"Я прибув до Києва 24 листопада — через 3 дні після сумнозвісного побиття студентів. Я не був на Майдані постійно, тому що доглядав 90-літню одиноку мати. Я не міг кидати її, тому був по 2 тижні в Києві, і на 1-2 доби приїжджав додому, щоб запастись харчами, дровами й домовитись з сусідкою, яка мені допомагала. Нам здавалося, що просто стоячи на Майдані, співаючи пісні та танцюючи, ми зможемо перемогти ту злочинну владу. А танцювали ми, особливо молодь, тому що таким чином зігрівалися", — розповідає Микола.

Найбільше враження на нього справив початок протестів:

"Десь о 4-й годині ранку 29 листопада "беркут" почав штурм нашої молоді. Було важко зрозуміти: як можна беззбройних дітей — бо в порівнянні з нами вони були діти, навіть онуки — так по-звірячому бити? Перша жертва Майдану — дівчинка, якій в той ранок пробили голову, вона померла пізніше. Ця страшна подія сколихнула весь Київ, і на другий день Майдан був оточений "беркутом", а всі події перемістилися на площу перед Михайлівським монастирем. Це було в суботу, а вже в неділю було перше віче, на якому ймовірно було близько мільйона українців.

Пізніше мене вразила самоорганізація Майдану: розподіл на сотні, майже військова дисципліна. Нікого не треба було умовляти. Я робив на Майдані те, що й всі робили: будував барикади, ставив намети, треба було прогодувати велику кількість людей, охопити медичною допомогою і так далі. А ще я, як і всі творчі люди Майдану, виходив ввечері на велику сцену та читав свої твори. Я думаю, що це допомагало людям — вливало силу в їхні душі, щоб бути більш стійкими, мужніми.

Перші вбиті були на Водохреще. В той день загинув Сергій Нігоян і Михайло Жизневський, а згодом знайшли тіло Юрія Вербицького в лісі. І майже в ті дні на Софіївській площі загинув журналіст Веремій, який зустрів там колону "тітушок "антимайдану".

Серед тих, хто тоді загинув, я нікого особисто не знав — там було дуже багато людей. Але ті, кого я знав особисто, загинули трохи пізніше на Донеччині. Дмитро Чернявський загинув 13-го березня, коли всі події перемістилися в регіони. Під час першої акції в Донецьку 6 березня 2014 я був там, ми спілкувались. На другій акції 13-го березня я не був, бо поїхав в Канів та по шевченківських місцях на святкування Дня народження Шевченка. Новину про вбивство Дмитра Чернявського я почув в дорозі...

Детальніше про Дмитра Чернявського читайте в матеріалі про сутички на Євромайдані в Донецьку.

І в останні дні квітня 2014 загинув мій побратим та однопартієць Володимир Рибак, депутат Горлівської міськради, який хотів зняти "ДНРівську" ганчірку з будівлі Горлівської держадміністрації та почепити український прапор. Його затримали бойовики, а за кілька днів його знайшли в річці Казенний Торець утопленого. Він тоді очолював горлівську організацію "Батьківщини", а я — микитівську районну організацію цієї партії.

Згадую, як вони бігли "голосувати" на той "референдум". Якось в черговий раз я повертався з Майдану й підходячи до нашого дому, повз пасіку через сад, здалеку побачив, що декілька моїх вуликів стоять спалені, на деяких були зняті кришки (тоді був мороз). Тяжко було не тільки тому що вони могли якось нашкодити. Я більше переживав й переживаю за те, що мої земляки не можуть зрозуміти з якої сторони йде правда, а з якої неправда — це найтяжче особисто для мене як для творчої людини. Це відчуття з'явилося ще в далекому 2001-му, коли я був на акції "Україна без Кучми". Я повертався сюди, думаючи, що моя місія — достукатись до моїх земляків, розказати про правду та ті події, які там відбувалися. Але вже в той час я наштовхнувся на нерозуміння та агресію — це саме страшне.

"Для мене Революція Гідності розпочалася 1 грудня 2013 року, тоді пролилась моя перша кров — я отримав по голові ззаду кийком від "беркутні": Бесарабка, "Володя" чекав на постаменті, поки вітер дуне, щоб сплигнути з нього (має на увазі повалення статуї Леніну в Києві, — ред). Там я пройшов своє "бойове хрещення": нанюхався газів, шум в голові й кийки", - згадує Лоза.

Затримали мене на Водохреще 19 січня 2014. В той день вранці 19 січня ми поїхали "поводохрещились", я одягнув сорочку-вишиванку, приїхали на Майдан в прес-службу подивитися яка ситуація. Я був там журналістом і виліз на автобус подивитися; на мені постійно був бейджик-посвідка журналіста, а також копія посвідки помічника народного депутата (за законом, якщо мене затримують правоохоронні органи, повинні попередити цього народного депутата), ще один бейджик — з перепусткою в будинок Профспілок та прес-центр.

Той білий автобус (досі не можу знайти фото того моменту!) стояв в районі вулиці Грушевського (якщо від стадіону ім. Лобановського риску проводити до найближчого будинку — з правої сторони). Там було дуже багацько преси — ми стояли, дивились, знімали, аналізували. Людей було дуже багато, і тут полетіло каміння, гранати. Стрільби тоді, 19 січня, не було, а мороз був нормальний. І підганяють водомет. І всі так швидко з цього автобуса "здриснули", я думаю що далі робити. Дивлюсь підіймаються до мене швидко люди в чорному без шевронів. А я стою спокійно, знаючи, що у мене 2 посвідчення відповідно до закону України. Вони стягнули мене, заламали та передали униз. Капюшон на голову мені натягнули, зробили "ласточку" — так, що я бачив тільки їх берці та камуфляж "беркутні" сіро-темно-синього кольору. Вони підвели мене до бордюру близько метра висотою біля пам'ятника Чорноволу, приставили, "порахували мої кістки" (така фраза була — "Расставляем ноги, сделаем его бездетным"). Потім мене закинули в автозак, чомусь не перевіривши мої кишені (у мене був газовий балончик) — ніякого акту, ніякого протоколу — ніхто нічого не робив. Потім ще кількох до мене закинули, і я почув, що когось на вулиці роздягнули (згодом дізнався, що то був козак Гаврилюк).

Мені інкримінували організацію масових заворушень — ця 294 стаття пункт 2 передбачає від 7 до 15 років ув'язнення. В СІЗО я пробув максимум 10 днів. Те, що це було політичне затримання — це факт. На мене написали 4 томи справи, де розписали, що я був в обладунках та в повній амуніції, в "броніку" (хоча в реалі я був як оце зараз). Я коли побачив ті томи — подумав: яка ж це уява має бути, щоб це все написати; речі мої позабирали на експертизу.

Поки я перебував у СІЗО, мої друзі в Бахмуті номінально "перейменували" вулицю Леніна на вулицю Андрія Лози, яка в наступному стала вулицею Свободи. Я вдячний їм за підтримку. Потім мене звільнили на домашній арешт, який я приїхав відбувати в Артемівськ. Їздив на слідчі дії в Київ.

І одна така бойова граната прилетіла, а той хлопець подумав, що встигне за цю долю секунди взяти та кинути через паркан, але не встиг. Тобто то був початок серйозного загострення. Але я розумів, що на суд краще не запізнюватись, то побіг на суд.

Після суду приїжджаю до Майдану, піднімаюсь наверх, доходжу до перехрестя Садової та Інститутської — там баталії були дуже жорсткі, вже машини горіли, стрілянина була, гранати. Потім Левченко Юрко крикнув "Відступаймо!", і всі кинулись бігти.

Метро було закрите, вікна вибиті, я спустився туди й пройшов до будівлі Профспілок, до прес-центру. На мені була апаратура — комп'ютер, багато інформації на носіях. Почала горіти будівля Профспілок, я її покинув серед останніх. На вулиці вже почали масовано наступати. Це був "армагеддон" якийсь — і стріляють недалеко, і вибухи. Я добрався звідти "на базу" мого ЗМІ, розстелив куртку на підлозі, і спав близько доби.

З Героїв Небесної Сотні я знав Дідича з Франківської області — дуже позитивний був. Табір у них був в Жовтневому палаці, який неофіційно звали "Палац Свободи", бо більшість там була "свободівці". Я досі розхльобую наслідки для свого здоров'я. В березні, коли Янукович вже "спетляв", було сказано "Все, Андрюха, відпочивай", і мене в той же вечір взяло запалення легенів, потім спина. Згодом я повернувся в Артемівськ. А Революція Гідності — аналізуючи ситуацію в країні — вона не закінчилась.

"Я хотів розібратися в ситуації, що вони хочуть — безпосередньо їх почути. Я хотів бути впевнений у своїх думках й у своїх діях" — каже Володимир.
"Найважчі для мене моменти були 18-19 лютого 2014. 18-го ми пішли до Верховної ради по Інститутській, завернули в провулок і вперлися в Маріїнський парк. Там були "тітушки"; "беркута" обстрілювали нас шумовими гранатами, газом. Сотні наші бойові звідти відійшли, бо з іншого боку насідали, а "беркут" з "тітушками" пішли на нас штурмом та відігнали нас до метро "Арсенальна". Після цього ми різними вуличками почали повертатись на Майдан. По дорозі я зустрічав дуже багато поранених; вбиті — чоловік 6 лежали поруч один до одного. Поранених зносили в Будинок офіцерів, якусь допомогу там вони отримували, а що далі з ними було — я не можу сказати.

На Майдані біля стели були дерев'яні будиночки штук 8-10, вони всі палали. І будинок Профспілок вже палав, хтось благав про допомогу, люди стрибали вниз на розіпнутий брезент — кошмарне було видовище. Метрів за 200 була пожежна машина з брандспойтом, якийсь БТР крутився. Ми до ранку ось так протримались, а вранці стало трошки легше. Тоді йшли якісь перемовини з Януковичем. Крутилися там цілими днями й ночами: хіба можна в такі буремні дні спати. Навіть коли приходили на квартиру на ночівлю, телевізор там працював постійно і не виключався.

Додому я їхав вже навесні потягом, зі мною їхав молодий чоловік. Потім з'ясувалось, що він керівник луганського "беркута". Поїзд ще не відправився з Києва, а він вже "засмоктав" пляшку коньяку. Потім казав, що от "нам не дали команду, ми б це все зачистили"...