Марія Магдалена: історія волонтерки, яка приїхала з Японії допомагати цивільним на Донеччині та військовим

“Колись у цих будинках жили люди, які будували своє майбутнє, прагнули чогось, планували сім’ю завести, дитину народити, собаку купити, а тепер там руїни”, — розповідає під враженням від нинішнього Часів Яра волонтерка Марія Магдалена. Вона відмовилася від спокійного життя у вимушеній евакуації в Токіо й тепер допомагає Донеччині. Саме тут, за словами жінки, вона відчуває себе живою. У перервах між волонтерством Марія фільмує наслідки російського терору й збирає матеріал для свого документального проєкту про війну.

“Для мене Крим — це тригер, тому що окупація зламала мене повністю. Вона зруйнувала моє подальше життя”

Марія народилася в Криму й значну частину життя прожила в окупації. Вона завжди рішуче висловлювала свою позицію щодо загарбницького режиму. Утім, покинути півострів змогла лише 2,5 роки тому. У Криму залишались бабуся, дідусь та чоловік, який не хотів виїжджати.  Волонтерка намагалася зберегти сім’ю заради дитини. 

 Жінка каже, життя в тимчасовій окупації заглушило всі хороші спогади з мирного Криму. 

“Це мій біль, який я буду нести із собою все життя, навіть після деокупації. Крим ніколи не буде таким, як раніше. Крим змінився назавжди — і тому для мене це більше не дім”, — ділиться Магдалена.

Марія розповідає: бабуся й дідусь померли в неї на руках. Після цього жінку в Криму не тримало нічого. Волонтерка покинула чоловіка, забрала дитину й виїхала на материкову частину України, до мами у Київ. Проте навіть столичне життя не перетворилося на мрію. 

Роботи не було. Деякий час жінка працювала барменом у барі знайомих кримських татар. Легше стало дихати лише коли Марії запропонували роботу в Арабських Еміратах із високою зарплатнею. Почавши працювати у сфері NFT-games (криптовалюти) в китайській компанії, жінка будувала плани на щасливе життя зі своєю донькою Алісою, яку невдовзі мала забрати із собою в Дубаї. Та все перекреслила повномасштабна війна.

“Я їду в Україну забирати свою дитину з війни”  

24 січня, рівно за місяць до повномасштабного вторгнення, Марія повернулася до Києва, щоб подати на розлучення й позбавити батьківських прав свого чоловіка.

“В аеропорту мене зустріла найкраща подружка. Після польоту ми зайшли в кафе поїсти й вона мені каже: “Машо, забери, будь ласка, Алісу. Вивези її звідси. Через місяць щось буде. Щось буде страшне”. Це звалося маячнею. Що страшне?”, — так Марія повернулася назад в ОАЕ. 

Наступного місяця вона отримує повідомлення від мами: «Почалася війна». Поки всією територією України проносилися перші вибухи, у Дубаї вже настав вечір. Марія вирішила повернутися додому й вивезти сім’ю в безпеку. 26 лютого жінка виклала пост у соціальних мережах: «Мені потрібна допомога. Я їду в Україну забирати свою дитину з війни». Наступного дня Марія вже сиділа в літаку в Нідерланди.

Дорога була важкою. В Амстердамі, де була пересадка, Марія вирішила екстрено змінити квиток на рейс до Кракова. Вона мала потрапити додому якомога швидше:

“Я підійшла до працівників аеропорту зі словами “У мене рейс аж через 8 годин. Я готова заплатити будь-які гроші. Пересадіть мене на найближчий літак до Кракова”. І жіночки в аеропорту безкоштовно замінили квиток”.

Український паспорт Марії помітила журналістка і запропонувала допомогти з дорогою до кордону. Вона саме підійшла познайомитися, а за чверть години знайшла волонтерів.

“Кожен мій крок на шляху до евакуації — це була дійсно неможлива вдача, у яку я досі не можу повірити”, — зізнається Марія Магдалена.

Евакуація в Японію була без глобального плану

Опинившись у Варшаві з донькою, Марія ще плекала надії повернутися в ОАЕ й будувати там своє життя. У Дубаї, за її словами, була хоч якась стабільність: робота, житло, гроші. Проте в Арабських Еміратах на Марію вже ніхто не чекав. Жінку звільнили. 

У березні 2022 року Японія відкрила свої кордони для українських біженців, значно спростивши умови в’їзду на територію країни. За допомогою сервісу Host4Ukraine Марія познайомилася з чоловіком з острова Хоккайдо, який був готовий оформити гарантійний лист (запрошення, необхідне для отримання візи). Жінка розповідає:

“Через тиждень у нас вже були японські візи. Я нашкребла грошей. І ми на прямому літаку без пересадок першого квітня летіли в Японію. Я з купою валіз, маленька дитина і 400 доларів. Ніякого розуміння того, що мене очікує в Японії”.

Марія Магдалена відвідувала демонстрації й стала волонтеркою в Stand with Ukraine in Japan (SWU) — організації, яка постійно нагадує японцям про російську війну. Рух об’єднав українців, котрі вимушено евакуювалися до Токіо, та небайдужих японців. Вони підтримують біженців і популяризують українську культуру. У Японії Марія загорілася ідеєю створити документальний проєкт, який розповів би світові про досвід вимушеної евакуації українців через повномасштабне вторгнення Росії. Жінка зібрала команду, але не знайшла фінансування. Проєкт не підтримав фактично ніхто. 

На восьмий місяць перебування в Японії жінці все ж вдалося отримати високооплачувану посаду в IT-компанії. Марія почала активно жертвувати гроші на Збройні сили, а з цим прийшло усвідомлення — вона може щось змінити. Невдовзі жінка познайомилася з Яною Статною (відома також як пані Добропілля) — волонтеркою й однією із засновниць благодійного фонду «Янголи Донбасу», яка від початку повномасштабного вторгнення привозить гуманітарну допомогу для військових та мешканців прифронтових територій. 

“Маючи можливість та ресурс я запропонувала пані Яні авантюру, не просто взяти мене з собою на Донеччину для зйомок, але й зібрати в Японії кошти на гуманітарну допомогу. Так почалося моє серйозне зростання як волонтера, адже одним цим збором не закінчилось”, — поділилася у твіттері Марія Магдалена (оригінальна пунктуація збережена).

Щоб почати волонтерити в Україні, жінці довелося відмовитися від спокійного життя в Токіо й розлучитися з маленькою донькою. Проте Марія вірить: для того, щоб її дитина була щасливою, вона має стати щасливою сама.

“Я чесно поговорила зі своєю дитиною і сказала: “Алісо, я їду туди, де люди на мене чекають. Вони чекають на те, що я привезу їм поїсти, попити. Вони живуть там в підвалах, під землею. Їм дуже страшно. Мамочка має поїхати туди, щоб ми могли якомога швидше повернутися в нашу Україну. І щоб ми могли жити вдома”, — розповідає Магдалена.

Алісі всього п’ять. Вона має щасливе дитинство й не знає страхів війни. Дівчинка вчиться кататися на велосипеді й досконало вивчила японську, коли пішла в дитячий садочок. Утім, дитина досі пам’ятає вибухи в Києві під час перших днів повномасштабного вторгнення. Марія згадує, хоч і донька інколи ображається на відсутність довгого зв’язку з нею, Аліса каже: “Мамо, я знаю, що тобі треба допомогти людям, і вони тебе чекають, тому я тебе відпускаю”.

Хоч волонтерка не певна, чи її історія з Японією завершилася остаточно, Магдалена відчуває, що потрібна Донеччині. Адже Марія повернулася в Україну заради доньки й майбутнього своєї дитини на Батьківщині.  

“Робити все, щоб допомогти закінчитися цьому кошмару” 

Наприкінці квітня 2023 року Марія Магдалена вже опинилася в Києві. Столицю, яка донині залишилася відносно спокійною, росіяни почали ледь не щоночі обстрілювати. Саме тоді, коли нога волонтерки ступила на рідну землю, — іронічно згадує жінка. 

Перші вибухи страшенно лякали. Марія щоразу бігла в коридор, стелила подушки й намагалася опанувати себе. Проте, каже, страх швидко минув, і навіть обстріли на Донеччині тепер не лякали жінку. Навпаки, вибухи й звуки снарядів провокували злість, стаючи каталізатором її волонтерської діяльності.

Перший раз на Донеччину Марія поїхала в середині травня з подругою, щоб відвезти автівку для військових у Дружківку — невелике місто на півночі Донеччини: “Я напросилась. Кажу, візьміть мене з собою, я буду мовчати й тільки фотографувати. Все. Більше нічого не буду робити. Вони погодилися”.

Поїздка до Дружківки пройшла більш-менш спокійно. Марія відзняла матеріал, і повернулася до столиці. Побачене на Донеччині надзвичайно вплинуло на волонтерку:

“Коли я повернулася в Київ і побачила, що для деяких людей війни наче не існує, мене почало трішки ментально накривати від цього. Я не розуміла, чому так. Мені було дуже боляче від того, що люди можуть спокійно жити своє життя і навіть не намагатися допомогти своїй країні, щоб прискорити повернення наших [тимчасово] окупованих територій”. 

Змінити ставлення до українців, які перебувають у відносній безпеці, допомогла лише друга поїздка на Донеччину. Тоді Марії вдалося відверто поспілкуватися з військовослужбовцями й цивільним населенням у гарячих точках.

“Я зрозуміла, що не треба ставитися прискіпливо до кожного за те, що хтось хоче жити своє нормальне життя і стомився від війни. А просто зі свого боку робити все, що я зможу, щоб допомогти закінчитися цьому кошмару”, — пояснює Магдалена.

“Ви шо, савсєм шолі? Ковбаски вони нам дать хочуть. Ми в Костянтинівці” 

Наприкінці травня Марія вже була в Чернівцях, де вона з пані Добропілля мала «запакувати» машини гуманітарною допомогою для цивільних та військових. Протягом двох днів волонтери збирали й комплектували посилки. Всього вийшло 150 наборів з їжею, інші 100 — з гігієною. Тіло боліло від втоми, але відпочити не вдалося, бо “зранечку потрібно було виїжджати на святу Донеччину”.  

Поїздка почалася одразу з пригод. Не від’їхавши навіть 300 км від Буковини, одна з трьох машин, яку везли на фронт військовим, зламалася. Хоча напередодні її повністю перебрали та відремонтували. Волонтерам довелося шукати СТО, щоб привести авто до ладу, але навіть після декількох годин спроб ремонту машина ледь плелася. До місця ночівлі на Донеччині вдалося потрапити лише за глибокої ночі. 

Першого дня на Донеччині волонтери працювали з військовими: роздавали гуманітарну допомогу, дрони, машини тощо. З останніми не щастило зовсім, адже ще одна автівка, на яку чекали захисники ледь не стала на ремонт.

“Як тільки ми намагалися виїхати з Покровська, ще в одній із машин відвалився бампер. На якомусь чесному слові, наполовину на соплі, наполовину на суперклеї, коротше, полагодили, але теж не одразу. Довелося їхати іншими машинами. Повний провал”, — підсумовує Марія. 

Упродовж цілого дня волонтери працювали зі Збройними силами, розвозячи допомогу за попередніми запитами. Проте діяли й ситуативно. Марія згадує, що поки стояли на одній із заправок, чекаючи на машини з гуманітаркою, вдалося познайомитися з іншими військовими:

“Підійшли, кажемо: “Хлопці, ми вам хочемо дати ковбаски”. Вони стоять на нас дивляться: “Ви шо, савсєм шолі? Ковбаски вони нам дать хочуть. Ми в Костянтинівці. Тут у будь-який момент прилетіть може. А вони зі своєю ковбаскою”. Посміялись і практично одразу познайомилися з іншими військовими, дали ковбаски, сфотографувалися”.

Наступного дня вже було не до сміху. Наступного дня був Вугледар.

“Ми живемо під землею, але ми в себе вдома. І свій дім нікому не віддамо”

До Вугледара можна заїхати лише через поле, оминаючи Богоявленку. Головна дорога постійно обстрілюється. Саме місто — суцільна руїна, де досі залишаються цивільні. Через інтенсивні обстріли туди лише зрідка потрапляє гуманітарна допомога. Води немає, залишилася хіба технічна з колодязів. Їжу привозять волонтери. Одні з них — Марія Магдалена та пані Добропілля. 

Перше, що ти відчуваєш, коли заїжджаєш до Вугледара, за словами Марії, — це заціпеніння. Місто мимоволі забирає частину твоєї душі, але треба бути готовим віддати її повністю.  

Цивільні вийшли з підвалів, щоб забрати гуманітарну допомогу. Поки Марія з іншими волонтерами готувалася розвантажувати комплекти з їжею, російська армія активізувалася. На вулиці було тепло. За 30 м прилетіли гради. Волонтери й цивільні тікали між зруйнованими будинками й деревами міста-примари. 

“Два рази вони поцілили “градами”. Якби вони третій вирішили все ж таки лупанути, то нас би вже не було. Ми б залишилися у Вугледарі назавжди”, — каже Магдалена.

За той час, поки волонтери перечікували прильоти, з’явилося чітке розуміння: потрібно якомога швидше перейти на іншу точку, віддати гуманітарну допомогу цивільним і покинути Вугледар, адже росіяни так просто їх не залишать.

“Коли ти волонтериш, допомагаєш дрони купувати, машини переганяти — це одне, але коли ти фізично їдеш туди (на прифронтові території, — ред.), одразу треба розуміти, що ти готовий віддати своє життя і залишити його там. Ти ніколи не можеш бути впевнений у тому, що станеться далі”, — розповідає волонтерка. 

Утім, до наступного пункту видачі гуманітарної допомоги дістатися не вийшло. Росіяни були надто близько. Ба більше, волонтери аж ніяк не здавалися схожими на цивільних. Маєш бронежилет і каску — автоматично стаєш мішенню для куль окупантів. Тож волонтери попросили українських військових передати їжу й воду в наступну школу, у якій переховувалися цивільні. Марія розповідає, що люди на прифронтових територіях часто просять допомоги у Збройних сил України, якщо знають, де вони дислокуються. Коли не залишається нічого, цивільним немає до кого більше звернутися. 

У Вугледарі не знайдеш жодного вцілілого будинку, але мешканці міста відмовлятися залишати свої розтрощені війною домівки. Спочатку Марія не розуміла, чому вугледарці не евакуюються на більш безпечні території. Щоразу їй хотілося накричати на них і силою затовкти в машину, щоб відвезти якомога далі від фронту. Згодом агресія й засудження змінилися спробами зрозуміти, чому люди продовжують жити під постійними вибухами. Марія каже: мешканці знищеного міста зневірилися. Їх ніде не чекають. 

“До мене одного разу підійшла тьотічка і сказала, що в неї племінник під Бахмутом служить. З ним дуже рідкий зв’язок. Вона говорить: “Бережіть, будь ласка, себе. Ми за вас усі молимося. І без вас ми б не змогли тут вижити”. Вона моментально почала плакати, продовжуючи: «У мене нікого немає. Мені немає куди їхати. І в мене тут собачки-кошечки. Куди я їх кину? Ми живемо в жахливих умовах. Ми живемо під землею, але ми у себе вдома. І свій дім нікому не віддамо”.

Магдалена певна: усім мешканцям прифронтових територій потрібна невідкладна психологічна допомога, адже залишатися психічно стабільними в таких умовах майже неможливо. Проте кваліфіковані спеціалісти далеко не завжди потрапляють до гарячих точок. Наразі волонтери чи не єдині, хто здатні відновити віру людей у підвалах, що українцям на них не байдуже.

“Ми можемо не розуміти людей, які там залишаються. Та вони українці, яким потрібна допомога. Окрім нас, її ніхто не надасть. Тому розумію я їх чи ні — це вже моя справа, але я не хочу, щоб ці люди померли. Я знатиму, що нічого не зробила для того, щоб вони вижили”, — каже наша співрозмовниця.

“Часів Яр потрохи перетворюють на Вугледар. Його намагаються зруйнувати вщент”  

Вугледар — не єдина складна локація, на якій працювала Марія Магдалена з іншими волонтерами. Разом із пані Добропілля жінка побувала в місцях, куди рідше доїжджає допомога: у Нью-Йорку, Великій Новосілці та Часів Ярі. 

Часів Яр був кінцевою зупинкою під час поїздки Марії на Донеччину, але далеко не останнім містом, за яке Магдалені болить. Жінка каже: вона готова віддати все, щоб допомогти людям звідти. Проте через складність маршруту й закриття потреб на попередніх локаціях надто допомогти не вдалося. Хоч і хотілося дуже. За словами Марії, місто помалу перетворюється на Вугледар — довкола знищені будинки й багато цивільних, які не планують виїжджати. На весь Часів Яр працює один чи два магазини, навіть є аптека:

“Але місто тепер привид. Ти їдеш ним — і там немає життя. Колись у цих будинках жили люди, які будували своє майбутнє, прагнули чогось, планували сім’ю завести, дитину народити, собаку купити, а тепер там руїни. Наші міста, які росіяни не можуть захопити, окупанти намагаються знищувати, щоб вони були непридатними для життя. Не взяли? Значить, зруйнуємо”, — каже Марія.

Побувавши на Донеччині, Марія вирішила відсунути на задній план ідею щодо проєкту з документального фільмування. Вона вважає, що мешканцям на прифронтових територіях першою чергою потрібна гуманітарна допомога. 

“Якщо буде запит на японські комікси або лапшу, то я і такий запит закрию”

Останнім часом збори все більш складно закривати, а кількість запитів не зменшується. Це й не дивно, пояснює Магдалена, українці втомилися від війни. Жінка дотримується стійкої позиції — усі гуманітарні потреби вона закриває винятково з коштів іноземних благодійників, які не надто хочуть підтримувати військових. Українцям, за її словами, є куди відправляти зайві 100гривень. Потреби на фронті тільки ростуть: за два дні волонтерка, буває, отримує однаковий запит від того самого підрозділу, адже він може втратити 5-10 дронів упродовж тижня. 

“Зараз на фронті критично не вистачає того, що найбільше убивається. Машина потрапила під обстріл і вона більше нікуди не поїде. Дрони ж теж не тільки збивають, їх ще й вкрасти намагаються. Ми можемо скільки завгодно називати російську армію армією бомжів, але це неправда. У них є гроші. У них є спорядження”, — пояснює волонтерка. Тож збори на дрони, автомобілі й спорядження здебільшого лягають на плечі українських «твітерських», які щоразу надсилають їй від 40копійок до 10тисяч гривень. Жінка зазначає, що закриває будь-які запити, якщо вони надходять. Однак здебільшого займається гуманітарною допомогою й дронами.

“Дрони — це очі наших військових. Навіть у піхоті дрони потрібні для того, щоб оцінити ситуацію, щоб піхота могла піти в штурм або зачищати позиції, які відбили від орків. Аеророзвідка допомагає врятувати дуже велику кількість життів. Тому я працюю здебільшого з дронами, бо в мене є розуміння, чому вони настільки важливі. Це розхідний матеріал, тому вони потрібні завжди”, — ділиться волонтерка.  

Марія певна, що після повної деокупації всіх територій України продовжуватиме працювати з цивільним населенням і надавати гуманітарну допомогу. Кількість роботи в неї не зменшиться, а навпаки — зростатиме, зміниться хіба характер потреб. Утім, Магдалена поки не збирається полишати волонтерську діяльність навіть після перемоги:

“Будемо працювати стільки, на скільки вистачить сил. Сподіваюся, їх вистачить надовго”, — каже жінка.