Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Сьогодні згадаємо Олексія Осадчого із села Мотовилівка на Житомирщині. До служби чоловік працював у Києві, любив риболовлю, в шкільні та студентські роки грав у духовому оркестрі. Через захоплення музикою у війську отримав позивний Музикант. Олексій був артилеристом, воював на Запорізькому та Донецькому напрямках, навіть під час відпусток допомагав побратимам із розрахунками. Вдома на нього чекали мати, сестра та дві племінниці.
Про життя і загибель Олексія Осадчого журналістам Вільного Радіо розповіла його сестра Ольга.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Олексій Осадчий народився 25 квітня 1987 року в селі Мотовилівка на Житомирщині. Там він навчався у місцевій школі.
Сестра Ольга згадує брата веселим та активним. У його класі навчалися 12 дівчат і лише двоє хлопців — Олексій та його друг Роман. Вони брали участь у шкільних заходах, зокрема готували сценки до свят.
“Він такий був дружній і весельчак, його завжди всі любили. По життю йому взагалі якось щастило, тому ми навіть не думали, що будемо його ховати. Ми навіть не хвилювалися за нього, тому що щасливчиком він був”, — розповідає Ольга.
Ще у школі Олексій грав у духовому оркестрі. Це захоплення не залишив і після випуску, коли вступив до аграрного університету в Житомирі — нині це Поліський національний університет. Там також грав у духовому оркестрі.
Навчання Олексій не закінчив — після четвертого курсу поїхав працювати до Києва. Спочатку влаштувався до одного з великих супермаркетів, потім працював у рибному магазині, а згодом — у мережі закладів “Чорноморка”. Олексій займався обробкою риби. За словами сестри, робота добре йому давалася, тож від роботи його навіть відправляли на професійне навчання до Одеси.
“Він міг щось по дому не зробити, але по роботі він був відповідальним”, — жартома згадує Ольга.
Одним із захоплень Олексія була риболовля. Коли мав вільний час, намагався вибратися порибалити. Це траплялося навіть під час служби: на одному зі збережених у родини фото Олексій стоїть у ставку з рибою. Сестра розповідає, що світлину зробили на Запоріжжі — після одного з влучань вибуховою хвилею приглушило рибу.
Олексій не був одружений і не мав власних дітей. Багато часу проводив із двома доньками сестри. Нині старшій племінниці 15 років, молодшій — девʼять.
“Це мої дівчатка, молодша з особливими потребами. Льоша не просто з ними багато часу проводив, він допомагав мені, тому що я з меншою часто на реабілітацію їздила. Це по суті був єдиний чоловік нашої родини”, — говорить сестра.
На фронті Олексій проявляв свою турботу і до тварин. За словами Ольги, там він опікувався усіма котами й собаками на позиціях. На останній фотографії, яку зробив військовий на свій телефон, він тримає на руках чорне цуценя. Його Олексій хотів забрати із собою додому.
29 грудня 2022 року Олексія Осадчого призвали до війська. Спочатку він перебував у Чернігові, потім потрапив на навчання на Рівненський полігон, де формувалася його бригада.
Олексій служив у 117-й окремій механізованій бригаді. Був старшим навідником артилерійського взводу. За словами сестри, у школі Олексієві добре давалася математика, він швидко робив необхідні розрахунки. Ці навички знадобилися йому в артилерії.
Спочатку Олексій воював на Запорізькому напрямку, зокрема в районі Оріхова. Умови там були непростими. Рідним він розповідав, що військові ночували у бліндажах та погребах. Влітку дошкуляли комарі, взимку — миші та щури. Згодом Олексій воював і на Донеччині.
“Писав іноді й розповідав: “Я прокинувся від того, що по мені миші бігають”. І коли у квітні нам подзвонили, що він загинув, було дуже боляче усвідомлювати: він пережив таку страшну зиму, щоб навесні загинути”, — говорить Ольга.
З рідними Олексій підтримував контакт, коли це дозволяли умови служби. Іноді попереджав матір, що їде на бойовий виїзд і кілька днів не зможе написати.
Коли приїжджав додому у відпустку, все одно залишався на звʼязку з побратимами. За словами Ольги, вони телефонували йому, коли потребували допомоги з артилерійськими розрахунками. Під час відпустки у листопаді 2025 року мати Олексія говорила синові, що, можливо, йому вже не варто повертатися на фронт.
“А він каже, що піде: “А як хлопці? А як вони без мене?” — переказує ту розмову Ольга.
Тоді ж у листопаді Олексій уперше заговорив із матірʼю про те, що може не повернутися з війни. До цього, каже сестра, таких розмов у родині не було.
“Він завжди казав мамі: “Все буде добре, побачиш, все буде добре”. А коли в листопаді приїжджав, сказав: “Мамо, це війна, ти повинна бути готова до всього. Але, знаєш, я живим додому не прийду”. Мама каже: “Альоша, ну що ти таке кажеш?” — згадує Ольга.
Востаннє Олексій приїхав додому 19 лютого 2026 року. На кілька днів його відпустили до дня народження матері. Ольга згадує, що саме тоді вперше не змогла провести брата назад на службу — того дня їй потрібно було вести доньку до лікарні.
У війську давнє захоплення Олексія музикою дало йому позивний — Музикант. Побратими знали, що чоловік грав на трубі, й навіть намагалися знайти для нього інструмент на Донеччині. Один із військових після загибелі Олексія розповів його сестрі, що трубу вони знайшли в місцевого чоловіка. Той, однак, не погодився її продавати, бо дорожив інструментом. Іншу знайти для Музиканта побратими вже не встигли.
Олексій також чекав на звання молодшого сержанта. За словами сестри, оформлення тривало близько року, а в березні йому вже видали нову форму. Втім, отримати звання він не встиг.
За службу Олексія представили до відзнаки Президента України “За оборону України” та відзнаки “За службу державі”. Документи на них оформили ще за його життя, однак самі нагороди родина отримала вже після загибелі військового.
Навесні 2026 року Олексій знову чекав на відпустку. Він мав приїхати після Великодня — приблизно до свого дня народження, 25 квітня. Олексій казав рідним, що перед відпусткою має залишитися останній бойовий виїзд. Спочатку він нібито не мав їхати на це завдання, але через нестачу людей його все ж відправили.
12 квітня 2026 року Олексій Осадчий загинув під час виконання бойового завдання в районі Дружківки Краматорського району Донецької області. Йому було 38 років.
“Всі його любили. Багато побратимів спеціально приїхали на похорон, щоб побачити, чи гідно його вшанували”, — згадує сестра.
Олексія поховали вдома, на Житомирщині. Попрощатися з ним приїхали й побратими.
У військового залишилися мати Наталія, сестра Ольга та дві племінниці.
Після загибелі Олексія рідні створили створили петицію з проханням присвоїти йому звання Героя України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” посмертно.
Вічна памʼять