Підтримайте Вільне Радіо
Волонтери створюють простори для переселенців, щодня евакуюють людей під обстрілами, будують притулки для літніх і навчають підлітків змінювати свої міста. До Міжнародного дня волонтерів розповідаємо п’ять історій тих, хто рятує життя і повертає людям надію.
Маріупольчанка Людмила Завалєй прийшла у волонтерство ще у 2014-му, коли разом із чоловіком-лікарем збирала допомогу для військових на “нулі”.
Проте довгий час волонтерство не було для жінки основною діяльністю. Працюючи у держсекторі, вона намагалася покращити ситуацію в рідному місті завдяки впровадженню змін у державних органах і комунальних підприємствах. Але система не дозволяла робити реальні зміни.
“З часом з’ясувалося, що декларативні вимоги й «хотілки» дуже відрізнялися. Зміни були потрібні для картинки, тож я пішла”, — пояснює вона.
Згодом Людмила перейшла на фриланс і змогла більше часу віддавати громадським ініціативам.
Разом із волонтерами “Східної Брами” вона почала працювати з прифронтовими селами під Маріуполем, і так виникла ГО “Берегиня Павлопілля”. Щовихідних Людмила разом з іншими волонтерами навідувалася до Павлополя, і там вони проводили заходи зі збереження історичної спадщини та показували українські фільми. З часом подібні події почали влаштовувати і в інших селах.
“Від Бердянського, Широкиного й Безіменного ми їхали в бік Донецької траси й приводили до тями всі села й селища, які там були. Майже скрізь потім виник схожий осередок, який займався різними активностями”, — з гордістю розповідає Людмила.
Та повномасштабне вторгнення зруйнувало звичне життя і плани волонтерки. До березня вона залишалася в Маріуполі.
“Багато хто виїжджати тоді навіть не думав, бо ми любимо це місто й не кинемо його людей. Проте, напевно, ніхто не знав, що все буде не просто погано, а прям погано-погано, та ще й так, як ні в кого не було. Сподіваюся, і не буде”, — згадує жінка.
Та ресурси вичерпувалися, тож, аби мати можливість допомагати й надалі, волонтери почали виїжджати з міста. 15 березня з важким серцем Маріуполь залишила й Людмила.
Після евакуації волонтери шукали місто, де зможуть відновити роботу. Таким місцем став Київ. Спільними зусиллями їм вдалося відкрити Berehyny_SPACE — простір взаємодопомоги для маріупольців та інших переселенців.
Тепер тут проводять бізнес-консультації, працює коворкінг, є кімната, де збирають допомогу військовим і цивільним.
“Я нещодавно передивилася, що ми зробили, а ми тільки автівок завезли більше 100 штук. Я навіть не звертаю на це уваги, воно якось само собою конвеєром іде. Дівчата приганяють тачки звідкись із Австрії, а я тільки що й встигаю документи підписувати. Потім приймаємо гуманітарку і швиденько розсортировуємо, щоб вона працювала на благо”, — розповідає Людмила.
Berehyny_SPACE став місцем зустрічей і підтримки. Тут приймають звільнених із полону, влаштовують події для молоді, працюють над адвокаційними проєктами.
“Коли ми збираємося, з’являється оце відчуття, що ти майже вдома”, — пояснює волонтерка.
Волонтери продовжують відстоювати інтереси маріупольської спільноти. І поки додому повернутися неможливо, тут відкриті двері для кожного.
Детальніше про шлях Людмили Завалєй від евакуації до створення простору взаємодопомоги — у повній історії.
Волонтер із Донеччини Іван Суботін більшу частину життя рятує людей. 25 років він працював у ДСНС, а після зникнення батька створив організацію “Пошук-Донбас”, щоб допомагати іншим. Так його контакти з’явились у відкритому доступі, і люди почали звертатися до чоловіка напряму — телефоном чи через соцмережі.
Початок повномасштабної війни Іван зустрів у лікарні Святогірська. Попри проблеми зі здоров’ям, він вирішив повернутися додому.
“Я зібрав речі й поїхав у Мирноград, навіть не долікувавшись. Це був шок і для мене, і для всієї моєї родини”, — згадує він.
Волонтерство поступово поглинуло весь вільний час чоловіка, адже в перші місяці відкритої війни до учасників організації “Пошук Донбас” почало надходити безліч заявок на евакуацію. Вивозити людей часом доводилося просто під обстрілами.
Найбільше чоловік запам’ятав перший виїзд у Щурове:
“Там я забирав двох маленьких дітей разом із їхніми батьками, бабусею та дідусем. Обстріли були дуже сильні. Я хвилювався насамперед за дітей і хотів пошвидше вивезти їх у безпечніше місце”.
Останнім часом до команди Івана звертаються здебільшого літні та хворі люди. Так, нещодавно волонтерам вдалось організувати безкоштовну медичну евакуацію жінки з-під Костянтинівки.
“Її родичам перевізники називали суму — сто гривень за кілометр. Для них це було непідйомно. Ми домовилися з колегами, підключили медевак, і жінку довезли безкоштовно”, — розповідає чоловік.
Зараз волонтери збирають на броньований автомобіль — це дозволить безпечніше під’їжджати до лінії фронту.
Більше про те, як Іван Суботін вивозить людей з прифронтових міст та чому не може залишити цю справу навіть попри постійні ризики — у нашому матеріалі.
До допомоги українцям долучилися й багато іноземців. Серед них — данець Матіас Гренінг. Після початку відкритої війни він як волонтер їздив у Бучу, Харків, Херсон та інші постраждалі міста.
“Було так сумно, як ніколи, спостерігати за людьми, які йшли до кордону лише з тим, що могли нести. Плач дітей і виття сирен. Бігти до укриттів, спати з розплющеними очима, ніколи не знаючи, чи влучить бомба. Сидіти в укритті зі старими, молодими людьми та дітьми, не знаючи, чи зможу я знову вийти звідти і сказати своїй сім’ї, що я їх люблю”, — згадує він свою першу місію.
Згодом Матіас вирішив відвідати український схід. На Донеччині він допомагав будувати підземне укриття, передавав медикаменти та спорядження.
Працюючи на сході, чоловік багато спілкувався з місцевими.
“Щоразу, як ми приїздили, всі були раді зустріти нас і хотіли знати, що ми тут робимо і звідки приїхали. Дуже доброзичливі люди в усіх районах, які ми відвідали”, — відмічає данець.
У волонтерських місіях Матіаса супроводжують однодумці. Кожного з них він ретельно готує до поїздок, проводячи інструктажі з тактичної допомоги та пояснюючи ризики.
“Я не хочу брати людей, яким не можу довіряти, або людей, які перебувають у психологічно неблагополучному стані. Вони їдуть в країну, де йде війна, тому я показую їм фотографії та відео про те, що вони можуть побачити або пережити, щоб побачити, як вони реагують”, — говорить співрозмовник.
Попри небезпеку, він готовий повертатися. Каже, що мріє про час, коли Україну знов можна буде відвідати без бронежилета й аптечки.
Більше про місію Матіаса Гренінга на Донеччині читайте у повному матеріалі.
Історії покинутих літніх людей спонукали колишнього священника Сергія Косяка заснувати перший будинок милосердя. Згодом до справи долучилися й інші волонтери з різних міст України. Сім таких будинків уже працюють, ще два будуються, а засновники мріють про щонайменше двадцять притулків для літніх людей і переселенців.
Перший будинок з’явився у 2019 році після поїздки Сергія на Донеччину з гуманітарною місією. Один із місцевих соцпрацівників запропонував йому пройтись будинками — подивитися, кому можна допомогти.
“У першому ж будинку я побачив сліпу 80-річну бабусю. Вона жила з сином-алкоголіком. Її життя було зведене до маленької кімнати, де вона існувала в жахливих умовах. Я не витримав — вийшов на ґанок і розплакався. Почав молитися, питати Бога: чому так? Чому така несправедливість?” — розповідає Сергій.
Подружжя Косяків продало власну машину та найняло соціальних працівників, які щодня приносили нужденним гарячу їжу. Пізніше того ж року чоловік поїхав до Америки, де зібрав пожертви на придбання першого дому милосердя — для жінок із того селища. Так почалася історія проєкту, що згодом виріс у мережу.
Зараз Сергій керує європейським підрозділом організації LYNC та допомагає існувати будинкам для літніх людей. Один із таких звели ще 2013 року в Гелетинцях на Хмельниччині. У 2019 році тут вдалося добудувати окремий корпус для людей, які мають порушення опорно-рухового апарату.
На території навколо будинку є простір для відпочинку й розмов: молодий сад, газон, лавочки й город, де жителі вирощують овочі.
Хоча лише двоє мешканців потрапили сюди через війну, тема втрати дому болюча для всіх.
“Навіть ті, в кого було непросте життя, згадують дім із теплом. А тепер мріють тільки про мир”, — розповідає Олександр.
Ще три будинки милосердя облаштовані у Покрові на Дніпропетровщині, а у Кременчуці новий будинок приймає мешканців з березня 2025 року.
Фінансування прихистків тримається на приватних пожертвах.
“Навіть сам збір грошей — це постійне пояснення, переконання. Але все компенсується, коли бачиш усмішку на обличчях бабусь і дідусів. Коли вони дякують, що не залишилися наодинці, це дає силу”.
Більше про волонтерів та мешканців будинків милосердя читайте у повному матеріалі.
“Усі чомусь впевнені, що ми працюємо тільки для маріупольців, але ми раді бачити людей з інших регіонів України”, — каже співзасновниця вільного простору “Халабуда” Людмила Чичера.
Восени 2022 року маріупольські волонтери відновили роботу в Черкасах, відкрили майстерню з ремонту дронів та стали менторами черкаських підлітків у межах урбаністичного руху “У міста є Я”.
Історія “Халабуди” почалася у 2015 році з Центру громадських ініціатив “Східна Брама”, створеного військовими волонтерами. Пара Людмили та Дмитра Чичери розвивала простір власним коштом, а згодом отримала грант від USAID.
У Маріуполі “Халабуда” проводила арттерапію, курси та школу бізнесу, а головним напрямком стала робота з молоддю. Активісти влаштовували толоки, артпікніки та соціальні експерименти, долучали підлітків до збереження історичних будівель і розвитку міста.
“Це взагалі тоді було дуже круто. Те, як молодь переосмислює історичні будівлі, як вони вписуються в сучасність. Звісно, про реставрацію не йшлося, але хоча б вивезення сміття й цінування того, що було… Напевно, можна сказати, що відбувалася ревіталізація того місця”, — згадує співрозмовниця.
Після початку війни 24 лютого 2022 року “Халабуда” перейшла на волонтерські рейки: активісти збирали продукти, теплі речі, розвозили допомогу по підвалах і облаштовували медичний куточок. Людмила з частиною команди виїхала до Запоріжжя, а у Маріуполі залишався її чоловік Дмитро. 17 березня зв’язок із ним зник, і відтоді волонтер має статус зниклого безвісти.
“У травні 2022 року командою ми зустрілися в Карпатах. Думали, як нам далі бути і чи бути “Халабуді” загалом. Ухвалили рішення, що після її історії, після зробленого ми не маємо просто права все звести нанівець”, — каже Людмила.
У Черкасах волонтери відкрили майстерню з ремонту дронів і долучилися до молодіжного урбаністичного проєкту “У міста є Я”. Разом з підлітками вони протягом 11 тижнів вивчали, як функціонує місто, перевіряли доступність громадських просторів та розробили власний проєкт — вуличний буккросинг.
“Халабуда” планує й надалі втілювати проєкти для Черкаської громади та розширювати команду.
Детальніше про роботу маріупольських волонтерів розповідаємо у матеріалі.