама Ірина та бабуся Надія загинули. Батько хлопчика В’ячеслав, дідусь Микола та бабуся з боку батька вижили.
Михаїлові було три роки і вісім місяців.
Дістати тіла загиблих з-під завалів вдалося лише влітку. Михаїла та Ірину змогли упізнати, бабусю Надію — ні. Дмитро Кубай розповідав, що його батько шукав дружину серед тіл загиблих. Чоловік запам’ятав велику кількість мішків із тілами, серед яких було багато дітей.
“Там же був конвеєр, мішок за мішком… Багато дітей. Менші, ніж Мишко. Навіть немовлята”, — розповідав Дмитро.
Йому разом із родиною вдалося виїхати з Маріуполя за кордон. Батько і дідусь Михаїла залишилися на окупованій території, наразі з ними немає звʼязку.
Михаїла разом із мамою Іриною поховали на Старокримському кладовищі в Маріуполі.
Світла памʼять.