“Мене кликала вода”: параплавчиня з-під Соледара Коржова розповіла про дебют у великому спорті та тренування в евакуації (ФОТО)

15-річна Вероніка Коржова з Парасковіївки, що біля Соледара на Донеччині, займається паралімпійським плаванням вже десять років. До відкритого вторгнення росіян тренувалася у басейні ДП “Артемсіль”, а з квітня 2022-го — на Дніпропетровщині. Нещодавно вона яскраво виступила на перших своїх міжнародних змаганнях. Ми розпитали чемпіонку про початок занять з плавання та цілі на майбутнє.  

 

В останні пів року Вероніка Коржова взяла участь у своїх перших двох міжнародних змаганнях з паралімпійського плавання у складі української збірної. Та вже виборола нагороди. 

“Я дебютантка — у серпні я взяла участь у першому для себе чемпіонаті світу з паралімпійського плавання у Манчестері. Там отримала медаль [за заплив] 100 метрів на спині. І четверте місце (як кажуть у нас в команді — “дерев’яну медаль”) взяла за дистанцію 100 метрів кролем. А наприкінці травня я їздила на світовий турнір, де завоювала дві “бронзи” – пропливла три дистанції та отримала дві нагороди”, — розповідає плавчиня.

Каже, що змагалася там “з холодною головою”. 

“Знаєте, дивовижно, але хвилювання я не відчувала. У мене була впевненість та спрямованість на роботу, що я маю викластись на цій дистанції. Часу на хвилювання не було, там треба було працювати”, — каже дівчина.   

Аби досягти спортивних цілей, Вероніка майже щодня багато тренується. 4 рази на тиждень у неї по три тренування на день: дві “води” (тобто запливів у басейні) до двох годин загалом та одне заняття у спортзалі впродовж 1-2 годин. Ще два дні на тиждень — по одному плаванню на день, і ще один день — вихідний. 

На питання: чи перетиналася на цих міжнародних змаганнях з росіянами, каже “ні”.

“Та не дай Боже! Росії та Білорусі заборонили там виступати. Яку вони участь можуть брати, якщо вони вбивці? Вбивцям немає місця у міжнародному спорті. Вони можуть виступати лише від іншої країни. Я сподіваюсь, що ця заборона буде діяти ще довго”, — каже Вероніка.  

Вероніка Коржова почала серйозно займатись плаванням після нещасного випадку 

Дівчина втратила обидві ноги через нещасний випадок ще в ранньому дитинстві. Після операцій та реабілітації батьки привели донечку до басейну ДП “Артемсіль” у Соледарі.  

“Як розповідала мама, коли ми вперше прийшли до басейну, вона ще спілкувалася з директором та з моєю майбутньою першою тренеркою Тетяною Морозовою. Мене посадили на бортик, а я хлюп у воду! У мене не було ані кругу, ані нарукавників. Я плюхнулась у той басейн і просто почала хлюпати — ось так мене “кликала” вода! Вона мені дуже подобається, думаю, це моя стихія”,  — згадує дівчина.  

Перші два роки дівчинку привозили до басейна один чи два рази на тиждень “просто купатися”, а професійно вона почала займатись там плаванням у 8-9 років. 

Іноді слова інших дітей, в тому числі у басейні, ранили її, зізнається Вероніка. 

“Я плавала з малечею, ну ви знаєте дітей. Вони на мене дивилися, обзивалися, неприємні слова казали. Але для мене завжди у голові було одне: “ціль — стати чемпіонкою світу”. Я не зважала на те, що мені кажуть. Я була дівчинкою, в якої є мета, і я більше ні на що не оглядалась. Я поставила мету, до якої йшла, старалася”, — згадує співрозмовниця.   

Протезування триває до 18 років, його сплачує держава, але стало складніше

Під час міжнародного дебюту не все для Вероніки було безхмарним: почала боліти нога, довелося обходитись без протезів. Тому на фото зі змагань вона у візку, хоча зазвичай пересувається без нього.

“У мене почалось запалення тканин, могло перейти на кістку та гірше, тож лікарка заборонила ходити на протезах. Тому я на період змагань була на візку. Зараз я знову на протезах”, —  каже Вероніка. 

Вероніка додає, що досить добре ходить без милиць. Але процес протезування до повноліття не припиняється, адже тіло росте. Виготовлення протезів оплачує держава. 

“До 18 років протези мають робити кожен рік. Я зараз протезуюся у Дніпрі, до мене приїжджає майстер, робить заміри, підписуємо папери, потім їде на підприємство. Пізніше проводить примірки, підганяє все”,  — ділиться дівчина. 

Через повномасштабну війну в країні процес протезування ускладнився.  

“Раніше я їздила до Харкова протезуватись, там у мене був улюблений майстер. Була лікарня та реабілітація біля заводу-виробника, я могла там тиждень-два проходити курс лікування, масажі і паралельно протезуватись. Це було зручно. А зараз там “гаряче”. У Дніпрі мені робили протези пів року, це стало менш зручно, ніж було у Харкові”, — розповідає спортсменка.  

Найближча мета — Паралімпійські ігри та інші міжнародні змагання

Турнір у травні для Вероніки Коржової був кваліфікаційним, на ньому визначали в якій категорії має змагатись плавчиня. 

“Я отримала клас, в якому змагатимусь. В паралімпійському плаванні спортсменам з певними обмеженнями дають певний клас, щоб змагання для усіх були чесними”, — пояснює дівчина.  

Зараз українські спортсмени з інвалідністю готуються до участі у Паралімпійських іграх у Парижі у вересні наступного року. Поїде Вероніка на цю олімпіаду чи ні — стане відомо згодом. 

“Я не хочу нічого загадувати, але я готуюсь, тренуюсь. У нас в грудні та у квітні мають бути чемпіонати України, де ми маємо показати свої найкращі результати, за якими нас відберуть за рейтингом”, — каже спортсменка. 

Вероніка також роздумує, яку професію обрати, але з цим ще не визначилася. Каже, що ще має час. 

“Поки у мене мета — потрапити до Парижа та показати гарні результати. Потім поїхати на ще якісь паралімпійські ігри. Тобто мета — бути у спорті. Спортсмени не роблять прогнозів. Власне, потрібно мати “запасний варіант” у кишені. Я ще думаю, чим мені більше сподобається займатись”, — ділиться планами дівчина. 

Життя після Соледара

Зараз Вероніка — вимушена переселенка.

“Ми жили між Соледаром та Бахмутом, я виїхала з Парасковіївки 7 квітня 2022 року. У нас вже було “гаряче”. Ми зателефонували тренеру, вона запропонувала поїхати до Кам’янського на спортивний збір, де тренувалася збірна Донецької області. Там почала тренуватись, мої тренери Андрій та Світлана Казначеєви”, — каже Вероніка. 

На Дніпропетровщині вона живе з мамою у зйомній квартирі неподалік від спорткомплексу. Під час спортивних зборів дівчина може жити у готелі, це проживання оплачує держава. Також у Кам’янському живуть бабуся та тато Вероніки. 

Окрім спорту дівчина займається онлайн у 10 класі загальноосвітньої школі № 13 міста Соледар. Уроки часто не збігаються з графіком тренувань, але вчителі допомагають виконувати шкільну програму. 

Встигає і відвідувати гуртки для саморозвитку. 

“Модельна агенція проводить заняття з танців, позування, акторська гра, візаж, психологія, медитація, стиль, харчування. Полюбляю співати, зараз цим займаюсь сама, а вдома відвідувала будинок культури, заняття вокалом”, — розповідає Вероніка. 

Їхній дім у Парасковіївці ймовірно зруйнований, вважає вона.

“Бачила [будинок на відео], але здалеку. Там руїни, скоріш за все. Наше село — там дуже “гаряче” було. Мій батько виїхав звідти за тиждень до окупації, у грудні 2022 чи січні 2023. Батьки займалися господарством, він не хотів кидати, сподівався, що все мине, і ми зможемо повернутись. Але вийшло непередбачене”, — каже дівчина. 

Свої юнацькі нагороди вона не змогла забрати з дому. 

“Тато трошки забрав. Дуже прикро, у мене там два кубки було та дуже багато медалей, а він тільки декілька взяв. Для мене мають вартість медалі міжнародного рівня. Звісно, ті теж важливі, але вони все ж іншого рівня. Можна сказати, що мої спогади згоріли”, — каже дебютантка.  

Втративши свої дитячі та підліткові нагороди, каже, що найголовніше для неї — спогади. 

“Якщо це є в пам’яті, у серці (та ще й фотки є змагань, де я з цими нагородами) — спогади та нагороди зі мною. А то був просто метал та папір. Для мене мають більше значення ті моменти, які я пам’ятаю. Я сама для себе це визначаю.У будь-якому випадку життя продовжується, не закінчується, де б ми не були. Так сталося. Ми не повинні забувати нашу мету, маємо йти до неї, продовжувати жити, шукати щось нове”, — каже Вероніка. 

Наприкінці серпня на Всесвітніх іграх незрячих-2023 у Великій Британії збірна України виборола перше командне місце та привезла зі змагань 37 медалей. 10 з них отримали вихованці Донецької обласної дитячо-юнацької спортивної школи для осіб з інвалідністю. Деякі пауерліфтери Донеччини, які мають порушення зору, поставили нові рекорди світу. 

Легкоатлетка з Маріуполя Наталія Урсуленко здобула дві нагороди чемпіонату Європи з легкої атлетики серед спортсменів з порушеннями слуху. “Золото” та “бронза” дефлімпійки з Донеччини допомогли збірній України посісти перше місце у командному заліку.