image

“Майдан – це прищ на *опі” та ще десятки стереотипів, які можна почути в школах Донбасу (Інтерв’ю)

Анна Сердюк
|
13 Червня 2019

Ми поспілкувались з Іриною Цибух – журналісткою та громадською діячкою, і Геннадієм Дубровим – добровольцем, одним з кіборгів, які боролися за Донецький аеропорт. Вони їздять на схід, щоб спілкуватись зі школярами та студентами про Майдан і війну, фейки та медіаграмотність. Як проходять дискусії, що найбільше дивує пару лекторів та чого сподіваються досягти – читайте або слухайте у нашому інтерв’ю. 

 

 

 

 

Анна Сердюк: Розкажіть як розподілились ролі в вашій команді ? Хто за що відповідає?

Геннадій Дубров: Ірина, по-перше, займається більше організацією лекцій. Тому що це її тема, вона їх розпочинала, я вже потім до них долучився. Ірина читає лекцію по медіаграмотності, починає нашу дискусію, а потім вже підключаюся я. Тому що я – “людина з юго-востока”. Тобто така історія “Як я став каратєлєм”.

Ірина Цибух: Загалом ми граємо в хорошого і поганого поліцейського, якщо можна так сказати. Я поганий поліцейський.Я розказую досить фактажно про медіаграмотність, про те скільки нам потрібно працювати аби бути вмілими людьми, які вміють перевіряти факти. А Бізон власне, (Геннадій,Бізон це його позивний) його частина лекції полягає в тому, що він такий свій чувак. Він російськомовний і розказує дітям про свій шлях на Майдані, на Революції Гідності, і на війні. В нас не лекція, а у нас дискусія. Коли я задаю багато їм питань, вони відповідають і ми намагаємось дискутувати.

Ірина Цибух і Геннадій Дубров

Анна Сердюк: Як би ти представився, якби зараз я була твоєю аудиторією?

Геннадій Дубров: По-перше, Іра нас обох представляє. Я представляюсь російською мовою “здравствуйте, ребята. Меня зовут Геннадий Дубров, я ветеран АТО, доброволец, позывной мой Бизон. Давайте общаться на ты”. І я в принципі в такому ракурсі починаю розповідати свою історію, що я сам з юго-востока. Проте.. Моя історія насправді трошки видозмінена для цієї лекції. Тому що я в принципі завжди, хоча я сам з Миколаєва, був проукраїнських поглядів, підтримував проукраїнську позицію. Для таких цілей, для того щоб розповісти їм як саме людина з юго-востоку середньостастична потрапляє на Майдан, якби я розповідаю, що я був середньостатистичною людиною, мене політика не цікавила. Потім розповідаю, що я випадково потрапив на майдан. Потрапив випадково в Київ, пішов подивитись на Майдан, чуючи там всі ці міфи про якихось бандерівців і про те, як вбивають російськомовних на Майдані, і про міфічних якихось наркоманів. Просто пояснювати їм це з точки зору проукраїнської людини,  я не впевнений, що я зможу донести самі якісь основні посили. Те, що на Майдані стояли люди не за гроші, тн, що американці не платили, апельсинчиків не було наколотих.

Анна Сердюк: Яка версія як ти потрапив на війну? Вона правдива чи також трохи ні?

Геннадій Дубров: Вона правдива. Після Майдану я лежав з першою контузією, з опіками верхніх дихальних шляхів в госпіталі і почалися вже всі ці події, почалася анексія Криму. І насправді, так само, як і в лекції, я відчув, що от .. Мені впринципі завжди казали, що росіяни наші брати, Радянський Союз-Україна-Росія-Білорусь всі разом. І десь на підсвідомому рівні воно ще зберігалося. І просто таке відчуття, що наче от як людина, грубо кажучи, колись була тобі близькою і плюнула тобі в душу. Якесь не хороше відчуття, це по-перше. А по-друге, я вважаю це нормально, що коли на твою країну нападають і ти береш в руки зброю та йдеш воювати. Це теж я проговорюю дітям. Ну і третя причина, що я не хотів воювати в Миколаєві. А я чітко розумів, що якщо ми не зупинимо на Донбасі Путіна, то наступним буде Миколаїв, Херсон, Одеса. І я не хотів воювати в своєму рідному регіоні.

Анна Сердюк: Як ви обираєте школи в які ви поїдете?

Ірина Цибух: Багато залежить від місцевої громади і місцевих активістів. Тобто, є людини, які мене вже знають. Вони пишуть мені і домовляються у школах. А є школи, де ми вирішуємо самі їхати. Була така реальна історія, що директор вчив співати гімн “ДНР”. Змушував. І ми вирішили, що нам потрібно туди поїхати. Туди ми не мали доступу через те, що нас хтось порекомендував. Ми повинні були дзвонити в міністерство в Києві, щоб нас туди допустили. В пріоритеті у нас школи, де власне є викладачі, які кликали “руській мір” і махали прапорцями. Які проти нас, які до нас не прихильно ставляться. І ми намагаємося такі школи обирати.

Анна Сердюк: Як часто вдається їздити?

Ірина Цибух: Ми їздили приблизно 15 разів. Але виходить по різному, тому що це все ми робимо за власний кошт. Тобто, коли в нас є можливість брати відпустки в обох, коли в обох є можливість грошова і коли є можливість у тих, хто нас приймає. Ми, наприклад, їхали в Красногорівку і там немає готелю. Ми домовлялися з місцевими активістами для того аби нас там прийняли і ми могли там пожити.  Ми їздимо як? Це не просто 15 шкіл, а це 15 міст. А в місті ми вже залишаємось на 4-3 дні, намагаємось обійти всі можливі навчальні заклади.

Анна Сердюк: Коли ви розпочинаєте знайомство, ви кожен представляєтесь, свою частину кожен кажете. Які біографічні факти завжди згадуєте?

Геннадій Дубров: Біографічні факти – це більше про мене. Я розповідаю те, що я сам з юго-востока, що розмовляю російською мовою і розповідаю свою біографію: з чого почалося, чому я поїхав на Майдан, чому я пішов на війну, як я перестав вірити тим фейкам, які, проросійським фейкам, які в принципі були в мене до Майдану і до цього всього.

Ірина Цибух: Я переважно наголошую на тому, що я зі Львова, і що я помітила, що у Львові у людей є теж такі ж стереотипи про людей з Донбасу. Я намагаюсь на цьому наголошувати. Я їх називаю своїми однолітками, щоби приблизно порівнювали. І я наголошую на тому, що ми не маємо жити в тих стереотипах, в яких жили наші батьки. Власне я кажу “привіт, я приїхала зі Львова і я звичайна людина. Не вірте тій пропаганді, яку вам розказували. Я зазвичай питаю: чи були ви у Львові? Чи бачили вони, що там принижують російськомовних і так далі? Чи вірять вони? І їх це розслабляє. Тому що переважно серед них хтось був у Львові і вони кажуть “та звісно ні, такого не було”. І вони починають розслаблятися і виходити на контакт. Але не всі. Наприклад, в Костянтинівці мені сказали “Слыш, ты либо сейчас будешь на русском разговаривать, либо уходишь”.

Загалом є викладачі, які кажуть дітям: “Зараз буде лекція про Майдан. Мовчіть”. Вони бояться, що діти покажуть наскільки не якісно проходить виховання в школах стосовно Майдану. В тій же ж Костянтинівці була вчителька, яка сказала, що “Майдан – это прыщ на жопе”. І вона сказала це при дітях. І цього року цього не сталось. Ми були вдруге в Костянтинівці. Я була вдруге, а Бізон був вперше. І власне цього року всі ці викладачі в них піна з рота йде, але вони не говорять чомусь. Видно, що їм були якісь накази з міністерства освіти, щоб вони мовчали і не висловлювали ніяких своїх позицій. Тому що на початку війни, коли ми їздили, ну насправді вони були червоного, синього, бугроватого кольору. Кричали, виходили з класу, вздихали, розказували нам, що на Майдані платили гроші американці і все-все-все оце результати російської пропаганди. І мені хотілось плакати тому що ми їхали.. Ми робимо все це з такої власної ініціативи  бажання. І коли ми на лекціях з дітьми проговорювали купу важливої інфи, мені діти потім, тоді ще було “вконтакте”, і зараз вони мені пишуть це в інстаграмі, що викладачі приходять і з ними проводять бесіди після нашої дискусії. І кажуть, що це все фігня те, що ми розказували, що все це нас фінансують, що це все ми робимо не з власної ініціативи, що це все не правда, вони ж знають правду. “Та что вам девочка со Львова будет рассказывать как нам на Донбассе жить?”. І купу всякого такого. І воно дуже демотивує. Тому що я розумію, що серед всіх тих дітей ми змогли посіяти мінімальний сумнів, а прийшли і сказали, що це все неправда. Насправді, чесно скажу, я відчуваю, що ці всі викладачі дуже сильні маніпулятори і вони все-таки можуть змінити дитячу думку навпаки.

Анна Сердюк: А вони залишаються в класі, коли ви говорите з дітьми?

Геннадій Дубров: Вони залишаються, але дуже часто через свій якийсь протест вони зеленіють, просто вибігають з класу, кидають все. І тоді вже є можливість нормально, адекватно поговорити наодинці, без викладачів і без їхніх якихось там коментарів.

Анна Сердюк: Якісь прямі конфлікти, окрім того випадку, який ти вже згадувала, коли він каже “ні, це все фігня” і ледь не спиняє лекцію були?

Геннадій Дубров: У Красногорівці у нас був такий конфлікт. Це була не викладач, це була психолог місцевого технікуму. Вона дуже багато коментувала нашу лекцію, зокрема мою частину. Але як потім нам розповіли, вона сама живе на окупованій території і їздить в Україну на роботу.  

Ірина Цибух: Ми на початку дискусії кажемо, що викладачі такі ж самі учасники дискусії, як і діти. І коли вони починають кривитися я завжди кажу: “Вас щось не влаштовує? Висловіть свою думку, будь ласка”. Вони мовчать. З останнього що було, ось ця викладачка вийшла з класу і діти засміялися, сказали, що “наша Аліна какая-то там не выдерживает этого”. Вони посміялись з цього, так і сказали.

Проблеми бувають в активістів, які нас привозять.І я відчуваю на собі за це дуже велику відповідальність. Тому що коли це активісти – це ще одна історія. Їх і так знають, що вони проукраїнські, їх там не дуже люблять. Є й зовсім інша проблема, коли це представники, наприклад, департаментів освіти. Була історія, коли до одного із представників, які нас приводили до школи, приходили викладачі і казали, що ви каратєлєй привели. “Що ви нам каратєлєй привели до школи?”. Тобто, нас з Бізоном. І писали в міністерство освіти, вимагали звільнити тих очільників освіти, які є проукраїнськими. На базі того, що ми їм розказували про Майдан правдиву історію, так, як воно було. А виходить, що вони говорять, що ми каратєлі і що ми зомбуємо дітей, і що ці представники департаменту освіти не мали права такого робити. І тоді вже виходить проблема зовсім на інший рівень, коли ці всі листи доходять до міністерства освіти, коли в нас з Бізоном, ясно що ми звичайна ініціатива, ми не маємо ніяких документів, що ми можемо викладати дітям, наприклад. І тоді ці листи виглядають аргументованими, і в цих представників наших, проукраїнських, починаються проблеми через нас.

Анна Сердюк: А в якому місті це було?

Ірина Цибух: Це було в Костянтинівці. Там є Ольга Барабаш. Вона нас приводила в школи і тоді, це було 4 роки тому, в неї були серйозні проблеми. Вона залишається на посаді своїй. Хоча їй дуже важко. І вона каже, що на неї вже велетенські стоси з інших причин лежать. Це доповідні,  які ті викладачі пишуть. Ми з нею проговорювали усі кейси, які у нас були в Костянтинівці, тому що власне це єдине місто, в якому мені 4 роки тому сказали “А докажи, что тебе не платили на Майдане”. І цього року сказали.

Ольга Барабаш, Костянтинівка
Фото: facebook.com/olbarab

 

Тобто цей фейк, він вже осів у всіх інших містах, і я розумію, що в цих школах цей фейк підтримує, наприклад, одна конкретна викладачка, яка постійно це дітям говорить. Тому що вже ніхто мене не просить доказати ніде, що мене не платили американці гроші на Майдані, тому що вони вірять. Вони бачать в нас людей, які пішли на Майдан з власної ініціатив і аргументовують те, чому ми там були на Революції Гідності. І тільки в цій школі мені знову повторювали це. Сказали:”Доведи, що тобі не платили грошей”. Тому є такі штуки, ми їх фіксуємо, намагаємось передавати, але я розумію, що осідає 98% всього, що ми передаємо в департаменти, всього, що ми пояснюємо.

Анна Сердюк: На що спираєтесь ви, щоб принаймні на початку завоювати довіру?

Ірина:  Цибух: Ми намагаємось починати з того, що Донбас не почався з Леніна. Це класика жанру. Ми питаємо завжди “З чого почалося ваше місто?”. І класично “воно почалося з Леніна і завода”. І ще туди привозили класично “зеків” (засуджених з тюрем, – ред.). Я кажу: “Чуваки, вам приємно починатися з “зеків”? Класно з завода починатись?”. Діти сидять такі, не дуже розуміють. Тому що їм це втюрювали в голову. Це типу як дівчинка, яка пишається тим, що Констаха (Констянтинівка, -ред.) виробила зірку на Кремль мільйон років тому. А їй 15 років. Я їй кажу: “Девочка, а тобі що це дало?Ну що ця зірка скляна на Кремль тобі дала з заводу, який не працює від початку незалежності? Для чого ти цим пишаєшся? Що це означає для тебе?”. І в них просто ступор. Вони завжди цим гордились, а чому не знали. І коли я їм починаю розказувати, що Донбас почався з козацьких паланок, козаків, яких розігнала Катерина І, є величезний шмат дітей, які думають, що козаки – це казакі. Оці москальські прислужники царя. І нам треба ще їх роздупляти, що були ще українські козаки, свої. Які боролися за незалежність і мали абсолютно правову державу з Конституцією і так далі.

Г.Процько, Козаки, 2010р.
Г.Процько, Козаки, 2010р.

Власне ми їм пояснюємо, що таке паланка. Що ці козаки втікали, аби зберегти свою ідентичність перетворювались в селян, і там залишалися в селах, зберігали українську культуру. І власне стали основою для будь якого міста на Донбасі, де будували потім завод. Нащадки цих козаків ставали першими працівниками цих заводів. Ясно, що потім ще довозили, але в принципі Донбас почався з козацьких паланок. І тоді стається хімія. Я чесно думаю, що мені треба Бізона просити, щоб поки я їм про це розказую, бо це в моїй часті лекції, просити фоткати дітей. Я не знаю як це відбувається, але у всіх школах, можливо це якась історія з генетичним кодом чи що, але в дітей запалюються очі. В них рум’яніють щоки, коли я це їм розказую. Я це досить бурхливо і емоційно їм розказую, але вони запалюються. Коли я кажу “Приємніше ж починатись з козаків, які боролися за Україну, ніж з цегляного заводу?”. І я бачу наскільки в них змінюється взагалі ставлення до себе. В них по-перше шок, а по-друге вони відчувають себе, починають себе по-іншому почувати. В них оцей запал з’являється, який неможливо пояснити.

 

Читайте також: “Донецьк не український і завжди хотів у Росію — це брехня”. Інтерв’ю з істориком Добровольським

 

Анна Сердюк: Ви берете з собою якусь символіку? Фенічку, прапор чи щось таке?

Геннадій: Я виступаю у формі з медалями. Це в принципі єдина символіка напевно. Шеврони, медальки.

Ірина Цибух та Геннадій Дубров
Фото: Ірина Цибух та Геннадій Дубров з подарованими малюнками

 

Анна Сердюк: В тебе, наприклад, зараз на футболці є з гербом, зі зброєю, так. А плюс ти приїздиш туди, ти приїздиш в формі. Це певна сторона вже вибрана. Ти розповідаєш про те, що ти був з майдану, ти воював, чи не сприймають це агресивно? І наскількі готові вірити людині, яка вже обрала кого вона підтримує напевно?

Геннадій Дубров: Багато хто з дітей так, сприймає це агресивно з однієї сторони. З іншої сторони, я не приходжу і не починаю розповідати якусь агітацію проукраїнську. І розмовляю російською. Багато хто насправді дивується з дітей. По-друге, я їм несу основний посил, що от я визначився. Для того, щоб закінчилась війна вам потрібно визначитись: з ким і як ви. Я просто розповідаю історію як я визначився і чому саме я обрав цю сторону.

Ірина Цибух: Ми наголошуємо на тому, от ця теза, класика жанру, яка теж нав’язана, що “не важливо з ким, головне мир”. Ми пояснюємо, що “неважливо з ким, головне мир” не працює. Тому що це можливість маніпулювати. І от якщо б Донбас визначився чітко і знав чого він хоче без фейків і без нав’язаних російською пропагандою історій, то я впевнена, що по-перше Донбас був би український, а по-друге що на Донбасі не було б війни.

Тому ми власне так і розказуємо, чому ми так по хронології говоримо, я перша тому що я говорю, що війна за Донбас почалася набагато раніше, ніж почали стріляти. І то була інформаційна війна. Ми намагаємось їм пояснювати.

Ми просто методи пропаганди розбираємо чітко по фейках.

Пам’ятка з дискусій,які проводять Цибух та Дубров

Наприклад, метод пропаганди напівправди, ми обговорюємо в такому випадку референдум. Так, був на той час закон про референдум, але на місцях можна було вирішити на що витратити гроші: на дорогу чи на лікарню. Але не вирішувати: Донбас буде мати особливий статус чи ні. Для дітей це нова інформація  Тому що власне російська пропаганда цей метод напівправди використовувала так, що вона говорила: оскільки є закон про референдум, значить всі жителі Донбасу можуть вийти і сказати, що вони хочуть особливого статусу.

Анна Сердюк: На кого з вас більше реагують діти?

Геннадій Дубров: Більше на мене. Вони відзиватися починають коли ми починаємо говорити про Майдан. Коли я починаю розповідати, що мені там ніхто не платив, чому я пішов на Майдан. Саме причини як це було. І от дуже часто, з останніх коментарів: “Та на Майдані платили, просто ти не знав”. І взагалі от така дискусія починається вже більш з Майдану. І коли вже по війні говоримо, то таких вже сильних дискусій немає. Тобто, є діти з певною позицією, але мало хто її висловлює. Тобто, ти говориш, бачиш по очах, що діти не підтримують те, що ти говориш. Можливо бояться це сказати. Але багато хто і говорить.  

Ірина Цибух: Вони вірять, що “Беркут” бив людей чому? Тому що люди почали бити перші. І коли ми розказуємо, що побиття студентів було перед тим, як люди взагалі будували барикади. Тобто це “Беркут” побив студентів, тому Майдан і вийшов. Потім. Цей основний Майдан. Вони шоковані. Тому що вони про це знають, але вони бачать це в зміщеній хронології. Тобто вони виправдовують “Беркут” тим, що люди їх били. Майданівці ці ненормальні били “Беркут”. Ясно, що “Беркут” їм давав отвєтку. І оце “Чому Нацгвардійці почали стріляти?”. Це останнє, що прозвучало до Бізона. Що якщо би Нацгвардія не почала нападати на Донбас, то війни б не було. І це теж зміщена хронологія.

Тому що ми пояснюємо, що є правоохоронні органи і вони мали охороняти всі будинки адміністративні, які є органами влади від того, що їх захоплюють. Тут починається нова дискусія, бо діти нам кажуть: “А чому ви могли захоплювати КМДА, а ми не могли захопити ОДА.

По-перше, фіксуємо, що є розділ на ми, і на ви. Тобто, ми – це жителі Донбасу, а ви – це майданівці. По-друге, ми намагаємось пояснити, що ми не захоплювали Верховну раду, Кабінет Міністрів, Адміністрацію Президента. Тобто всі ті структури, які є у відповідальності за державотворення, законотворення і тримання законів взагалі. Діти в шоці. Тому що вони думали, що Майдан захопив всі адміністративні будівлі в Києві. І вони такі: “Ви серйозно?”. І у нас був там навіть хлопчик, який гуглив і перевіряв чи справді ми не захоплювали Верховну Раду. І ми розуміємо наскільки ця вся брехня російська їм осіла в головах і наскільки багато роботи.

Читайте також: Як в Бахмуті відзначили 5 річницю Революції гідності (ФОТОРЕПОРТАЖ)

 

Анна Сердюк: Були ті, хто проти своїх однокласників казали, що вони проукраїнські або проросійські?

Геннадій Дубров: Була одна дівчинка в Костянтинівці. Вона не казала, що вона щось проти однокласників. Але після лекції підійшла, розплакалась, подякувала, що за те що ми робимо. Потім знайшла нас в інстаграмі і вже далі ми спілкуємось.

Ірина Цибух: Взагалі суть наших лекцій полянає в тому, що ми сіємо сумнів. Ми розуміємо, що ми ніщо проти російської пропаганди. Ми просто приїжджаємо і намагаємось посіяти мінімальний сумнів. Дати їм хоча б на ті 45 хв-годину лекції іншу сторону, щоб ви нас побачили. Що ми адекватні. Що ми не плюємося синьо-жовтою слиною і так далі, не їмо младєнцев, і все інше.

Я не можу сказати, що зараз рівна кількість проукраїнських і проросійських дітей. Більшість невизначених.

Анна Сердюк: Бізоне, яка дискусія найбільше запам’яталася або дитина? Що тебе прям вразило?

Геннадій Дубров: З останніх — це в Костянтинівці. Це була гімназія, це друга школа. Це якраз там, де діти запитали, що таке “Беркут” і реально вірили в те, що “Беркут” почав бити Майдан через те, що люди напали на “Беркут”. До того було дуже багато фейків, але від такого не розуміння, що таке “Беркут”, – вразило. Я розумів, що потрібно далі пояснювати, що це було і як це було. Дитина? Якраз в цій школі це була дівчинка, яка розплакалась і подякувала мені, потім ми переписувалися. Вона має активну проукраїнську позицію і їй важко у всьому цьому південно-східному вакуумі проросійському. Тому що я свого часу теж з цим стикався і я знаю наскільки це важко, коли ти один бачиш щось інше і намагаєшся всім довести, що це не так, що це неправильно, чуваки. А їм про те, що це правильно розповідають батьки вчителі й інші. Тобі просто затикають рот.

Школа №2 Костянтинівка

Читайте також: “Які пандуси? Це ж школа”. Наскільки доступні виборчі дільниці у Костянтинівці

 

Анна Сердюк: Ви були в Бахмуті?

Геннадій Дубров: В Бахмуті – ні. Ми намагаємося приїжджати ближче до передової, в не розпіарені міста.

Ірина Цибух: Нас занесло в Костянтинівку і Сєвєродонецьк. Це було співпадіння, але ми зрозуміли, що там походу гірше. Але я хочу сказати, що насправді не все так погано, як ми зараз обговорюємо на Донбасі. Є купа класних наших людей, які працюють щодня, для того, щоб розвіювати ці фейки, які стараються їх розвіювати. Більшість людей є з фейками в голові, але для того російська пропаганда стільки і вклала бабла в Донбас, коли починала інформаційну війну проти нас, щоби всі ці люди були зазомбовані. Нема чого занепадати, все буде добре і ми обов’язково будемо мати Донбас і думаючих людей.

Анна Сердюк: Яка надмета для вас особисто, якщо сформулювати? Що має відбутися на лекції?

Геннадій Дубров: Для мене, оскільки я сам все це проходив, діти мають почати думати. Я не кажу, що вони відразу з першої лекції почнуть вірити в Україну. Вони мають засумніватися саме в тому, в якихось догмах, про які їм розповідають вчителі, батьки, однолітки, з телебачення російського.  Тільки таким чином, я думаю, ми зможемо закінчити війну і більше не допустити саме повторення цієї ситуації.

Ірина Цибух: Моя надмета приблизно — щоб 10% з класу, це десь 2 людини, якщо це актовий зал, то це десь 10 дітей, почали сумніватися. І я, і Бізон готові їздити заради тих двох дітей, які в класі засумніваються, або якщо весь актовий зал, як це було нещодавно, не засумнівався, а дівчинка хоча б отримала бачення того, що десь в світі є люди, які готові битися за Донбас не тільки у військовій формі, то воно того точно варте.

Анна Сердюк: Назви топ-5 фейків в головах дітей, на які має звернути увагу держава.

Ірина Цибух: Заборона російської мови, на Майдані вживали наркотики, платили людям гроші, Америка фінансувала Майдан. Те, що нацгвардійці стріляли в людей, те, що референдум був законний, і те, що “Правий сектор” націлений на те, щоб знищувати російськомовних жителів Донбасу. Насправді їх набагато більше. Це те, що я тільки що згадала. Це дуже загальні штуки, ті, які ми кожного разу пропрацьовуємо, його набагато більше і воно вискакує кожної лекції — щось нове або щось старе.  

Як себе захистити від пропаганди
Листівка Ірини Цибух

Анна Сердюк: Я в тебе, здається, бачила на сторінці, хотіла перепитати про це. Коли ти розповідаєш знайомим, що ти їдеш туди, щоб розповідати. Які стереотипи якраз у знайомих тут, не на Донбасі про людей там і чи є якесь упередження, що не треба нічого їм пояснювати?

Ірина Цибух: Тут, в Києві нема, у Львові є. У Львові це виглядає, наче я гаю час просто так. Тато, вибач мені, будь ласка, що я це скажу. Але тато мій каже, що я до сєпарів їжджу.  Я знаю, що так як думає тато, думає більша частина Львова, частина людей тут.

Геннадій Дубров: Мені особисто важко було поїхати, тому що на першій поїздці я їх називав маленькими коректувальниками. Історій на фронті з місцевим населенням, яке в 2014 році коректувало вогонь, збирало розвідувальні дані для сепаратистів, дуже багато. Тому в мене теж були якісь, можливо стереотипи саме щодо місцевого населення прифронтових міст. І коли я вже почав спілкуватися з ними, я для себе ці стереотипи зламав.  

Анна Сердюк: Як можна вас запросити?

Ірина Цибух: Просто у Фейсбуці можна нам маякнути і ми, коли вийде, поїдемо. Але це буде з вересня, тому що навчальний рік вже закінчився.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

678
Поділитись публікацією

Ця публікація створена за підтримки Європейського Фонду за Демократію (EED). Зміст публікації не обов'язково відображає думку EED і є предметом виключної відповідальності авторів .


Спонсор

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: