Підтримайте Вільне Радіо
62-річний Костянтин Діденко з Бахмута взявся відтворити картину “Запорожці пишуть листа турецькому султану” Іллі Ріпина в натуральну величину. Але замість фарб і пензлів у його арсеналі — кольорові нитки й голка. Паралельно чоловік працює над портретами українських воїнів, які відзначилися на фронті. Ми поговорили з майстром про сенси, які він закладає у свої роботи.
Костянтин завжди тягнувся до творчості — ще хлопчиком спостерігав, як його старший брат писав натюрморти. Але за вишивання взявся вже у зрілому віці, у 25 років.
“Знайшов нитки, якими мати вишивала, цілий мішечок. Думаю: спробую. Бо малюю я непогано, а тут захотілося робити картини не фарбами, а ниточками. Почав з ікон. Першу роботу — невеличку — я три місяці вишивав”, — пригадує Костянтин.
Так народився напрямок, у якому він працює вже майже сорок років. Чоловік не вишиває за готовими схемами — спочатку малює ескіз олівцем, а потім “пише” нитками. І — без жодного вузлика.
“Лице — для людей, а виворіт — для Бога. У мене що лице, що виворіт — однакове”, — розповідає Костянтин Діденко.
Його техніка — гладь із прикріпом, яка створює майже живописний об’єм. Часто глядачі не вірять, що дивляться на вишивку, а не на картину.
“Художники дивляться й питають: ти що, шприцом фарбу накладаєш? А я кажу — ні, це нитка. Вони не бачать швів. Кажуть: у тебе портрети — як живі”, — говорить майстер.
Костянтин переконаний: вишивка не тільки декоративна — вона містить енергію.
“Тисячі стібків — це тисячі думок. Вони концентрують енергетику. Хтось пройде повз і може щось добре для себе взяти: натхнення, силу”, — ділиться Костянтин.
В рідному Бахмуті чоловік працював пожежником. Вишивка була його хобі, яке іноді приносило прибуток — деякі свої роботи чоловік продав знайомим.
З початком відкритого вторгнення Костянтинові та його рідним довелося виїхати в більш безпечне місце.
“Дуже боялися вибухів. Було видно, що буде лихо. Довелося кинути все і поїхати. Навіть корів було неможливо комусь продати. Ходив по селу, шукав, кому б їх віддати… Будинок ми не закривали”, — пригадує Костянтин Діденко.
Взяти з собою чоловік зміг лише мінімум речей. Так велика добірка його робіт — понад 60 — залишилися в домі, який згодом зруйнували росіяни. Вціліли лише 6, що були на збережені у сестри майстра.
Новим прихистком для Костянтина і його рідних стало Кам’янське на Дніпропетровщині. Там родині виділили кімнату в шелтері.
Рік після евакуації Костянтин не мав сил на творчість. Але одного дня зайшов у магазин для рукоділля й відчув, що натхнення повертається.
“Спочатку взяв бісер. Вишив пейзаж, але не сподобався. І знову взяв нитки. Рука згадала”, — ділиться майстер.
З того часу він створив понад 30 нових робіт. Каже, праця заспокоює і повертає відчуття життя.
На новому місці Костянтин розпочав нову серію — портрети українських воїнів, які проявили мужність у ключових подіях війни. Він уже вишив Ігоря Прокопенка та Героя України Олександра Мацієвського, а далі планує присвятити роботи захисникам Маріуполя, оборонцям Донецького аеропорту та льотчикам, які здійснюють знакові бойові завдання.
“У мене багато робіт уже. У мене і письменники — Леся Українка, Шевченко. І Бандера, і президент у мене є. Є багато портретів загиблих. Але оця нова серія — це вже про теперішню війну. Я ще можу збільшити її — бо герої з’являються щодня”, — розповідає майстер.
Обираючи, кого вишити, він зважає і на характер обличчя, і на масштаб вчинку.
“Спочатку я оцінюю портрет. Наприклад, щоб риси обличчя можна було передати якісно. А потім дивлюсь на події. От хочу вишити спецпризначенця, який загинув у бою з бурятом. Хочу вишити того льотчика Євгена, який першим застосував ракети з F-16 проти російських ракет”, — пояснює він.
Головний критерій — значущість вчинків захисника для країни.
“Такі події, як захист Маріуполя, Донецький аеропорт — це ж вирішальні моменти нашої історії. Це запам’ятається на десятки років. І я хочу, щоб це було не тільки в книжках чи новинах — а й на тканині. Щоб це була пам’ять, яку можна побачити”, — додає Костянтин.
Формат робіт зараз здебільшого стандартний: 30×40 або 35×45 сантиметрів. Це практично, адже портрети легко брати на виставки.
“Великі картини зараз не роблю, бо возити важко. А так — узяв і поїхав у громаду, показав людям”, — каже майстер.
Один портрет займає до двох місяців щоденної праці за столом.
“Раніше бувало по шість місяців, а тепер рука набилася. Техніка змінюється, пришвидшується. Я ж тільки цим і займаюся. Весь день сиджу і вишиваю. Бо якщо не зараз, то коли?”, — говорить майстер.
В евакуації Костянтин взявся за найбільший мистецький виклик у своєму житті — вишити картину Іллі Ріпина “Запорожці пишуть листа турецькому султану” в натуральну величину.
“У мене задумка така була вже два з половиною роки. Спочатку думав робити розмір метр на півтора — для мене це вже була велика робота. Але потім вирішив: а чом би не зробити всю картину у натуральному розмірі? Так, як вона і є. Того року я намалював ескіз, поділив його на частини, повністю підкреслив композицію”, — розповідає майстер.
Під час роботи над ескізом довелося внести авторські корективи, щоб не втратити жодної деталі оригіналу.
“Я бачив, що в Ріпина деякі фігури з одного боку обрізані. Я кожній фігурі додав по 20 сантиметрів — і вони вийшли цілісні. І виглядає усе якось повніше, сильніше. А не так, щоб на пів козака чи на пів голови”, — пояснює Костянтин.
Для полотна він обрав льон — натуральний матеріал із міцною текстурою.
Верстат майстер виготовляє власноруч: його ширина — майже чотири метри, висота — 2,2. Конструкція нагадує велетенські п’яльця, які використовують ткачі.
За розрахунками митця, готова робота матиме близько дев’яти квадратних метрів. Такий масштаб, каже він, — рідкість у цій сфері.
“Такої картини немає в Україні. Оригінал же — у Санкт-Петербурзі. Хотілося б, щоб така картина була і в нас. Я думаю, що її розмір буде рекордним. Може, десь у Китаї щось таке є, але в Україні точно немає”, — усміхається Костянтин.
Попереду — довгі місяці, а може, й роки роботи. Це, каже автор, його найсміливіше мистецьке “завтра”.
“Ще не почав вишивати, тільки ескіз і верстат. Але цього року вже почну. Робота займе багато часу, але я нікуди не поспішаю. Таке треба робити якісно, щоб за Україну гордість брала. Мені потрібно десь тисяча мотків ниток. За один день я використовую один моток, тож роботи мені не на один рік”, — додає він.
Продавати свої вишиті роботи Костянтин Діденко не планує. Він прагне, аби його полотна розповідали наступним поколінням про цю війну й про тих, хто її виборов.
“Життя коротке. Завтра вже може не бути. Хочу, щоб мої роботи лишилися людям”, — зазначає автор.
Ще одна його мета — популяризувати мистецтво вишивки. Майстер вірить, що його виставки надихнуть когось узяти в руки голку й нитки.
Раніше ми писали про те, як переселенка з Донеччини заснувала бренд розвивальних ігор для дітей.