Максим Горький входить до п’ятірки російсько-радянських діячів, на честь яких назвали найбільше об’єктів в Україні. І його ж імені радять позбавлятись одним із перших в Інституті національної пам’яті. Та радянський поет досі згадується, наприклад, у власних назвах у Лимані, Добропіллі, Покровську, Новогродівці, Дружківці, Костянтинівці та Селидовому. Ми розпитали істориків детальніше про те, ким був Максим Горький та чому його краще не вшановувати в Україні.
Максим Горький — це творчий псевдонім, а насправді цього чоловіка звали Олексій Пєшков. Він народився 1868 року в Нижньому Новгороді. У 3 роки перехворів на холеру. Його виходив батько, але заразився сам та помер. Мати звинувачувала в цьому сина. Освіту Олексій здобув вдома, а потім намагався вступити до Казанського університету, проте зазнав невдачі.
У молоді роки Олексій познайомився з марксистською літературою та пропагандистськими творами. Вже у 19 років намагався накласти на себе руки, але куля з рушниці його лише поранила, лікарям вдалося врятувати хлопця. У нього була ще не одна спроба самогубства.
Пєшков намагався писати різні твори, але досвідчені письменники критикували його. Тому йому доводилося продовжувати працювати на залізниці, вантажником, столяром та сторожем.
Паралельно він брав участь у марксистських робочих гуртках Нижнього Новгорода, Сормова, Санкт-Петербурга, а ще написав прокламацію, яка закликає до боротьби з самодержавством. За це його заарештували та вислали з Нижнього Новгорода.
Популярність до Максима Горького прийшла з п’єсою “На дні”, яку ставили у Росії та Європі. Найвідомішими його творами можна назвати “Васса Железнова”, “Діти Сонця”, “Варвари”, “Несвоєчасні думки”. В СРСР його оголосили “засновником літератури соціалістичного реалізму та родоначальником радянської літератури”.
Та заступник директора Інституту історії України Геннадій Боряк каже, що попри офіційне визнання, сучасні дослідники творчості Горького ставлять під сумнів або зовсім заперечують його приналежність до соцреалізму: найбільш близькі до соцреалізму твори Горького відрізняються богобудівною ідеологією, а після 1917 року він не написав жодного великого соцреалістичного твору.
Олексій Пєшков (Максим Горький) вважав себе пролетарським письменником, навіть вступив у Російську соціал-демократичну робочу партію. 1906 року він за дорученням Володимира Леніна виступав у США та збирав гроші у касу більшовиків для підготовки революції в Росії.
Подібні заходи письменник проводив неодноразово, фактично ставши спонсором діяльності Леніна.
Як зазначають в Інституті історії України, деякий час Горький був найбільшим спонсором більшовицької фракції, а до Жовтневого перевороту та радянської влади у її початковий період ставився скептично.
В еміграції він провів загалом понад 18 років, з них 15 — в Італії, при цьому не опанував жодної іноземної мови. Після повернення до СРСР Пєшков став одним з творців Спілки письменників СРСР та першим головою правління цієї спілки.
Заступник директора Інституту історії України Геннадій Боряк зазначає: українську мову письменник називав “нарєчієм”. У 1926 році видавництво “Книгоспілка” вирішило видати українською мовою його повість “Мати” для молоді зі скороченнями. У зв’язку з цим головний редактор видавництва, письменник Олекса Слісаренко, звернувся з листом до автора твору, аби той надав дозвіл на друк україномовного перекладу. На це Максим Горький відповів наступне:
“Шановний Олексію Андрійовичу, я категорично проти скорочення повісті “Мати”. Мені здається, що й переклад цієї повісті на українське “нарєчіє” теж не потрібен. Мене дуже дивує той факт, що люди, ставлячи перед собою одну й ту саму мету, не тільки стверджують відмінність наріч — прагнуть зробити “нарєчіє” “мовою”, — але ще й пригнічують тих великоросів, які виявились меншістю в області даного “нарєчія”, — писав він.
Регіональний представник Інституту національної пам’яті України Олег Пустовгар називає Горького взагалі ворогом української незалежної державності. Адже у 1926-1927 роках письменник був одним зі співтворців наклепницької кампанії, спрямованої проти борця за незалежність України, голови Директорії УНР Симона Петлюри.
Для довідки: Симон Петлюра останні роки життя провів закордоном, ховаючись від радянських спецслужб. Та його знайшов і застрелив більшовицький агент Самуїл Шварцбарт. Свою роль партієць з псевдонімом Максим Горький зіграв на суді над вбивцею — він говорив на його захист. СРСР влаштувало цілу кампанію зі звинувачення проукраїнського діяча в антисемітизмі. Шварцбарт запевняв суд, що він розправився з Петлюрою саме за євреїв, тож це було не просто вбивство. Присяжні піддалися тиску та виправдали стрільця, тож його відпустили.
Олексій Пєшков жив в еміграції через розбіжності в поглядах з радянською владою та шукав кращого клімату через свій туберкульоз. Але ближче до 1932 року стосунки з режимом налагодились, тож письменник повернувся.
Пєшков помер на Батьківщині 1936 року.
Історики Інституту історії України вважають, що отримуючи усі можливі преференції від більшовицької правлячої верхівки, Пєшков вірою і правдою служив тоталітарному режиму. Саме тому він підпадає під декомунізацію в Україні.
Вулиці та провулки Горького є у Дружківці, Добропіллі, Лимані, Селидовому, Сіверську, Мирнограді, Святогірську. Вулиця імені Максима Горького залишилась і у Бахмуті.
У Часів Ярі пам’ятник йому пошкодили у серпні минулого року, а трохи раніше його демонтували у Званівці.
Пам’ятники Горькому були одними з найпопулярніших в Україні, їх можна було побачити майже у кожному великому місті. Нещодавно частину з них демонтували у Дніпрі й Олександрії, планується проведення демонтажу в Одесі.
Наприкінці квітня президент України Володимир Зеленський підписав зміни в Законі “Про географічні назви”. Тож тепер згадок про радянських та російських діячів серед топонімів має бути менше. На це у місцевої влади є час до вересня 2023 року.
Раніше ми розповідали про понад півтисячі топонімів-тезок у Донецькій області. Як не загубитися на Донеччині – у матеріалі “Вільного радіо”.