Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Любомира Соченка. Ще студентом у 2014 році він долучався до мітингів на Майдані, а з початком війни на сході мало не вирушив на фронт. Коли ж Росія розпочала відкрите вторгнення, Любомир попри “білий квиток” узяв до рук зброю.
Про Любомира Соченка Вільному Радіо розповіла його мати Марина.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Любомир Соченко народився 22 травня 1994 року в Києві. Його мати Марина — художниця, тож родина часто їздила до села на Київщині, де жінка шукала натхнення для своїх робіт. Поки вона працювала над ними, маленький Любомир досліджував усе довкола. Хлопчик ріс справжнім відчайдухом: ганяв на велосипеді, бігав околицями, перелазив через огорожі й нерідко повертався зі збитими колінами. Втім, це були лише перші з його численних пригод.
“Коли йому було років шість, ми поїхали відпочивати до Скадовська. Там море мілке й абсолютно безпечне. І ми їздили на острів Джарилгач, де воно вже справжнє. Якось там був шторм, а дитина моя десь зникла. Шукаю його, дивлюся, а там чоловіки з пірса у хвилі стрибають, і мій малий разом із ними плаває”, — розповідає мати хлопця Марина.
У тій подорожі проявилася ще одна особливість Любомира. Тоді він часто тікав від батьків — як виявилося, до компʼютерного клубу в центрі міста. Один із працівників закладу сказав жінці, що її син має здібність до компʼютерів. Коли ж Любомир пішов до першого класу київської школи №152, слова чоловіка підтвердила вправність хлопця в математиці.
Пізніше цей хист Любомира дещо збляк. У школі №66, куди він перейшов після переїзду, йому не подобався вчитель, і хлопець переніс своє ставлення на предмет. Натомість йому добре давалися мови, тож далі середню освіту він здобував у школі №129 з ухилом на англійську. Та після восьмого класу Любомир вступив до фахового коледжу інформаційних систем і технологій при КНЕУ імені Вадима Гетьмана. Навчання хлопець закінчив із червоним дипломом, здобувши фах із радіотехніки й електроніки.
Не лише дитячі втечі до компʼютерного клубу, каже мати Любомира, згодом ставали передвісниками його майбутнього. На перший такий “знак долі” її увагу звернули одразу після народження сина. Тоді в пологовому, де Любомир зʼявився на світ, народжувалися чи не самі хлопці. І один із працівників запевнив: це до війни.
Війна справді прийшла в життя Любомира у 2014 році, та спершу були Революція гідності й мітинги на Майдані.
“Його коледж знаходився недалеко від Майдану. Любик разом з іншими хлопцями вирішив піти туди на мітинг, а я з ними. І ми стояли там, слухали, але було дуже холодно, бо вже листопад. Хлопці прийшли без шапок, і я кажу: «Ні, вже 11-та година, давайте по домах». А зранку ми вмикаємо телевізор і бачимо, що вночі там побили студентів”, — згадує Марина.
Після цього Любомир разом із матірʼю постійно виходив на Майдан. Чергував там вночі, а також стежив за підходом “Беркута” через компʼютер, який купив на зібрані зі стипендії кошти, і попереджав про це мітингувальників.
Коли по втечі Януковича Росія почала збройну агресію на сході, Любомир якраз закінчував навчання. Тоді його викликали у військкомат і сказали прибути туди із рюкзаком. Любомир був готовий йти воювати, але мати звернула увагу на його здоровʼя.
“Вони ж ще у школі ходили до військкомату. Там його перевіряли лікарі й виявили проблеми із зором. Там якийсь діагноз, що він не може потрапити в ціль, бо одне око в нього просто розфокусоване. Мені сказали, що він непридатний, але записувати це не стали, бо це начебто було погано для вступу. А у 2014 році лікарів уже не було — одні військові. Я кажу: «Хай відкриють карточку». І вони тоді вже його відправили на обстеження, і лікар його відхилив і видав «білий квиток»”, — каже жінка.
Так і не вирушивши на фронт, Любомир вступив до Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Здобувши ступінь бакалавра, вирішив продовжити навчання в Польщі, бо як прихильник євроінтеграції цінував тамтешню освіту. Та спершу влаштувався на місцевий завод, аби заробити коштів на навчання. Там вивчив мову й пізніше вступив на економіку до Університету Марії Кюрі-Склодовської, який закинув за рік.
“Склав усі екзамени й сказав мені: «Мама, вони з нас роблять поляків, а я поляком бути не хочу». А я своїх дітей ніколи не примушувала робити те, що їм не властиво і чого вони не хотіли. Тож ми поговорили, і я йому сказала: «Якщо така ситуація, то вертайся й борись за Україну». І він вернувся”, — розповідає про рішення сина Марина.
На Батьківщині Любомир влаштувався в колцентр, де працював до повномасштабного вторгнення. А на другий день від його початку взяв до рук зброю і долучився до оборони рідного міста.
“24 лютого він зайшов до мене в кімнату вночі й сказав, що почалася [повномасштабна] війна. Я стала бігати по квартирі, збирати собі речі на війну, бо ж треба йти. Довго не могла зрозуміти, що туди треба. Бігала по хаті, а він мені каже: «Мам, заспокойся. Я йду». 25-го вранці він зібрав рюкзак і пішов. Не шукав ніяких військкоматів, бо в нього ж там «білий квиток» лежить. То він дізнався, де дають зброю, й одразу вирушив туди. Так потрапив до 207 батальйону ТрО”, — згадує жінка.
У складі тероборони Любомир стояв на захисті рідної Київщини. Коли ж росіян вдалося звідти відкинути, батальйон перевели на Львівщину, де саме формувалися нові військові підрозділи. Так Любомир потрапив до 65 окремої механізованої бригади “Великий луг” і без медогляду поїхав із нею на фронт. Як зʼясувалося після прибуття, військових відправили захищати Запорізьку область. І для Любомира це стало дивовижним збігом — предки хлопця якраз були із запорозьких козаків.
Перший рік на передовій Любомир провів у піхоті. За словами його матері, боєприпасів тоді не вистачало, і військовим часом доводилося просто ховатися в окопах від різних видів озброєння. Ноги постійно були в болоті, а довкола снували миші. Тож коли жінка просила сина надіслати фото, щоб хоч якось його побачити, він відповідав, що не хоче їх робити, щоб не запамʼятовувати це.
“Війна його змінила. Раніше він був такий лагідний хлопчик, а в перші приїзди повертався просто в жахливому стані. Увесь час лаявся, кричав. Я не знала, що робити. Але під кінець відпустки заспокоювався й рвався на фронт, бо боявся, що без нього хлопців усіх повбивають. Потім став спокійним, але почав розмовляти короткими наказами”, — ділиться Марина.
Згодом Любомиру запропонували працювати з безпілотниками. Пів року він навчався керувати ударним дроном-бомбардувальником “Вампір”. І саме на цьому місці знайшов себе. Утім, рідним військовий майже не розповідав ні про свої успіхи, ні про те, через що доводилося проходити на фронті. А труднощів вистачало: він не раз діставав контузії, зокрема й важку, а після газових атак росіян потрапляв на лікування. Натомість лише відписувався, що з ним усе гаразд, і питав, як лікувати кішку, яку підгодовував на фронті й хотів забрати до себе.
“Як потім розповідав його побратим, останнє літо вони працювали майже кожну ніч без перепочинку. По них дуже било, коли друзі, на яких вони розраховували, йшли в СЗЧ. На тлі перевтоми в Любика зник страх. Ми з чоловіком дуже переймалися, бо це ж про самозбереження”, — розповідає жінка.
За словами Марини, Любомир уже хотів сімʼю, але мав намір воювати й надалі. Військовий працював і на оточених позиціях, і забирав безпілотники з сірої зони. Та 16 вересня 2025 року екіпаж, у складі якого Любомир виїжджав на позицію, потрапив під удар російського дрона поблизу Новоданилівки. Військовий і ще один його побратим, які їхали на задньому сидінні, загинули на місці.
Поховали Любомира на Аскольдовій могилі.
Ще за життя захисника нагородили орденом “За мужність” III ступеня, відзнакою президента “За оборону України”, медаллю “За поранення”, а також почесними нагрудними знаками “Золотий Хрест” та “Хрест Військова честь”.
Посмертно Любомира відзначили орденом “За мужність” II ступеня. Рідні захисника також прагнуть, аби йому разом із загиблим побратимом надали звання Героя України. Підтримати їх можна, підписавши петицію.
Вічна памʼять.